— Воно, — мугикнув Білл, майже тільки собі самому чутно.

— Воно, — погодився Майк. — Якщо ми мусимо це якось називати, то хай це так і залишається, як ми колись були звикли — Воно. Бачте, я почав думати, що Воно живе тут уже так давно… чим би насправді це не було… що Воно стало частиною Деррі, чимсь притаманним нашому місту так само, як Вежа, Канал, Бессі-парк чи бібліотека. Але це Воно не є чинником зовнішнього рельєфу, розумієте. Можливо, колись так дійсно було, але тепер Воно… всередині. Якось воно пробралось досередини. Це єдиний відомий мені шлях до розуміння всіх тих жахливих подій, які тут відбувалися — номінально пояснюваних і в той же час абсолютно не до витлумачення. У 1930 році тут була сталася пожежа в одному негритянському клубі, що називався «Чорна мітка». За рік до того просто посеред дня на Канал-стрит було розстріляно зграю якихось породжених Великою Депресією недоумкуватих злочинців.

— Банда Бредлі, — сказав Білл. — Їх запопали ефбеерівці, правильно?

— Це так пишуть історики, але це не достеменна правда. Наскільки мені вдалося з’ясувати (а я б дорого дав, аби мене переконали в протилежному, бо я люблю це місто), банду Бредлі, усіх сімох, насправді перестріляли добропорядні громадяни Деррі. Я вам про це коли-небудь розповім.

Був тут той вибух на ливарні Кіченера під час великоднього полювання на яйця в 1906 році. У тому ж році була серія випадків, коли заподіювалося каліцтво тваринам, розслідування зрештою вивело на Ендрю Руліна, двоюрідного діда того чоловіка, який зараз керує фермерським господарством Руліна. Його напевне забили на смерть троє помічників шерифа, яких послали його привести. Жодного з тих помічників ніколи не було притягнуто до суду.

Видобувши з внутрішньої кишені маленький записник, Майк Хенлон почав його гортати й продовжив далі, не піднімаючи очей:

— У 1877 році в межах офіційної території міста трапилося чотири лінчування. Одним із тих, хто повис на мотузці, був громадський проповідник методистської церкви, який, певно, потопив у ванні всіх своїх чотирьох дітей, наче кошенят, а потім вистрелив у голову своїй дружині. Він вставив револьвер їй у руку, щоб це виглядало самогубством, але нікого це не ввело в оману. За рік до цього в хижці нижче за течією Кендаскіґ було знайдено мертвими чотирьох лісорубів. Буквально роздертих на шматки. Зникнення дітей або цілих родин занотовані у витягах зі старих щоденників, але цього нема в жодному з офіційних документів. Тут такого є ще й ще, але ви, либонь, второпали суть.

— Я второпав суть, гаразд, — промовив Білл. — Щось тут відбувається, але широко не оприлюднюється.

Майк закрив свого записника, повернув його до внутрішньої кишені й подивився на них ясним поглядом.

— Якби я був не бібліотекарем, а страховим агентом, можливо, я б намалював вам діаграму. Вона б показала надзвичайно високий рівень різних, про які ми лишень тільки знаємо, кримінальних злочинів, не виключаючи зґвалтувань, інцесту, вламування до чужих помешкань і грабунку, крадіжок автомобілів, жорстокого поводження з дітьми, шлюбного насильства, хуліганських нападів.

— Є одне середніх розмірів місто в Техасі, де рівень кримінальної злочинності набагато нижчий, якого можна було б очікувати в місті такого розміру й з расово мішаним населенням. Надзвичайну лагідність людей, які там живуть, покладають на рахунок чогось у тамтешній воді… якийсь натуральний транквілізатор певного роду. Повна протилежність виявляє себе тут. Деррі жорстоке місто для життя у будь-який звичайний рік. Але кожні двадцять сім років — хоча цикл ніколи не був абсолютно точним — рівень насильства тут підстрибував на дику височінь… і це ніколи не потрапляло в загальнонаціональні новини.

— Ти хочеш сказати, що тут розвивається якась ракова хвороба? — зауважила Беверлі.

— Зовсім ні. Нелікований рак доконечно вбиває. Деррі не вмерло; навпаки, місто квітне… звісно, що в такий собі власний, неефектний, несенсаційний спосіб. Це просто досить заможне невеличке місто у відносно малонаселеному штаті, де, занадто часто трапляються погані речі… а кожні чверть століття, чи близько того, трапляються трагічно жахливі речі.

— Така послідовність зберігається неухильно? — спитав Бен.

