Вони перейшли через те відгалуження Кендаскіґ, яке були перегородили греблею хлопчики (потік розділявся приблизно ярдів за сімдесят вище за течією, і знову ставав єдиним приблизно ярдів за двісті далі), ступаючи по каменях на тому місці, де стояла гребля, знайшли іншу стежку й нарешті вийшли на берег східного рукава річки, набагато ширшого за всі інші. Потік виблискував у пополудневому світлі. Ліворуч Бен побачив пару отих бетонних циліндрів з кришками люків нагорі. Під ними над водою стирчали великі бетонні труби. З кінців цих зливних труб просто в Кендаскіґ дзюрчали тоненькі ручаї каламутної води. «Хтось у місті сере, а тут воно виходить», — подумав Бен, згадавши пояснення містера Нелла про каналізаційну систему Деррі. Він відчув щось на кшталт тупого від безпорадності гніву. Колись тут, у цій річці, мабуть, жила риба. Тепер шанси на те, щоби вловити тут форель, вельми спірні. Кращі шанси на те, що виловиш жмуття використаного туалетного паперу.

— Тут так красиво, — зітхнула Бев.

— Йо, непогано, — погодився Річі. — Мошви нема, і вітерець достатній, щоб тримати віддалік москітів. — Він подивився на неї з надією. — А сигарети є?

— Нема, — відповіла вона. — Була пара, але я їх викурила вчора.

— Дуже погано, — сказав Річі.

Вибухово пролунав гудок, і вони всі разом задивилися, як по насипу на дальнім боці Пустовища прогуркотів до залізничної станції довгий товарний потяг. «Бігме, якби це був пасажирський потяг, вони б звідти спостерігали чудові краєвиди, — подумав Річі. — Спершу будиночки бідноти у Старому Відрозі, потім бамбукові болота по інший бік Кендаскіґ і нарешті, перш ніж полишити Пустовище, колишній гравійний кар'єр, у якому тепер тліє міське звалище».

На якусь мить він знову вловив себе на думці про історію Едді — той прокажений під покинутим будинком на Нейболт-стрит. Він викинув це з голови й обернувся до Бена.

— То яка тобі частина була найкращою, Скирте?

— Га? — винувато повернувся до нього Бен. Бев задивилася за Кендаскіґ, занурена у власні думки, а він дивився на її профіль… і на синець у неї на вилиці.

— У тих фільмах, Дамбо[388]. Яка для тебе частина була найкращою?

— Мені сподобалося, коли доктор Франкенштейн почав кидати трупи крокодилам під своїм домом, — сказав Бен. — Оце для мене найкраща частина.

— Гидота, — сказала Бев і здригнулася. — Ненавиджу такі речі. Крокодилів, піраній, акул.

— Йо? А що воно за таке, піраньї? — моментально зацікавився Річі.

— Маленькі такі, крихітні рибки, — сказала Бев. — І в них ще маленькі такі, крихітні зуби, але страшенно гострі. І якщо зайдеш у річку, де вони водяться, вони тебе вмент обгризуть до кісток.

— Bay!

— Якось я бачила один фільм, так там тубільці хотіли перейти річку, але пішохідний місток завалився. То вони запустили у воду корову на мотузці, і перейшли, поки піраньї їли ту корову. Коли вони її витягли, від корови нічого не залишилося, тільки кістяк. Мені кошмари цілий тиждень снилися.

— Ух ти, хотілося б мені мати кілька таких рибок, — промовив Річі радісно. — Я б запустив їх у ванну Генрі Баверзу.

Бен почав хихотіти:

— Не думаю, щоб він приймав ванни.

— Про це я не знаю, але знаю, що нам краще стерегтися тих хлопців, — сказала Бев. Її пальці торкнулися синця на щоці. — Татусь позавчора дав мені по голові за те, що я розбила стос тарілок. Одного разу на тиждень достатньо.

Запала мить тиші, яка мусила б бути незручною, але такою не була. Перервав її Річі, сказавши, що для нього найкращою частиною була та, коли Вовкулака-підліток узявся за того злого гіпнотизера. Вони балакали про ці фільми, і про інші фільми жахів, які дивилися, і про «Альфред Гічкок презентує» по телевізору — цілу годину чи й довше. Беверлі побачила на річковому березі ромашки й зірвала одну. Спершу вона піднесла квітку під підборіддя Річі, а потім під підборіддя Бену, щоб побачити, чи люблять вони лестощі. Сказала, що обидва люблять. Поки вона тримала квітку в них під підборіддями, обоє виразно відчували в себе на плечах її доторк і чистий запах її волосся. Її обличчя наблизилося до Бенового лише на пару митей, але тієї ночі йому снилося, як дивляться її очі впродовж того коротесенького й безкінечного проміжку часу.

