Бен Генском віджбурнув свій — то був не свідомий кидок, а раптова реакція людини, цілковито шокованої якимсь гидотним витвором. Коржик покотився по столу, і Білл побачив у його провалині пару зубів з потемнілими від скипілої крові коренями. Вдаряючись між собою, вони торохтіли, наче насінини в порожньому грушковому гарбузику.

Білл знову глянув на Беверлі й побачив, що вона хапає ротом повітря, щоб закричати. Очима вона вчепилася в ту істоту, яка була виповзала з коржика Едді, і тепер, лежачи догори дригом на обрусі, сукала млявими лапками.

Білл шарпнувся. Не думав, просто реагував. «Інтуїція, — дико майнуло йому в голові, коли він підхопився з крісла й затиснув Беверлі рота раніше, ніж вона встигла видати крик. — Ось який я, дію інтуїтивно. Майк мусить мною пишатися».

Таким чином з вуст Беверлі пролунав не крик, а здавлене: «Ммммф!»

Едді видавав свистячі звуки, які так добре пам’ятав Білл. З цим жодних проблем, хапне вволю зі своєї вірної легеневої смоктульки й буде в порядку. «Стабільний, як ослін», — сказав би Фредді Фаєрстоун. Тут Білл зачудувався (і то далебі не вперше), чому в такі хвилини людям навертаються такі дивні думки.

Він окинув шпарким поглядом інших, і з того літа прорвалося ще дещо, дещо таке, що прозвучало неймовірно архаїчним і рівночасно правильним:

— Мовчок! Усі ви! Ні звуку! Просто усім мовчати!

Річі витер рукою собі губи. Обличчя Майка взялося, брудно-сірими кольорами, але він кивнув Біллу. Усі до одного відсунулись від стола. Білл не розкривав свого віщувального коржика, але тепер побачив, що його боковини повільно ворушаться, напинаючись і спадаючи — здимаються й стихають, здимаються й стихають, здимаються й стихають, — це його сюрприз-дарунок намагався вирватися на волю.

— «Ммммммф!» — знову подала голос Беверлі з-під його долоні, Біллу було лоскотно від її дихання.

— Мовчок, Бев, — сказав він і прибрав долоню.

Здавалося, очі заповнили все її обличчя. Губи в неї смикалися.

— Білле… Білле, ти бачив…

Погляд її переблукав на цвіркуна, вчепившись у нього. Цвіркун начебто помирав. Його збористі очі також дивились на Беверлі, і тут уже вона почала стогнати.

— П-п-припини це, — наказав Білл суворо. — Підсунься до столу.

— Я не можу, Біллі, я не можу наблизитися до цьо…

— Можеш! Ти м-м-мусиш! — Він почув кроки, легкі, швидкі, що наближалися коротким коридором по той бік бісерної завіси. Кинув погляд довкола на інших. — Усі ви! Підсунулись до столу! Балакайте! Тримайтесь природно!

Беверлі подивилась на нього, очі — саме благання, але Білл помотав головою.

Він сів і підсунув крісло, намагаючись не дивитися на віщувальний коржик на своїй тарілці. Той розпух уже, наче якийсь неймовірний, набрякаючий гноєм фурункул. Але все ще пульсував, повільно напинаючись і спадаючи. «А я ж міг його вкусити», — майнуло слабенько Біллу в голові.

Едді знову пускав собі в горло туман з інгалятора, втягуючи його в легені з довгими, тоненько-верескливими звуками.

— То хто, на твою думку, виграє першість? — спитав Білл у Майка, безумно посміхаючись.

Якраз цієї миті крізь завісу увійшла Роза з ввічливим запитальним виразом на обличчі. Кутиком ока Білл помітив, що Беверлі підсіла ближче до столу. «Хороша дівчинка», — подумав він.

— Я думаю, гарну перспективу мають «Чиказькі ведмеді», — відізвався Майк.

— Усе гаразд? — запитала Роза.

— Д-добре, — відповів Білл. Він кивнув великим пальцем у бік Едді. — У нашого друга стався напад астми. Він прийняв свої ліки. Йому вже покращало.

Роза подивилась на Едді, занепокоєна.

— Уже краще, — прохрипів той.

— Чи ви бажаєте, щоб я тут зараз прибрала?

— Трішки незабаром, — сказав Майк, даруючи їй велику, фальшиву посмішку.

