Таким чином життя мого батька було врятоване (включно з тією частиною, що дала життя вашому покірному слузі Майклу Хенлону), завдяки тому, що разом зійшлися бюрократично-фінансове лайномішання та дефектне озброєння. Та граната лише напіввибухнула, а отже, він втратив тільки частину однієї ступні, замість того, щоб позбутися всього — від п’ят до грудної кістки.

Завдяки грошам по інвалідності він зміг одружитися з моєю матір’ю на рік раніше, ніж планував. Вони не зразу поїхали в Деррі; вони поїхали у Х’юстон, де працювали до 1945 року. Батько був старшим майстром на заводі, що виробляв корпуси для бомб. Мати стала Розі-клепальницею[443]. Але, як він сказав того вечора мені одинадцятирічному, думка про Деррі «ніколи не йшла йому з голови». І от тепер я загадуюся, чи не діяла ця сліпа сила вже тоді — притягувала його назад для того, щоб я міг зайняти своє місце у тому колі в Пустовищі того серпневого надвечір’я. Якщо колеса Всесвіту налаштовані правильно, тоді зло завжди компенсується добром… але й добро також може бути жахливим.

Мій батько передплачував «Деррі Ньюз». Стежив за оголошеннями про продаж землі. Батьки накопичили доволі багато грошей. Нарешті він побачив ферму на продаж, яка була схожа на вигідне придбання… на папері принаймні. Автобусом «Трейлвейз»[444] вони удвох приїхали з Техасу на неї подивитися і того ж дня її купили. «Перший торговельний банк» округу Пенобскот видав батькові десятирічний іпотечний кредит, і вони оселилися.

— Спершу в нас були деякі проблеми, — іншого разу розказував мені батько. — Були тут люде, які не хотіли в себе в сусідстві негрів. Ми знали, що так буде — я не забував про «Чорну мітку», — тож ми просто вперлися, перечікуючи. Діти, проходячи повз нас, кидали каміння або пивні бляшанки. Того першого року мені довелося замінити двадцять шибок. А дехто з таких були й зовсім не діти, авжеж. Якось ми прокинулися, а на стіні курника намальовано свастику, і всі кури мертві. Хтось отруїв їхню їжу. То були останні кури, яких я намагався тримати. Але окружний шериф (у ті дні не було ніякого шефа поліції, Деррі було недостатньо великим містом для такого) узявся за цю справу й працював наполегливо. Саме це я й маю на увазі, Майкі, коли кажу, що є тут люде й гарні, не тільки погані. Для того чоловіка, Саллівена, не було жодної різниці в тому, що шкіра в мене коричнева, а волосся кучеряве. Він приїздив з півдюжини разів, балакав з людьми й нарешті з’ясував, хто це зробив. І як ти гадаєш, хто то був? Вгадай з трьох разів, перші два не рахуються!

— Я не знаю, — сказав я.

Батько реготав аж поки сльози не почали йому литися з очей. Діставши велику білу хустинку, він їх втер.

— Ну як же, то був Батч Баверз, ось хто! Батько того хлопця, що ти кажеш, найбільший задерій у твоїй школі. Батько лайно, а син його бздо.

— У школі є діти, які кажуть, що батько в Генрі скажений, — сказав я йому.

Гадаю, я тоді вчивcя в четвертому класі — мав достатньо досвіду з Генрі Баверзом, він не раз залюбки вибивав у мене з рук їжу, це щонайменше… а коли думаю про те тепер, більшість уперше почутих мною образливих синонімів до слів «чорний» і «негр» я почув уперше саме від Генрі Баверза між першим і четвертим класами.

— Ну, що я тобі скажу. Думка про те, що Батч Баверз божевільний, можливо, не така вже й помилкова. Люде казали, що, відтоді як повернувся з Тихого океану,[445] він уже ніколи не був у порядку. Він служив там у морській піхоті. У всякому разі, шериф узяв його під варту, тим часом як він волав, що його підставили, що всі вони там усього лише зграя любителів ніґґерів. Ох, та він усіх їх притягне до суду. Гадаю, його список таких розтягнувся б звідси й аж до Вітчем-стрит. Я сумніваюся, щоб він мав бодай єдині цілі на сідниці кальсони, але він збирався засудити мене, шерифа Саллівена, місто Деррі, округ Пенобскот і бозна-кого ще.