Розмова вже потроху загасала, коли вони почули тріск і людей, які наближалися сюди стежкою. Усі троє швидко обернулися на ті звуки, і Річі раптом гостро усвідомив, що за спиною в них ріка. Тікати нема куди.

Голоси вже звучали ближче. Вони підхопилися на рівні, навіть не задумуючись про це, Річі з Беном виступили трохи поперед Беверлі.

Завіса кущів наприкінці стежки струснулася — і раптом вигулькнув Білл Денбро. З ним був інший хлопець, парубок, якого Річі трішки знав. Звали його Бредлі-якось-там, і він жахливо шепелявив. Мабуть, їздив разом із Біллом у Бенгор до того логопеда, подумав Річі.

— Великий Білле, — почав він, а далі Голосом Тудлза: — Ми щасливі бачити вас, містере Денбро, маайстре.

Білл подивився на них і заусміхався — і химерна впевненість прокралася в Річі, коли Білл переводив погляд з нього на Бена, і на Беверлі, а потім знову на Бредлі-як-там-його-прізвище. Беверлі належить до їхньої зграї, проказували Біллові очі. Бредлі-як-там-його-прізвище — ні. Сьогодні він може якийсь час побути з ними, може навіть прийти в Пустовище знову — ніхто йому не скаже: «Ні, нам шкода, але членство у Клубі Невдах обмежене, в нас уже є член з дефектом мови», але він до них не належить. Він не один з них.

Ця думка призвела до патового, ірраціонального страху. На якусь мить його охопило відчуття, як ото буває, коли раптом усвідомлюєш, що заплив надто далеко й вода вже хлюпає тобі через голову. Зблиснув інтуїтивний спалах: «Нас у щось втягує. Ми підібрані й обрані. У цьому нема нічого випадкового. А чи всі ми вже тут?»

Потім цей інтуїтивний зблиск розлетівся на безглуздий розсип думок — наче скляна шибка впала на кам’яну долівку. Та й нехай, це не має жодного значення. Тут Білл, і Білл про все подбає; Білл не дозволить справам вийти з-під контролю. З усіх них він був найвищим і, безумовно, найвродливішим. Річі вистачило короткого погляду скоса на очі Бев, яка задивилась на Білла, а потім далі, на очі Бена, який з гірким розумінням дивився на обличчя Бев, щоби це збагнути. Білл був також найсильнішим із них — і то не лише фізично. Там було щось набагато-багато більше, але оскільки Річі не знав ні слова «харизма», ні повного значення слова «магнетизм»… він тільки відчував, що сила Білла сягає глибоко й здатна проявляти себе багатьма способами, ймовірно, подеколи несподіваними. А ще Річі підозрював, якщо Бев запала на нього, чи «вклепалася в нього», чи як там ще це називають, Бен не ревнуватиме («Як то було б, — подумав Річі, — якби вона вклепалася в мене»); він сприйматиме це ніяк інше, а тільки як суто природну річ. І ще дещо там було — Білл добрий. Це дурня — думати таке (Річі й не думав, якщо бути точним; він це відчував), але ж воно там малося. Здавалося, Білл просто випромінює доброту й силу. Він був як той рицар у якомусь старому фільмі, фільмі банальному, проте все ще здатному змусити тебе плакати, і сміятися, і плескати в долоні в кінці. Сильний і добрий. А через п’ять років по тому, після того, як його спогади про те, що відбувалося в Деррі того літа й перед тим, почнуть стрімко вицвітати, Річі Тозіеру, тоді напівдозрілому підлітку, дійде, що Джон Кеннеді нагадував йому Заїкуватого Білла.

«Хто?» — відгукнеться його розум.

Він підведе вгору очі, трохи спантеличений, і струсне головою: «Якийсь хлопець, котрого я колись був знав, — подумає він і позбавиться цього непевного збентеження, поправляючи окуляри, підштовхуючи їх угору на переніссі, і знову повернеться до свого домашнього завдання. — Якийсь хлопець, котрого я знав дуже давно».

Білл Денбро впер руки в боки, сонячно усміхнувся і сказав: