— Поможіть! — скрикував Хагарті. — Поможіть! Поможіть! Вони вбивають його! Поможіть!

Будівлі вздовж Мейн-стрит манячили темні й потайні. Ніхто не приходив на допомогу — навіть з того острівця білого світла, яким була позначена автобусна станція, і Хагарті не міг зрозуміти, як таке може бути: там же були люди. Він їх бачив, коли проходив з Ейді. Чому ніхто не приходить на допомогу? Зовсім ніхто!

— Поможіть! Поможіть! Вони вбивають його, поможіть, благаю, заради Бога!

— Поможіть, — шепнув чийсь тихесенький голосок ліворуч від Дона Хагарті… а потім звідтам почулося хихотіння.

— Вивалимо геть! — тепер волав Ґартон… волав і реготав. Усі троє, розповідав Ґарденеру з Рівзом Хагарті, реготали, поки били Ейдріана. — Вивалимо геть! За борт!

— Вивалимо геть! Вивалимо геть! Вивалимо геть! — скандував Дубей, регочучи.

— Поможіть, — знову почувся той тихесенький голосок, і хоча був він прикрим, за ним знову прозвучало те слабке хихотіння — немов голос дитини, яка не в змозі сама собі допомогти.

Хагарті поглянув униз і побачив того клоуна — і от з цього моменту Ґарденер з Рівзом почали скептично ставитися до всього, що казав Хагарті, бо решта звучала маренням божевільного. Утім, пізніше Гарольд Ґарденер вловив себе на тому, що загадується. Пізніше, коли він дізнався, що той пацан, Анвін, також бачив клоуна — чи то казав, ніби бачив, — у нього з’явилися інші думки. Його партнер їх або не мав, або ніколи в них не зізнавався.

Той клоун, розповідав Хагарті, був схожим на щось середнє між Роналдом МакДоналдом і отим старим телевізійним клоуном Бозо — чи то так йому спершу здалося. То ті дикі пучки рудого волосся призвели йому на думку таке порівняння. Але пізніші міркування змусили його думати, що цей клоун не був схожим на жодного з тих двох. Усмішка була намальована на білій мармизі не помаранчевим, а червоним, а очі сяяли якимсь химерним сріблом. Контактні лінзи, либонь… але в глибині душі він думав тоді й продовжував так думати далі, що, можливо, срібний був справжнім кольором тих очей. На ньому був бахматий костюм з великими помаранчевими ґудзями-помпонами; на руках він мав рукавички, немов з якогось мультфільму.

— Якщо тобі потрібна допомога, Доне, — сказав клоун, — вибери собі кульку.

І запропонував зв’язку повітряних кульок, затиснуту в руці.

— Вони злинають, — сказав клоун. — Тут, унизу, всі ми злинаємо; дуже скоро й твій друг злине також.

— Цей клоун звертався до вас на ім’я, — промовив Джеф Рівз цілком безвиразним тоном. Він поглянув понад похиленою головою Хагарті на Гарольда Ґарденера й підморгнув, смикнувши донизу оком.

— Так, — підтвердив Хагарті, не підводячи голови. — Я розумію, на що це схоже.

— Отже, потім ви його перекинули, — промовив Бутільєр. — Вивалили геть.

— Не я! — сказав Анвін, підводячи голову. Він змахнув волосся собі з очей рукою і розпачливо подивився на полісменів. — Коли я побачив, що вони насправді збираються це зробити, я спробував відтягнути Стіва, бо зрозумів, що той парубок може розбитися. Там було футів з десять до води…

Там було двадцять три. Один із патрульних шефа Редімахера вже поміряв відстань[45].

— Але він був наче сказився. Вони обидва волали «Вивалимо геть! Вивалимо геть!» і підхопили його. Рукатий під пахви, а Стів за сідницю штанів, і… і…

Побачивши, що вони роблять, Хагарті знову кинувся до них з криками: «Ні! Ні! Ні!» на всю силу легень.

Кріс Анвін відштовхнув його назад, і Хагарті мало не залишив зуби на асфальті.

— Ти хочеш теж туди полетіти? — запитав він. — Нумо, тікай, бейбі!

І тоді вони скинули Ейдріана Меллона з мосту в воду. Хагарті почув сплеск.

— Вшиваймося звідси, — сказав Стів Дубей. Він із Рукатим уже задкували до машини.

