Білл зареготав. Він реготав, аж поки сльози не почали котитися йому по щоках.

— Йо, — промовив Річі. — Я гадаю, вона так швидко обірвала розмову, щоб останнє слово було її, хоча зазвичай могла зависати на телефоні цілий день. Я розумію, коли програю. За тиждень я знову пішов до того лікаря і спитав у нього, чи не міг би він мені детальніше роз’яснити шанси на таку спонтанну регенерацію. Він сказав, що балакав на цю тему з деякими своїми колегами. Виявилося, що впродовж трирічного періоду, у 1980–1982, каліфорнійське відділення «Ей-ем-ей»[508] зафіксувало двадцять три повідомлення про спонтанну регенерацію. Шість із них виявилися просто наслідками невдалих операцій. Ще шість були містифікаціями або шахрайством — хлопці намагалися відгризти шматок від банківського рахунку якогось лікаря. Отже… одинадцять справжніх за три роки.

— Одинадцять на скільки операцій? — запитала Беверлі.

— Двадцять вісім тисяч шістсот вісімнадцять, — спокійно повідомив Річі.

Тиша навкруг столу.

— Отак я взяв і попри мінімальні шанси виграв в «Ірландський тоталізатор»,[509] — сказав Річі, — проте жодної дитини так і не отримав. Маєш з чого поіржати, Едсе?

Едді знову вперто почав:

— І все одно це не доводить…

— Так, — перебив Білл, — це абсолютно нічого не доводить. Але беззаперечно натякає на певний зв’язок. Питання в тому, що ми тепер маємо робити? Ти про це міркував, Майку?

— Звісно, я про це міркував, — сказав Майк. — Але неможливо було бодай щось вирішити, поки ви не зберетеся разом і побалакаєте — так, як ви оце й зробили. Ніяк мені було передбачити, як пройді наше возз’єднання, поки воно насправді не відбулося.

Він надовго замовк, задумливо дивлячись на них.

— Я маю одну ідею, — сказав він, — але перш ніж розповім, у чому вона полягає, гадаю, ми мусимо визначитися, чи згодні ми на цю справу. Чи бажаємо ми спробувати знову зробити те, що ми були пробували тут зробити колись давно? Чи бажаємо ми спробувати вбити Воно знову? Чи ми просто поділимо на шістьох рахунок і повернемося до того, що кожний робив перед цим?

— Схоже на те, що… — почала Беверлі, але Майк заперечливо мотнув у її бік головою. Він ще не закінчив.

— Ви мусите зрозуміти, що наші шанси на успіх передбачити неможливо. Я знаю, що вони не вельми гарні, так само як знаю, що вони були б трішки кращими, якби тут зараз був також Стен.

Усе ще не по-справжньому гарними, проте кращими. Зі смертю Стена те коло, яке ми створили того дня, розірвалося. Я насправді не думаю, ніби з таким розірваним колом ми можемо знищити Воно чи навіть прогнати Воно геть на якийсь час, як ми це зробили колись. Я думаю, Воно повбиває нас, одного по одному, і, ймовірно, якимись жахливими способами. Дітьми ми були утворили цілісне коло, яким саме чином, я не розумію навіть тепер. Я думаю так, що, якщо ми погодимося взятись за цю справу, ми мусимо спробувати утворити менше коло. Я не знаю, чи можна це зробити. Я вважаю, існує така ймовірність, що ми думатимемо, ніби його утворили, а з’ясується — коли вже буде запізно — ну… що вже запізно.

Майк знову вдивлявся в них — очі запалі, втомлені на його коричневому обличчі.

— Отже, я гадаю, нам треба проголосувати. Залишитися й спробувати знову або роз’їжджатися по домах. Отакий-от вибір. Я зібрав вас сюди силою старої обіцянки, щодо якої навіть не був певен, що ви її пам’ятаєте, але утримувати вас тут силою тієї обіцянки я не можу. У результаті не вийшло б нічого доброго, і навіть гірше.

Він подивився на Білла, і тієї ж миті Білл зрозумів, що зараз буде. Він боявся цього, був безсилий цьому запобігти, але потім із тим полегшенням, що його, як він собі уявляв, мусить відчувати самогубець, коли відриває руки від керма розігнаного автомобіля, щоби просто закрити ними собі очі, він прийняв неминуче. Майк зібрав їх тут, Майк усе детально перед ними розклав… і тепер він скидає з себе лідерську мантію. Він зібрався передати її тій людині, яка носила цю мантію тоді, у 1958 році.