Майк кивнув:

— Упродовж усієї історії: 1715–1716 роки, від 1740 приблизно до 1743 — це мусив бути поганющий період, — потім 1769–1770 і так далі й далі. Аж до теперішнього часу. У мене таке відчуття, що дедалі все послідовно погіршувалося, можливо, тому що наприкінці кожного циклу в Деррі жило більше людей, можливо, з якихось інших причин. А в 1958 році, схоже, цикл добіг свого передчасного кінця. Завдяки нам.

Білл Денбро нахилився вперед, раптом з яскраво палаючими очима.

— Ти цього певен? Ти впевнений?

— Так, — підтвердив Майк. — Усі інші цикли сягали піку десь у вересні, закінчуючись чимось масштабним. Як правило, життя поверталося у більш-менш звичайне русло десь під Різдво… найпізніше — до Великодня. Іншими словами, кожні двадцять сім років приходив поганий «рік» тривалістю місяців чотирнадцять-двадцять. Але той поганий рік, що почався, коли в жовтні 1957 було вбито твого брата Джорджа, нагло обірвався у серпні 1958-го.

— Чому? — запитав Едді схвильовано. Дихання в нього стало стиснутим; Білл згадав той тонкий свист, з яким Едді втягував повітря, і зрозумів, що він невдовзі вхопиться погудіти на своїй старій подружці легеневій смоктульці. — Що ми тоді зробили?

Запитання так і повисло. Здавалося, Майк його розважує… та зрештою він похитав головою:

— Ви самі згадаєте, — промовив він. — 3 часом згадаєте.

— А якщо ні? — запитав Бен.

— Тоді допоможи нам усім, Господи.

— Дев’ятеро дітей загинули цього року, — промовив Річі. — Господи Ісусе.

— Ліса Альбрехт і Стівен Джонсон у кінці 1984-го, — сказав Майк. — У лютому зник хлопець на ім’я Денніс Торріо. Старшокласник. Його тіло знайшли в середині березня, в Пустовищі. Понівечене. Поряд лежало оце.

З тієї ж кишені, до якої він був сховав записника, Майк дістав фотографію. Вона пішла по руках кругом столу. Беверлі й Едді подивилися на неї, не розуміючи, натомість яро відреагував Річі Тозіер. Він впустив її, немов карточка була розжарена.

— Ісусе правий! Господи, Майку! — підвів він величезні, шоковані очі. За мить Річі передав фотографію Біллу.

Білл подивився на неї й відчув, що навкруг нього завертівся світ у сірих тонах. Якусь мить він був упевнений, що зараз зомліє.

Почув стогін і зрозумів, що цей звук видає він сам. Він випустив із пальців фотокартку.

— Що це таке? — почув він голос Беверлі. — Що це означає, Білле?

— Це шкільна фотографія мого брата, — нарешті промовив Білл. — Це Дж-Джорджі. Фотографія з його альбому. Та, яка рухалася. Та, яка підморгувала.

Вони почали знову передавати її з рук у руки, тим часом як Білл на чолі стола сидів змертвілий, мов камінь, дивлячись кудись у простір. Це була фотографія фотографії. Вона зображувала шкільний знімок Джорджа, притулений до якогось білого тла — усміхнені губи розійшлися, показуючи дві дірки, де ніколи не виростуть нові зуби. («Якщо тільки вони не ростуть у тебе в труні», — подумав Білл і здригнувся.) На порожньому полі під знімком Джорджа містився підпис «ШКІЛЬНІ ДРУЗІ 1957–1958».

— Її було знайдено цього року? — знову запитала Беверлі. Майк кивнув, і вона обернулась до Білла: — Коли ти бачив її востаннє, Білле?

Він утер собі губи, намагаючись заговорити. Нічого не вийшло. Він спробував знову, чуючи, що слова лунають у його голові, усвідомлюючи, що знов повернулась заїкуватість, борючись з нею, борючись із жахом.

— Я не бачив цієї фотографії з 1958 року. З весни наступного після смерті Джорджа року. А коли хотів був показати її Річі, вона з-з-зникла.

Вибухово пролунав звук спазматичного вдиху, який змусив усіх озирнутися. З дещо ніяковим виглядом Едді клав назад на стіл свій інгалятор.

— Стартує Едді Каспбрак! — радісно скрикнув Річі, а потім, зненацька й моторошно з рота Річі полився Голос Диктора Кінохроніки МувіТон[496]: «Сьогодні в Деррі все місто зібралося на імпрезу Парад Астматиків, і зіркою цього видовища виступає Великий Ед на прізвисько Шмарклеголовий, відомий усій Новій Англії, як…»