— Відчикрижиш собі вуха й принесеш цвітну капусту, — відказав спритно Річі, і всі засміялися, навіть друзяка «Віскряк» Таліендо засміявся, а чому ні, всі вони тут могли дозволити собі посміятися. Що їм турбуватися? Усі вони сидітимуть удома, дивитимуться Джиммі Додда з Мишкетирами в «Клубі Мікі Мауса»[554] або як в «Амерікен Бендстенді» Френкі Лаймон співає, «Я не малолітній правопорушник»[555], у той час як Річі рятуватиме свою сраку, прориваючись крізь відділи дамської білизни й кухонного причандалля в напрямку іграшкового відділу, і піт стікатиме йому по спині в улоговину між сідницями, і його нажахані яйця підтягнуться так високо, що йому здаватиметься, ніби вони звисають йому на пупок. Авжеж, їм легко було сміятися. Га-де-га-га-га.

Нічого Генрі не забув. Річі про всяк випадок вийшов крізь двері в дитсадівському кінці шкільної будівлі, але Генрі поставив там Ригайла Хаґґінса, також про всяк випадок. Га-де-га-га-га.

Річі побачив Ригайла першим, інакше б ніякої гонитви зовсім не трапилося. Ригайло якраз дивився в бік Деррі-парку, тримаючи непідпалену сигарету в одній руці, а іншою задумливо виколупуючи собі з гузна зад власних штанів. З важко калатаючим серцем Річі тихенько перетнув ігровий майданчик і вже подолав добрячий відтинок Чартер-стрит, коли Ригайло повернув голову й побачив його. Він заволав, гукаючи Генрі з Віктором, і з тієї миті розпочалася погоня.

Коли Річі дістався відділу іграшок, там було повністю, панічно пусто. Там не було навіть нудьгуючого продавця — дорослої людини, яка б поклала край неподобству, перш ніж воно цілком вийшло за межі. Річі вже чув наближення трьох динозаврів апокаліпсису. А він уже попросту не міг бігти. Кожен вдих віддавався глибоким, болючим уколом у лівому боці.

Очі його уп’ялися в двері з написом: «ТІЛЬКИ АВАРІЙНИЙ ВИХІД! ВМИКАЮТЬ СИГНАЛ ТРИВОГИ!» Надія зажевріла в його серці.

Річі бігом кинувся по проходу, забитому Доналдами Даками у версії «чортик-з-коробочки», зробленими в Японії танками Армії СІЛА, пістонними револьверами Самотнього Рейнджера й заводними роботами. Діставшись дверей, він щосили попхнув їх штовхальний важіль. Двері прочинилися, впускаючи до середини прохолодне березневе повітря. Пронизливо задзеленчала сигналізація. Річі вмент відскочив назад й упав рачки в сусідньому проході, сховавшись раніше, ніж устигли знов зачинитися двері.

Генрі, Ригайло й Віктор увірвалися в іграшковий відділ, якраз коли двері із грюком затріснулися, разом урвавши дзеленчання сигналізації. Вони кинулися до дверей — Генрі попереду, із закам’янілим, рішучим обличчям.

Нарешті з’явився продавець, і то бігом. У блакитному нейлоновому плащі-пильовику поверх картатого піджака спортивного крою й нестерпної огидності. Оправа окулярів у нього була рожевою, як очі білого кролика. Річі подумав, що той схожий на Воллі Кокса в ролі містера Піперса[556], й відтак мусив уткнутися своїм зрадливим ротом собі в товсту частину передпліччя, щоб не залитися бурхливими хвилями реготу.

— Агов, хлопці! — вигукнув містер Піперс. — Вам не можна тудою виходити! Це аварійний вихід! Гей! Ви! Хлопці!

Віктор глянув на нього трохи нервово, але Генрі з Ригайлом не відвернули зі свого курсу й Віктор рушив слідом за ними.