А стосовно того, що було далі… ну, я не можу заприсягтися, що це істинна правда, але так я почув це від Дьюї Конроя. Дьюї розповідав, що наш шериф поїхав відвідати Батча у в’язниці в Бенгорі. І каже йому шериф Саллівен: «Час уже тобі, Батче, стулити пельку й дещо вислухати. Той чорний парубок, він не хоче висувати офіційне звинувачення. Він не хоче запроторити тебе до Шошенку, він лише хоче отримати відшкодування за своїх курей. Він порахував і вважає, що дві сотні доларів вистачить». А Батч відповідає шерифу, що той може засунути власні двісті доларів до місця, де ніколи не сяє сонце, а шериф каже Батчу: «У них там, Батче, в Шенку, є яма для розпускання вапна, і мені розповідали, що в того, хто на ній попрацює років зо два, язик стає зеленим, як лаймовий морожений сік на паличці. Вибирай тепер. Два роки розп’скати вапно або двісті доларів. Яка в тебе думка?» — «Ніколи присяжні в Мейні не визнають мене винним, — каже Батч. — За мертвих курей якогось ніґґера, ніколи». — «Я це знаю», — каже Саллівен. «Про ще ми тоді тут, заради Бога-Христа, тер’венимо?» — пита його Батч. «Краще б тобі очуняти, Батче, — каже йому шериф. — Тебе посадять не за курей, а посадять тебе за тую швастику, яку ти намалював на тамтих дверях після того, як їх убив».

Ну, розказував Дьюї, тут щелепа в Батча так і відпала, а Саллівен собі пішов, щоб той мав час подумати. Десь дні через три Батч наказав своєму братові — тому, котрий років за два після того замерз на смерть п’яний на полюванні, — продати його новенького «Меркурія»,[446] якого Батч був купив собі за гроші з вихідної допомоги по демобілізації і вельми ним тішився. Отак я отримав мої двісті доларів, а Батч поклявся, що спалить усе моє до ноги. Де б не ходив, він розповідав про це своїм друзям. Тож одного дня я його підловив і побалакав з ним. Він купив собі старого, довоєнного «форда» на заміну тому «мерку», а я їхав своїм пікапом. Я підрізав його на Вітчем-стрит, біля залізничної станції, і виліз із машини зі своїм вінчестером у руках. «Якщо в мене бодай щось загориться, один поганий чорний відразу ж на тебе полює, старий мерине», — повів я йому. «Ти не можеш балакати так зі мною, ніґґере, — каже він, а сам уже збіса ледь не схлипує чи то в оскаженінні, чи з переляку. — Ти не можеш так говорити з жодною білою людиною, чорносракий не має такого права».

Ну, Майкі, мені всього цього вже було досить. І ще я розумів, що, якщо не налякаю його зараз же назавжди, то ніколи його не здихаюся. Довкола нікого не було. Я рукою метнувся в кабіну того «форда» і вхопив його за волосся. Приклад ґвинтівки я впер собі в пряжку ременя, а дуло прямо йому під підборіддя. І сказав: «Якщо ти ще раз назвеш мене ніґґером або чорносраким, твій мозок скрапуватиме зі світильника на стелі твоєї машини. І ти краще повір мені, Батче: варто в мене чомусь загорітися, я тебе застрелю. Може, також застрелю заодно й твою жінку, і твого вилупка, і того покидька, твого брата. З мене цього досить».

І тоді вже він починає на всю губу ридати, я зроду не бачив огиднішого видовища. «Подивитися лишень, до чого тут дійшло, — рюмсає він, — коли якийсь ніґ… якийсь чор… коли якийсь чолов’яга серед білого дня та серед дороги приставляє ґвинтівку до голови робочій людині». — «Йо, мабуть, світ таки дійсно котиться до пекла на землі, коли може відбуватися таке, — погодився я. — Але зараз це не має значення. Усе, що має значення зараз: або ми дійшли тут порозуміння, або ти бажаєш дізнатися, чи зможеш навчитися дихати крізь дірку в лобі?»

Він визнав, що ми дійшли порозуміння, і то був останній клопіт, який я мав із Батчем Баверзом, можливо, окрім того випадку, коли твій пес, Містер Чіпс, помер, але я не маю жодних доказів, що то була справа рук Баверза. Чіппі міг просто десь заковтнути отруєну наживку чи щось таке.

Від того дня нас загалом залишили в спокої — жити своїм життям; і коли я озираюсь тепер назад, там майже нема чогось такого, про що б я шкодував. Нам тут гарно жилося і, якщо трапляються ночі, коли мені сниться та пожежа, ну, нема таких людей, хто могли б жити природним життям, не маючи якихось кошмарів.