як той, ритмічно пульсуючи, давить на до затерплості напнуту шкіру обличчя.

— Я позбираю…

— Ні, просто сядь на місце.

Білл хотів було подивитися на неї, але не зміг. Він не міг відірвати очей від Майка.

— Ти пам’ятаєш ті смертевогні? — запитав делікатно Майк.

— Ні, — відповів Білл. У роті в нього було відчуття, ніби там із зайвим ентузіазмом попорався з новокаїном дантист.

— Згадаєш.

— На Бога сподіваюся, що ні.

— Безперечно згадаєш, — наголосив Майк. — А поки що… ні. Я також не пам’ятаю. Може, хтось із вас?

Один по одному всі похитали головами.

— Але ми тоді зробили щось, — тихо промовив Майк. — У якийсь момент ми спромоглися сотворити щось на кшталт гуртової волі. У якийсь момент ми сягнули якогось особливого розуміння, чи то свідомо, чи несвідомо, — він схвильовано засовався. — Господи, як би мені хотілося, аби Стен був тут. У мене таке відчуття, що Стен з його впорядкованим розумом зміг би запропонувати якусь ідею.

— Можливо б, і зміг, — сказала Беверлі. — Можливо, саме тому він себе й убив. Можливо, він зрозумів, що якщо там була присутня якась магія, то з дорослими вона не діятиме.

— А проте, я гадаю, вона може подіяти, — сказав Майк. — Бо є ще одна спільна для нас усіх шістьох річ. Цікаво мені, чи хтось із вас уже зрозумів, що це таке?

Надійшла черга Біллу розкрити рота, а потім закрити його знову.

— Нумо, — підбадьорив його Майк. — Ти ж знаєш, про що мова. Я бачу це з твого обличчя.

— Я не впевнений, що знаю, — відповів Білл, — але гадаю, м-м-ми всі бездітні. Це т-т-те?

По цих словах запала мить збентеженої мовчанки.

— Йо, — підтвердив Майк. — Саме так і є.

— Ісусе Христе Всевладний! — обурено вигукнув Едді. — Який це має стосунок до цін на ярмарку? Звідки ти взяв цю ідею, ніби кожен у цім світі мусить мати дітей? Це нісенітниця!

— Ви зі своєю дружиною маєте дітей? — запитав Майк.

— Якщо, як ти казав, ти постійно за нами стежив, то збіса добре знаєш, що не маємо. Але я все одно кажу, що це нічого к чорту не означає.

— А ви намагалися завести собі дітей?

— Ми не користуємося протизаплідними засобами, якщо це те, що ти маєш на увазі, — проголосив Едді з кумедно зворушливою гідністю, хоча щоки в нього спалахнули. — Просто так сталося, що моя дружина має трохи… Ох, чорт. Вона має задуже велику вагу. Ми були в лікарки, і та сказала нам, що моя дружина, можливо, ніколи не матиме дітей, якщо не скине трохи ваги. А чи це робить нас злочинцями?

— Легше стався до цього, Едсе, — заспокоїв Річі, нахиляючись до Едді.

— Не називай мене Едсом і не смій щипати мене за шоку! — обрушився з криком той на Річі. — Сам знаєш, як я це ненавиджу! Я завжди це ненавидів!

Річі відсахнувся, моргаючи.

— Беверлі? — запитав Майк. — А як щодо вас із Томом?

— Дітей нема, — відповіла вона. — І також не оберігаємося. Том хоче дітей… і я теж, звичайно, — додала вона похапливо, окинувши всіх швидким поглядом. Біллу подумалося, що очі в неї надто яскраві, майже як очі в якоїсь актриси, котра добре виконує свою роль. — Просто поки що цього не трапилося.

— Ти обстежувалася де слід? — запитав Бен.

— О так, звичайно, — сказала вона, видавши легенький смішок, що прозвучав майже хихотінням. І тут у зблиску того осягнення, які стаються в людей обдарованих одночасно цікавістю й проникливістю, Білл раптом багато чого збагнув про Беверлі та її чоловіка Тома, псевдонім — Найчудовіший Чоловік у Світі. Беверлі дійсно пішла й обстежилася на плідність. Але, на здогад Білла, Найчудовіший Чоловік відмовився навіть на мить розглянути припущення, ніби щось може бути не так зі спермою, виробленою в його Священних Надрах.

— А як щодо тебе з твоєю дружиною, Великий Білле? — запитав Річі. — Намагалися?

