А проте здебільшого вона почувалася краще за це — відчувала, що вона краща за це. Вона любила свого чоловіка, любила свій дім і, звісно, була здатна любити власне життя й себе. Усе йшло добре. Не завжди так було, звичайно, — та хіба буває так завжди? Коли вона прийняла обручку від Стенлі, її батьки розсердилися і заразом засмутилися. Вона з ним познайомилася на вечірці дівочої студентської громади. Він перейшов до її коледжу з Університету штату Нью-Йорк,[54] де був студентом-стипендіатом. Їх познайомив один спільний друг, і під кінець того вечора вона вже підозрювала, що закохалася. Ближче до зимових канікул вона вже була в цьому впевнена. Коли настала весна й Стенлі запропонував їй маленьку діамантову обручку з устромленою в неї стокроткою, вона її прийняла.
Урешті-решт, попри всі свої сумніви, це сприйняли також і її батьки. Мало що іншого вони могли зробити, хоча Стенлі Юрісу невдовзі випадало ринутися на переповнений молодими бухгалтерами трудовий ринок, а ввійшовши в ці джунглі, він не матиме фінансової підтримки з боку своєї родини, тільки їхню дочку як заручницю його успіху. Але Патті тоді вже виповнилося двадцять два, уже жінка, і невдовзі вона й сама мала випуститися з дипломом бакалавра.
— Я утримуватиму цього чотириокого сучого сина всю решту мого життя, — одного вечора почула Патті слова свого батька. Батько з матір’ю повернулися з якоїсь вечері, і батько там випив більше звичайного.
— Тс-с, ще вона почує, — прошепотіла Рут Блум.
Тієї ночі Патті пролежала без сну глибоко за північ, з сухими очима, поперемінно обсипаючись то жаром, то холодом, у ненависті до обох своїх батьків. Наступні два роки вона прожила, намагаючись позбутися цієї ненависті; і так уже в ній було забагато ненависті. Інколи, дивлячись у дзеркало, вона бачила, що та робить з її обличчям, ті тоненькі зморшки, які вона там рисує. Ту битву вона виграла. Їй допоміг Стенлі.
Його батьків їхній шлюб непокоїв не менше. Звісно, вони не вірили, ніби їхній Стенлі приречений на життя в мізерній убогості, але вони вважали, що «діти зараз надто поспішливі». Доналд Юріс і Ендріа Бертолі й самі одружилися, коли їм було трішки за двадцять, але скидалось на те, що вони забули про цей факт.
Схоже було, тільки Стенлі залишався певним себе, упевненим у майбутньому, байдужим до тих пасток, які бачили їхні батьки розставленими попереду перед їхніми «дітьми». І нарешті виправдалася саме його впевненість, а не їхні побоювання. У липні 1972 року, з ледь просохлим чорнилом на її дипломі, Патті влаштувалася працювати викладачкою стенографії і ділової мови у Трейнорі, маленькому містечку за сорок миль на південь від Атланти. Згадуючи про те, як вона опинилася на цій роботі, Патті завжди вражалася тому, яким це було трохи… ну, ніби моторошним. З оголошень у вчительських журналах вона склала собі список з сорока вакансій, потім упродовж п’яти вечорів написала сорок листів — по вісім щовечора, — прохаючи додаткової інформації і формулярів заяви про прийняття на кожне з цих місць. Двадцять дві відповіді показали, що вакансії вже заповнені. В інших випадках більш детальні роз’яснення потрібних там навичок дозволили ясно зрозуміти, що шансів вона не має; звертатись туди з заявами — лише витрачати свій і їхній час. Залишилася вона з дюжиною вакансій. Кожна з них видавалася схожою на будь-яку іншу. Стенлі підійшов, коли вона ламала собі голову над ними, загадуючись, чи вдасться їй заповнити цілу дюжину формулярів на вчителювання без того, щоб зовсім спасти з глузду. Поглянувши на розсип паперів на столі, він поплескав по тому листу, що надійшов від районного адміністратора Трейнорських шкіл, листу, який здавався їй не більш і не менш обнадійливим, ніж решта.
— Оце, — сказав він.
Вона подивилася вгору на Стенлі, вражена простою впевненістю в його голосі.
— Ти щось знаєш про штат Джорджія таке, чого не знаю я?
— Аж ніяк. Єдиний раз був там колись, але тільки в кінотеатрі.
Вона подивилася на нього, піднявши брову.
— «Звіяні вітром». Вів’єн Лі. Кларк Ґейбл. «Я подумаю про це завтра, адже завтра буде інший день»[55]. Патті, хіба в мене вимова, ніби я з Півдня?
— Так, з Південного Бронксу[56]. Якщо ти нічого не знаєш про Джорджію і ніколи там не бував, то чому…
— Тому що це саме те.
— Ти не можеш цього знати, Стенлі.