Сигналізація завелася знову, цього разу надовше, поки вони вибігали у провулок. Ще до того, як вона припинила дзеленчати, Річі опинився на рівних і риссю кинувся назад, до відділу дамської спідньої білизни.

— Вам, хлопці, до нашої крамниці більше ходу не буде, — крикнув йому вслід продавець.

Озирнувшись через плече, Річі заверещав у відповідь своїм Голосом Бабусі Буркотухи:

— Молодий чоловіче, вам хтось коли-небудь казав, що ви точнісінький містер Піперс?

Відтак він і втік. І опинився майже за милю від «Фрізіс», перед Міським центром, як на те щиро сподівався, поза небезпекою. Принаймні на якийсь час. Він був виснажений. І сів на лавку якраз ліворуч від статуї Пола Баньяна, бажаючи лише трішки спокою, аби опанувати себе. За хвильку він підведеться й вирушить додому, але наразі було так хороше просто сидіти тут, на пополуденному сонечку. День відкривався холодною, похмурою мрячкою, але зараз можна було повірити, що дійсно надходить весна.

Далі на галявині Міського центру йому було видно стенд, на якому цього березневого дня яскраво синіми літерами сяяло оголошення:

Це був концерт, на який Річі дуже хотілося б потрапити, але він розумів, що не має на це жодного шансу. До уявлень його матері про здорову розвагу не входив Джері Лі Льюїс, який повідомляє американській молоді про те, що «в нас уже є курчата в коморі, чиїй коморі, якій коморі, моїй коморі»[558]. Як на те пішло, не входив також і Фредді Кеннон, чия «милочка з Талахасі має високе шасі»[559]. Вона була готова визнати, що підлітком-малявкою віддала данину моді й упаданню за Френком Сінатрою[560] (якого тепер сама називала Френкі Чванько), але, як і мати Білла Денбро, смертельно ненавиділа рок-н-рол. Від Чака Беррі її кидало в жах, вона проголошувала, що від Річарда Пеннімена, відомого його підлітковому й передпідлітковому електорату як Малюк Річард, їй хочеться «ригати, як курці».

Річі ніколи не просив у матері пояснити цю фразу.

Батько Річі залишався нейтральним щодо рок-н-ролу, і його, можливо, можна було б схилити на свій бік, але в душі Річі розумів, що бажання матері-щодо цього будуть панівними — у всякому разі, поки йому не виповниться шістнадцять чи сімнадцять, — а на той час, як непорушно була впевнена його мати, вся ця рок-н-ролова манія, що охопила країну, вже минеться.

Річі ж вважав, що Денні й «Джуніори» мають більше рації щодо цього, аніж його матуся — рок-н-рол ніколи не помре[561]. Сам Річі обожнював цю музику, хоча мав тільки два її джерела — «Амерікен Бендстенд» після полудня на «Сьомому каналі» та передачі радіостанції WMEX із Бостона ввечері, коли рідшав ефір і захоплений, захриплий голос Арні Ґінсберга напливав хвилями, немов голос якогось викликаного під час спіритичного сеансу духа. Ці ритми робили дещо більше, ніж просто радували Річі. Вони допомагали йому почуватися більшим, дужчим, сповненим життя. Коли Френкі Форд співав «Морський круїз»[562], або Едді Кокрен співав «Меланхолію літньої доби», Річі натурально переповнювався щастям. У цій музиці бриніла потужність, яка, здавалося, повноправно належить усім щуплим дітям, товстим дітям, потворним дітям, сором’язливим дітям — невдахам усього світу, коротше кажучи. У ній він вчував відчайдушно шалену електричну напругу, яка мала силу як убивати, так і підносити. Він боготворив Фетса Доміно[563] (поряд з яким навіть Бен Генском здався б сухорлявим і струнким) і Бадді Холлі, котрий, точно як Річі, носив окуляри, і Верескливого Джея Гокінса, який вистрибував на своїх концертах із труни (чи принаймні так чув Річі), і «Довеллз»[564], які танцювали не згірш за чорних.