Усі зацікавлено подивились на Білла… тому що його дружина була особою, яку вони знали. Одра аж ніяк не була найвідомішою чи найулюбленішою з актрис, проте вона безумовно належала до монетарні, де карбують знаменитостей, що у другій половині двадцятого століття певним чином підмінило такий засіб розрахунків, як талант; коли вона коротко підстриглася, її фотографія з’явилася в журналі «Люди»,[501] а під час здебільшого нудного періоду в Нью-Йорку (та п’єса, у якій вона планувала виступати на Бродвеї, провалилася) Одра, попри наполегливі заперечення її агента, подарувала тиждень свого часу «Голлівудським квадратам»[502]. Вона була незнайомкою, чиє гарне обличчя було їм відоме. Білл подумав, що особливо зацікавлений вигляд наразі має Беверлі.

— Ми намагалися час від часу протягом останніх шести років, — сказав Білл. — Останні місяців вісім це було не на часі через той фільм, який ми робили — називається «Мансарда».

— Знаєш, у нас виходить невеличкий синдикований щоденний розважальний блок із п’ятої п’ятнадцяти до пів на шосту вечора, — сказав Річі. — «Огляд зірок» називається. Буквально минулого тижня там був сюжет про цей клятий фільм — типу «Чоловік і Дружина Щасливо Працюють Разом». Прозвучали обидва ваші імені, але в мене не виникло жодної асоціації. Кумедно, хіба ні?

— Дуже, — зауважив Білл. — У всякому разі, Одра сказала, це була б така наша вдача, якби вона завагітніла під час пре-продакшена й протягом десяти тижнів зранку блювала, а потім напружено грала свою роль. Але дітей ми хочемо, так. І намагалися ми достатньо серйозно.

— Обстежувалися на плідність? — запитав Бен.

— Еге ж. Чотири роки тому, в Нью-Йорку. Лікарі знайшли дуже маленьку доброякісну пухлину в матці Одри й сказали, що це наше щастя, бо, хоча та пухлина не завадила б їй завагітніти, вона могла б призвести до позаматкової вагітності. У будь-якому разі, ми з нею обоє плідні.

Едді вперто повторив:

— Нічого це збіса не доводить.

— Тим не менше, наводить на думку, — пробурмотів Бен.

— А на твоєму фронті жодних маленьких розладів, Бене? — спитав Білл. Він сам собі шоковано здивувався, второпавши, що його губи мало не промовили «Скирт» замість «Бен».

— Я ніколи не був жонатим, я завжди був обережним і ніколи не мав судових позовів з приводу батьківства, — відповів Бен. — Поза цим, я не думаю, що існує якийсь дієвий спосіб щось з’ясувати.

— Бажаєте почути кумедну історію? — запитав Річі. Він усміхався, але в його очах не було веселості.

— Звичайно, — кивнув Білл. — Ти завжди був майстром кумедних речей, Річі.

— Твоє лице чисто муя срака, хльопче, — відгукнувся Річі Голосом Копа-ірландця. Це був дійсно класний Голос Копа-Ірландця.

«Ти безмірно покращив свою майстерність, Річі, — подумав Білл. — У дитинстві, як не дувся мозком, ти не міг зобразити копа-ірландця. Хіба що раз… або два… коли

(смертевогні)

було що?»

— Твоє лице чисто муя срака; просто не за’увай це пу… рів… няння, мій пречу’есний закантико.

Зненацька Бен Генском затиснув собі носа й високим, тремтячим хлопчачим голосом запищав: «Біп-біп, Річі! Біп-біп! Біп-біп!»

За якусь мить, сміючись, також затиснувши собі носа, до цього приєднався й Едді. Те саме зробила Беверлі.

— ’Аразд! ’Аразд! — загукав Річі, і сам сміючись. — ’Аразд, я здаюся! Заради Христа!

— Ой леле, — Едді відкинувся на спинку крісла, сміючись так, що ледь не ридаючи. — Ми запопали тебе, як тоді, Базікало. Так і треба, Бене.

Бен усміхався, але дещо розгублено.

— Біп-біп, — повторила Бев і захихотіла. — Я була зовсім про це забула. Ми ж завжди тебе забіпікували, Річі.

— Ви, друзі, ніколи не могли визнати справжнього таланту, от і все, — задоволено промовив Річі. Як і в давні часи, його можна було вибити з рівноваги, але він так само залишався Джо Палукою[503] у вигляді надувної ляльки з піском в основі — він майже миттєво випрямлявся. — Це ж був один із твоїх невеличких внесків до Клубу Невдах, чи не так, Скирте?