— Якраз можу, — відповів він просто. — Я знаю.
Дивлячись на нього, вона зрозуміла, що він не жартує: він насправді каже те, що думає. Мурашки занепокоєння перебігли їй угору по спині.
— Звідки ти знаєш?
Він був стиха посміхався. Тепер та його усмішка щезла, і якусь мить він здавався спантеличеним. Очі в нього потемніли, немов він задивився в глиб себе, консультуючись з якимсь внутрішнім пристроєм, що цокотів і дзижчав правильно, але на роботі якого, зрештою, він розумівся не краще, ніж пересічна людина розуміється на тому, як працює годинник на її зап’ястку.
— Черепаха допомогти нам не міг, — раптом промовив він. Промовив він це цілком ясно. Вона почула. Той погляд у глиб себе — той вираз здивованої задуми — так і залишався на його обличчі, і це почало її лякати.
— Стенлі? Про що це ти таке говориш, Стенлі? Стенлі?
Він сіпнувся. Переглядаючи формуляри, вона їла персики, і його рука вдарила по тарілці. Та впала на підлогу й розбилася. Очі в нього, схоже, прояснішали.
— От лайно. Вибач мені.
— Все гаразд. Стенлі — то про що ти говорив?
— Я забув, — відповів він. — Але гадаю, ми мусимо думати про Джорджію, моя кохана бейбі.
— Але…
— Повір мені, — сказав він, і так вона й зробила.
Співбесіда в неї пройшла пречудово. Сідаючи на потяг, щоб повертатися до Нью-Йорка, вона вже знала, що отримала цю роботу. Голові бізнес-факультету відразу ж сподобалась Патті, а він їй; вона майже почула оте «клац». Підтверджувальний лист прийшов за тиждень. Трейнорський консолідований департамент освіти запропонував їй $9200 і контракт на випробувальний термін[57].
— Ти голодуватимеш, — сказав Герберт Блум, коли дочка розповіла йому, що збирається погодитися на цю пропозицію. — І голодуватимеш ти у спеці.
— Дурниці-нісенітниці, Скарлет, — сказав Стенлі, коли вона переповіла йому те, що почула від батька. Вона була розлючена, майже в сльозах, але тепер почала хихотіти, і Стенлі ухопив її в обійми.
Спекотно їм було; голодно — ні. Вони одружилися 19 серпня 1972 року. Патті Юріс пішла до свого шлюбного ліжка незайманкою. Гола, вона сковзнула між двох прохолодних простирадл у курортному готелі в Поконо,[58] настрій розбурханий і роз’ятрений — палахкотіння блискавок бажання й ласої хіті, темні хмари страху. Коли в ліжко поруч з нею сковзнув Стенлі, весь в’язка м’язів, його пеніс, знак оклику, здиблений з рудуватого лобкового волосся, вона прошепотіла:
— Не роби мені боляче, любий.
— Я ніколи не завдам тобі болю, — промовив він, забираючи її в обійми, і цієї обіцянки він сумлінно додержував до 27 травня 1985 року — до вечора тієї ванни.
Її вчителювання пішло добре. Стенлі знайшов собі роботу водієм фургона в пекарні за сто доларів на тиждень. У листопаді того ж року, коли відкрився торговельний центр «Трейнорські оселі», він отримав там місце в офісі компанії «Г&Р Блок» із зарплатнею сто п’ятдесят.[59] Тоді вже їхній спільний заробіток досяг $ 17 000 на рік — це здавалося їм королівськими статками, у ті дні бензин продавався по сорок п’ять центів за галон, а буханець білого хліба можна було купити ще на нікель[60] дешевше. У березні 1973-го Патті Юріс — без жалю й фанфар — викинула геть свої протизаплідні пігулки.
54
«State University of New York» — загальна назва фінансованої штатом Нью-Йорк великої мережі освітніх закладів, до якої входять десятки коледжів і університетів, розташованих у різних містах і містечках штату.
55
«Gone with the Wind» (1936) — знаменитий роман Маргарет Мітчел (1900–1949) про плантаторську родину на Півдні США, дія якого відбувається від початку Громадянської війни з 1861 до 1873 p., і однойменний фільм 1939 p.; «Завтра буде інший день» — остання фраза в романі, яку промовляє головна героїня Скарлет О’Гара.
56
South Bronx — район міста Нью-Йорк, знаний своїм багатоетнічним населенням.
57
У 1970-х середня початкова зарплатня шкільного вчителя з дипломом бакалавра в США становила $ 7200 на рік.
58
Pocono — мальовнича пагориста місцевість із лісами, річками й озерами на північному сході штату Пенсільванія.
59
«H&R Block» — заснована 1955 р. братами Генрі й Річардом Блоками бухгалтерська компанія, що спеціалізується на оптимізації податків.
60
Nickel — монета 5 центів.