— Добре було? — Її очі знову оббігли стіл, і дещиця сумніву насунулася на глибокий колодязь супокою. Вона не бачила ні цвіркуна, ні ока, ні зубів, ні того, як на позір дихає віщувальний коржик Білла. Так само її очі без проблем майнули по кривавій плямі на скатертині.

— Усе було дуже добре, — сказала Беверлі й усміхнулась — натуральнішою усмішкою за Біллову чи Майкову. Вона начебто повернула Розин розум до погідного стану, переконавши її, що, якщо щось тут і пішло було не так, у цім нема вини ні самої Рози, ні її кухні. «Дівчинка має сильну вдачу», — подумав Білл.

— Віщування добрі були? — спитала Роза.

— Ну, — мовив Річі, — не знаю, як в інших, але щодо мене, то мені у самісіньке око вцілило.

Білл почув дрібне потріскування. Опустивши очі до своєї тарілки, він побачив, що з його віщувального коржика виткнулась чиясь лапа. Вона наосліп дряпала по тарілці.

«А я ж міг його вкусити», — знову подумав він, але усмішку тримав.

— Дуже приємні, — сказав він.

Річі теж дивився на тарілку Білла. З розкришених решток коржика самонароджувалася якась велетенська сірувато-чорна муха. Вона слабенько дзижчала. З коржика мляво спливав жовтуватий слиз, збираючись у калюжку на обрусі. Тепер уже було чутно й сморід, такий собі помірно густий сморід інфікованої рани.

— Ну, якщо я вам зовсім наразі не потрібна…

— Наразі ні, — промовив Бен. — Чудові страви. Такі… такі незвичайні.

— Тоді я вас залишаю, — сказала Роза й, кланяючись, зникла за бісерною завісою. Бісерини ще погойдувалися, перестукуючись, коли всі вони знову відсахнулись від стола.

— Що це? — запитав хрипко Бен, дивлячись на істоту в Білла на тарілці.

— Просто муха, — сказав Білл. — Муха-мутант. З доробку письменника на ім’я Джордж Ленглаан[514], я гадаю. У нього є оповідання, так і називається «Муха». За ним ще було знято фільм — не вельми добрий. Але саме оповідання лякало мене до нутра кісток. Ті самі старі трюки Воно, авжеж. Ідея мухи останнім часом мені не виходила з думки, бо я собі запланував один роман — «Дорожні комахи», так і думав його назвати. Я знаю, назва звучить доволі по-ідіотському, але розумієте…

— Перепрошую, — апатично перебила його Беверлі. — Здається, я мушу вирвати.

Вона пішла раніше, ніж хтось із чоловіків устиг підвестися.

Білл струсив свою серветку й накинув її на муху, яка мала розмір гороб’ячого пуцьвірінка. Ніщо настільки велике не могло з’явитися з такої невеличкої речі, як китайський віщувальний коржик… але ж з’явилося. Муха двічі продзижчала під серветкою, а потім затихла.

— Господи, — слабенько промовив Едді.

— Давайте вже пристойно уйобувати звідси, — сказав Майк. — Бев ми зможемо перестріти у фойє.

Бев якраз виходила з жіночої вбиральні, коли вони зібралися біля каси. Вона була блідою, але зібраною. Майк сплатив рахунок, поцілував Розу в щоку, і після цього всі вийшли у дощовий післяполудень.

— Когось це змусило передумати? — запитав Майк.

— Не думаю, щоби змусило мене, — сказав Бен.

— Ні, — сказав Едді.

— Що передумати? — перепитав Річі.

Білл похитав головою, а потім подивився на Беверлі.

— Я залишаюсь, — промовила вона. — Білле, що ти мав на увазі, коли сказав: ті самі старі трюки Воно?

— Я думав про написання роману про комах, — почав він. — Те оповідання Ленглаана вперлося в мої думки. А отже, я побачив муху. Ти отримала кров, Беверлі. Чому в тебе на думці була кров?

— Гадаю, через ту кров зі стоку, — відразу ж відповіла Беверлі. — Ту кров, що вихлюпувалася зі стоку у ванній кімнаті в тій старій квартирі, де я жила, коли мені було одинадцять.

Але чи дійсно це було так? Насправді сама Бев так не думала. Тому що коли їй крізь пальці маленькою теплою цівкою бризнула кров, їй у пам’яті миттю спалахнув той кривавий слід ступні, який вона залишала по собі після того, як наступила на розбиту пляшечку парфумів. Том. І…

(«Бевві, я інколи непокоюся, і то сильно»)

її батько.

— Ти теж отримав комаху, — звернувся Білл до Едді. — Чому?