— Як ти на це, Великий Білле? Став питання на голосування.

— Перш ніж мені це зробити, — почав Білл, — ч-ч-чи усі тут розуміють це питання? Ти щось хотіла сказати, Бев.

Беверлі похитала головою.

— Гаразд. Г-г-гадаю, питання стоїть так: ми залишаємося і б’ємося чи геть про це забуваємо? Хто за те, щоб залишитися?

Ніхто за столом не поворухнувся зовсім протягом, мабуть, секунд п’яти, і Біллу згадалися відвідувані ним аукціони, де ціна якогось лота раптом злітала в стратосферу й ті, хто більше не бажали торгуватися, майже буквально перетворювалися на статуї: хтось не наважувався почухатися, хтось зігнати собі муху з кінчика носа, боячись, що аукціоніст сприйме це за підвищення ставки на п’ять, а то й на двадцять п’ять тисяч.

Білл подумав про Джорджі, про Джорджі, який нікому не заподіяв зла, який усього лиш хотів вийти з хати, після того як цілий тиждень просидів під замком, про Джорджі з його розчервонілими щоками, з газетним корабликом в одній руці, застібаючи іншою пряжки свого жовтого дощовика, Джорджі, який подякував… а потім нахилився і поцілував гарячу від хвороби Біллову щоку: «Дякую, Білле. Це чудесний корабель».

Він відчув, як у ньому здіймається та стара лють, але тепер він був старшим і бачення мав ширше. Тепер справа була не тільки в Джорджі. Жахлива безліч імен маршувала йому крізь голову: Бетті Ріпсом, знайдена примерзлою до землі; Шеріл Ламоніка, виловлена з Кендаскіґ; Метью Клементс, зірваний з його триколісного велосипедика; Вероніка Ґроґан, дев’ятирічна, знайдена в зливовому колодязі; Стівен Джонсон, Ліса Альбрехт і всі інші, і бозна-скільки тих, які зникли.

Він повільно підняв руку й сказав:

— Давайте вб’ємо Воно. Давайте цього разу дійсно вб’ємо Воно.

Якусь мить його рука стирчала вгору самотньо, як рука єдиного учня в класі, котрий знає правильну відповідь, того, якого ненавидить решта учнів. Потім Річі зітхнув і промовив:

— Та що за чорт. Це не може бути гіршим за те, як брати інтерв’ю в Оззі Осборна.

Підняла свою руку Беверлі. Обличчя її знов набуло кольорів, проте у вигляді гарячкових смуг, що горіли на щоках. Вигляд вона мала надзвичайно схвильований і одночасно, на смерть переляканий.

Майк підняв руку.

Бен свою.

Едді Каспбрак втискався у спинку крісла, здавалося, він хоче в ній розчинитися і щезнути таким чином. Його обличчя, тонке й вишукане, було жалюгідно переляканим, коли він поглянув спершу праворуч, потім ліворуч, а потім знову на Білла. На мить Білл відчув упевненість, що Едді зараз відштовхнеться від крісла, підведеться і кинеться геть з кімнати, не озираючись. Та потім той підняв одну руку, в іншій міцно стискаючи свій інгалятор.

— Оце добре, Едсе, — промовив Річі. — Можу закластися, цього разу в нас буде чимало з чого поіржати.

— Біп-біп, Річі, — відгукнувся Едді тремтячим голосом.

— То в чому полягає та твоя одна ідея, Майку? — запитав Білл. Хмарність розвіяла Роза, господиня, котра принесла вазу коржиків із вкладеними до них папірцями-віщуваннями. Шістьох гостей із піднятими вгору руками вона окинула ввічливим поглядом, сумлінно демонструючи відсутність цікавості. Руки вони поспішно опустили, але ніхто не промовив і слова, поки Роза не пішла.

— Вона досить проста, — сказав Майк, — але водночас може збіса виявитися доволі небезпечною.

— Викладай, — заохотив Річі.

— Гадаю, на решту дня нам треба розділитися. Гадаю, кожен із нас мусить піти до того місця в Деррі, яке він або вона пам’ятає найкраще… поза Пустовищем, тобто. Не думаю, щоб комусь із нас варто було ходити туди — поки ще ні. Вважайте це пішими екскурсіями, якщо ваша ласка.

— А яка мета цього, Майку? — спитав Бен.

— Я не цілком упевнений. Ви мусите зрозуміти, що я тут керуюся більшим чином інтуїцією…