Кріс Анвін підійшов до парапету й зазирнув униз. Спершу він побачив Хагарті, котрий, ослизаючи, чіплявся за траву, спускаючись до води на захаращений сміттям берег. Потім він побачив клоуна. Однією рукою клоун витягав Ейдріана на протилежний берег, в іншій руці він тримав свої повітряні кульки. Клоун обернув голову й вищирився до Кріса. Кріс сказав, що побачив його сяючі сріблом очі й оскалені зуби — воно мало величезні зуби, сказав він.

— Як у лева в цирку, їй-бо, — сказав він. — Отакими вони насправді були величезними.

А потім, сказав Кріс, він побачив, як оте клоунське заштовхнуло одну руку Ейдріана Меллона йому за голову.

— А потім що, Крісе? — запитав Бутільєр. Він знудився цією частиною розповіді. Казками він нудився з восьмирічного віку.

— He знаю я, — сказав Кріс. — Тоді вже Стів ухопив мене й затяг у машину. Але… я думаю, воно угризлося йому в пахву, — він знову підвів очі, подивившись на полісменів, тепер непевний. — Я думаю, саме це воно зробило. Угризлося йому в пахву. Наче воно хотіло зжерти його. Наче воно хотіло виїсти йому серце.

Ні, сказав Хагарті, коли його у формі запитань ознайомили з розповіддю Кріса Анвіна. Той клоун не витягав Ейді на протилежний берег, він принаймні такого не бачив, але Хагарті погоджувався з тим, що сам на той момент був якнайменше об’єктивним спостерігачем; на той момент він к херам збожеволів.

Той клоун, сказав він, стояв біля дальнього берега, стискаючи в руках скрапуюче водою тіло Ейдріана. Права рука Ейдріана застигло стирчала в клоуна з-за голови, а лицем клоун дійсно був під правою пахвою Ейді. Але він не гриз: його лице усміхалося. Хагарті бачив, як воно визирає з-під пахви Ейді й усміхається.

Руки клоуна напружилися, і Хагарті почув, як потрощилися ребра.

Ейді закричав з болю.

— Полинемо з нами, Доне, — гукнув клоун червоним усміхненим ротом, а потім показав рукою в білій рукавичці під міст.

Повітряні кульки майоріли під дном мосту — не дюжини їх чи дюжини дюжин, а тисячі: і червоні, й блакитні, і зелені, і жовті, і на кожній містився напис: Я ♥ ДЕРРІ!

— Ну ще б пак, це дійсно схоже на чималу кількість кульок, — сказав Рівз, посилаючи Гарольду Ґарденеру чергове підморгування.

— Я розумію, на що це схоже, — знову підтвердив Хагарті.

— Ви побачили ті повітряні кульки, — промовив Ґарденер.

Дон Хагарті повільно підніс долоні собі перед обличчя:

— Я бачив їх так само ясно, як зараз бачу власні пальці. Тисячі їх. Неможливо було навіть розгледіти днище мосту — так багато їх там було. Вони колихалися й ніби підстрибували. І ще там був той звук. Таке кумедне неголосне рипіння. То вони терлися боками. І нитки. Цілий ліс білих ниток звисав донизу. Вони були схожі на біле прядиво павутиння. Той клоун забрав туди Ейді. Я бачив, як його костюм промітався крізь ті нитки. Ейді видавав жахливі здавлені звуки. Я вирушив услід за ним… і клоун озирнувся. Я побачив очі того створіння і раптом зразу ж зрозумів, що воно таке.

— Хто то був, Доне? — м’яко запитав Гарольд Ґарденер.

— То було Деррі, — мовив Дон Хагарті. — То було це місто.

— А що ви зробили потім? — це вже був Рівз.

— Я побіг, довбню ти сраний, — відповів Хагарті й заридав.

Гарольд Ґарденер тримався тихо до 13 листопада, до того дня, після якого Джон Ґартон і Стівен Дубей за вбивство Ейдріана Меллона мусили постати перед Деррійським районним судом. Тоді він пішов до Тома Бутільєра. Хотів поговорити про того клоуна. Бутільєру цього не хотілося — але, побачивши, що без невеличкого напоумлення Ґарденер може утнути якусь дурницю, він погодився.

— Не було там ніякого клоуна, Гарольде. Єдиними клоунами того вечора були ті три парубки. Ти знаєш це так само добре, як і я.

— У нас двоє свідків…