Для цього навіть не тре’ було аж так щоб задуже старатися — їх таких повно було, котрі х’тіли з’ясувати, чи відрізняється чимсь від інак’их окраєць житнього, — але для таких хлопців, як я, Тревор Досон та Карл Рун, моїх друзів того часу, думка про те, щоб винайняти собі шльондру — білу шльондру — була дечим таким, про що тре’ бу’о сісти й добре розважити.

Як я вам уже казав, батько був того вечора добряче накачаний болетамівним. Мені не віриться, щоб він розповів бодай щось із того, давнього, — своєму п’ятнадцятирічному сину, ніколи, — якби не був під наркотиком.

— Ну, то тривало недовго, аж поки не з’явився представник міської ради й забажав побачити майора Фуллера. Сказав, що хоче побалакати про «певні проблеми, які є між містянами й військовослужбовцями», про «занепокоєння наших виборців», про «питання пристойності», але те, що він насправді бажав подати до відома Фуллеру, було прозорим, як віконна шибка. Вони не хотіли бачити у своїх «свинях» жодних армійських ніґґерів, які пристають до білих жінок і п’ють нелегальне пійло біля шинкваса, де мусіли б стояти й пити нелегальне пійло тільки білі люде.

Усе це було сміху варте, аякже. Цвіт білого жіноцтва, про яке вони так переживали, то була здебільша зграя лабзючок, які ошивалися при шинквасах, а щодо того, щоб заважати якимсь чоловікам… Єдине, що можу сказати, — я ніколи не бачив жодного з членів Деррійської міської ради у «Срібному доларі» чи в «Пороховій натрусці». Люде, які напивалися у тих норах, то були лісоруби в тих своїх величезних, картатих, червоно-чорних куртках, руки в них усі в шрамах та струпах, у декого бракувало ока чи пальців, а в багатьох бракувало більшості зубів, і всі геть пропахлі трісками, тирсою та живицею. Вони носили зелені фланелеві штани та зелені чоботи з натуральної гуми й тягали сніг по підлозі, поки той не чорнів від неї. Вони тхнули круто, Майкі, і ходили вони круто, і балакали вони круто. Вони були круті. Одного вечора я гуляв у «Спа Воллі» й побачив, як в одного хлопа тріснув цілком уздовж рукав сорочки, коли він мірявся силою рук з іншим хлопом. Той рукав не просто роздерся — ти, мать, думаєш, я про це кажу, але ж ні! Рукав того чоловіка майже збіса зірвався — типу ніби вибухнула сама його рука, в клоччя. І всі йому гукали й вітали оплесками, а хтось ляснув мене по спині та й каже: «Оце те, що називається армрестлер перднув, чорнолицько».

Що я тобі оце зара’ кажу, це те, що, якби ті чолов’яги, котрі приходили з лісу погуляти під ніч у п’ятницю чи суботу в тих сліпих свинях, попити віскі, поїбати жінок, замість зв’язаного з каната й намащеного салом вічка… отже, якби ті чоловіки не хотіли нас там бачити, вони б нас повикидали звідтам за сраки й геть. Але факт той, Майкі, що їм, схоже, ми бу’и по цимбалах — хоч так, хоч сяк.

Якось увечері один із них відвів мене вбік — зросту в нім було шість футів, великий збіса, як на ті часи, і був він смертельно п’яний, і тхнув так рясно, як ото тхне цілий кошик місячної давнини персиків. Якби він виступив зі своєї одежі, гадаю, вона залишилася б стояти сама. Дивиться він на мене та й каже: «Місте’е, я ’очу уас дечо спи’ати, ага, я. Чи ви, бу’а, не негер?» — «Так і є», — відповідаю я. «Comment’ çа va![451] — проказує він французькою Долини Святого Джона, що звучить майже, як говірка кейдженів[452], і вищиряється так широко, що я побачив усі його чотири зуби. — Я так і знау, ага, я. Агоу! Я о’ного бачиу раз, у книшці! У ньо’о бу’и такі само…» Тут він не зміг допетрати, як йому висловити те, що в нього на думці, тому він простяг руку й плеснув мене по губах. «Великі губи», — кажу я. «Йо, йо! — гукає він, сміючись, немов дитя. — Ве’икі ’ууби! epais levres! Ве’икі ’ууби! Хо’ при’остити те’ пивом, ага, я!» — «Скіко завгодно», — кажу я, не бажаючи його нервувати.

Він і на це розсміявся та ляснув мене по спині — мало не збив мене лицем ниць на долівку — і пішов напролом до дощаного шинкваса, перед яким товпилися, либонь, сімісят чоловіків та, ма’уть, з п’ятнадцять жінок. «Два пива мені, бо рознесу се смітище ущент! — гука він барменові, дебелому такому чувеню зі зламаним носом на ім’я Ромео Дюпрі. — О’но мені і о’но pour homme avec les epais levres!»[453] І всі там на це зареготали, наче скажені, але не підлим манером, Майкі.

Отже, бере він пиво, подає мені мого кухля і пита: «Як те’ звати? Я не хо’ те’ звати Ве’икі ’Ууби, ага, я. Звучить не’обре». Я йому себе називаю: Вільям Хенлон. «Ну, вип’ємо за те’е, Уїйяме Енлон», — каже він. «Ні, давай за тебе, — кажу я. — Ти перша в моїм житті біла людина, яка пригощає мене випивкою». — Що було правдою. Отже, ми випили те пиво до дна, потім ще пару, а тоді він каже: «Ти точно пе’ен, що ти негер? Бо, крім отих epais ’уубів, ти мені ’иглядаєш, як чисто-біла людина з коричневою шкірою».

По цьому мій батько зареготав, і я також. Він реготав так сильно, що йому почав боліти шлунок і він тримався за живіт, скривившись, — очі підкочені, верхнім протезом закусив собі нижню губу.

— Може, мені викликати дзвінком медсестру, тату? — спитав я, переляканий.

— Ні… ні. Зі мною все бу’е ’аразд. Найгірше в цьому всьому, Майкі, зара’ те, що навіть посміятися більше не можеш, коли дуже хочеться. Що й так бува вельми рідко.

Він запав у мовчанку на кілька хвилин, і тепер я розумію, що то був один-єдиний раз, коли ми з ним впритул наблизилися до того, щоб заговорити про те, що його вбивало. Можливо, так було б краще — краще для обох нас, — якби ми так і зробили.

Він ковтнув води, а потім продовжив:

— У всякому разі, ані та зграйка жінок, які мандрували по тих «свинях», й аж ніяк не лісоруби застановили собі тоді віднадити нас звідтам. То тих п’ятьох стариганів з міської ради це насправді бісило: їх та з дюжину чи скількось там тих, котрі стояли за ними — з поважних сімейств Деррі, сам розумієш. Ніхто з них жодного разу й на фут не переступив порога «Раю» чи «Спа Воллі», вони пили своє в заміському клубі, який тоді стояв отам, на Деррійських Горбах, але вони бажали убезпечитися, щоб чорні з п’ятої роти не споганили жодну з тих пришинквасних лабзючок чи лісоповальних свінгерок.

Отже, майор Фуллер і каже: «По-перше, я ніколи не хотів, щоб вони тут з’явилися. Я не перестаю вірити, що це якийсь недогляд і їх врешті відправлять кудись на південь чи в Нью-Джерсі». «Це не моя проблема», — заявляє йому той старий пердун. Мюллер, здається, так його було прізвище…

— Батько Селлі Мюллер? — перепитав я, ошелешений. У старших класах середньої школи Селлі Мюллер вчилася разом зі мною.

Батько скривився у кислій усмішці:

— Ні, то, ма’ть, мусів бути її дядько. Татусь Селлі Мюллер тоді навчався десь у коледжі. Але якби він був у Деррі, гадаю, стояв би опліч свого брата. А на той випадок, якщо тобі цікаво, наскільки правдива ця частина моєї історії, все, що можу тобі сказати, це те, що ту розмову мені переповів Тревор Досон, який якраз того дня шарував шваброю підлоги в офіцерських приміщеннях і все це сам чув. «Куди уряд посилає цих чорних хлопів, то ваша проблема, не моя, — каже Мюллер майорові Фуллеру. — Моя проблема — це куди ви дозволяєте їм ходити ввечері щоп’ятниці та щосуботи. Якщо вони продовжуватимуть гульбанити в середмісті, будуть неприємності. У нашому місті є „Легіон“, мусите розуміти». — «Ну, я певним чином зв’язаний тут, містере Мюллер, — каже йому майор. — Я не можу дозволити їм випивати в КСК. Це не тільки тому, що існують правила, які забороняють неграм пити разом із білими, вони б інакше й не могли[454]. Це клуб молодшого офіцерського контингенту, хіба ви цього не знаєте? А кожен із тих чорних хлопців салага-рядовий». — «Це також не моя проблема. Я просто довіряю вам вирішення цього питання. Ваш ранг вимагає відповідальності». — Із цим він пішов собі геть.