Там, де й завжди, на своєму постаменті, стояла статуя Пола Баньяна, сокира на плечі, сам, задерши голову, зирить на небо, губи розтягнуті у вічній оптимістичній усмішці міфічного героя. Лава, яку було розрубано навпіл, стояла цілою й неушкодженою, дякуємо, ми такі раді. Гравій, там, де Високий Пол («Ой, він мій янгол», — маніакально проспівала Аніта Фунічелло в голові в Річі[566]) ступив своєю велетенською ногою, був бездоганно рівним, за винятком того місця, де його посунув головою Річі, коли впав

(«тікаючи від цього велетня»)

сонний. Відбитка ступні там не було, як і зробленого сокирою розрубу в бетоні. Нічого такого тут не трапилося, а тільки хлопчик, за яким гналися інші хлопці, старші хлопці, наснив собі дуже крихітний (але дуже потужний) сон про смертоносного Колоса… про Гігантського Економ-Розміру Генрі Баверза, якщо вам так більше сподобається.

— От лайно, — промовив Річі слабеньким, тремтячим голосом, а потім непевно реготнув.

Він постояв там ще деякий час, чекаючи, чи не ворухнеться знову статуя — може, підморгне, може, перекине сокиру з одного плеча на інше, може зійде вниз і кинеться на нього знову. Але ж, звичайно, нічого такого не відбулося.

Звичайно.

Що нам турбуватися? Га-де-га-га-га.

Задрімав. Наснив. І не більше.

Але, як одного разу зауважив Ейбрегем Лінкольн, чи Сократ, чи хтось ще такий: хорошого потрошку. Час було йти додому й заспокоїтися; зробити, як Кукі в «77 Сансет Стрит», — залягти й розслабитися[567].

І хоча швидше було б скоротити собі шлях через терени Міського центру, він вирішив цього не робити. Не хотів знову наближатися до статуї. Тому пішов довшою, кружною дорогою, а ввечері вже й не пам’ятав про цю пригоду.

До тепер.

«Ось сидить чоловік, — думав він. — Ось сидить чоловік у моховито-зеленому піджаку спортивного крою, придбаному в одній із найкращих крамниць на Родео-драйв; ось сидить чоловік у „Бейс Віджунз“[568] на ногах, а срака йому прикрита трусами „Келвін Клайн“; ось сидить чоловік з м'якими, легкими для очей контактними лінзами; ось сидить чоловік і пригадує сон того маленького хлопчика, який вважав сорочку „Ліги плюща“ з петелькою на спині й туфлі „Снеп Джек“[569] найвищим ступенем модності; ось сидить дорослий, дивлячись на ту саму стару статую… ба, агов, Поле, Високий Поле, я тут, аби сказати тобі, що ти той самий до останньої риски, що ти не постарішав, матір-твою-розтуди, ані на день».

Те саме старе пояснення так само бриніло йому в голові: примарилося вві сні.

Він гадав, що міг би повірити в монстрів, якби мусив. Хіба мало монстрів? Хіба він не сидів час від часу в радіостудіях, читаючи новини про таких екземплярів, як Іді Амін Дада, чи Джим Джонс[570], чи той парубок, який розірвав на шматки вибухівкою всіх людей у «МакДоналдсі» зовсім неподалік? Вогнем грати — сірники ощаджувати, монстри сьогодні дешеві! Кому потрібен квиток у кіно за п’ять доларів, коли ти можеш прочитати про них у газеті за тридцять п’ять центів, або почути про НИХ по радіо безкоштовно? І ще він гадав, що, якщо він зміг повірити в таку істоту, як Джим Джонс, то може повірити й у версію Майка Хенлона, принаймні, на якийсь час; у Воно навіть був певний понурий шарм, тому що Воно прибуло з Далекого Космосу, тож за Воно ніхто не мусив брати на себе відповідальності. Він міг повірити в монстра, в якого стільки облич, скільки гумових масок у крамниці сюрпризів (якщо ти зібрався придбати одну, то можеш захотіти купити собі й дюжину, думав Річі, дюжинами ж вони йдуть дешевше, авжеж, бандо?), принаймні суто теоретично… але щоб тридцятифутового зросту пластикова статуя зійшла зі свого постаменту й намагалася розкраяти тебе своєю пластиковою сокирою? Це вже, либонь, було трохи занадто. Як одного разу також зауважив Ейбрегем Лінкольн, чи Сократ, чи хтось ще такий: «Я їстиму рибу і їстиму м’ясо, але існує таке лайно, якого я просто не їстиму. Воно просто не годиться для…»

Знов той біль гострими голками вдарив Річі в очі, беззастережно вирвавши з нього зляканий скрик. Але зараз біль був іще гірший, глибший і довший, він пройняв Річі жахом до нутра кісток. Річі ляснув себе долонями по очах, а потім інстинктивно вхопився пальцями за нижні повіки, збираючись виколупнути лінзи. «Це, мабуть, якась інфекція, — якось каламутно подумав він. — Але ж, Господи Ісусе, як же це боляче».

Він відтягнув повіки донизу й уже був готовий звично один раз моргнути, щоб змусити лінзи викотитися (хай наступні п’ятнадцять хвилин він наосліп намацуватиме їх серед гравію, яким посипана місцина довкола цієї лавки, але Господи Ісусе, та насрати на це, саме зараз у нього наче цвяхи в очах), коли раптом біль ущух. Він не зменшувався; він просто разом зник. Ось цієї миті був тут, а наступної миті щез. Очі недовго сльозилися, а потім перестали.

Він повільно опустив руки — у грудях швидко билося серце — готовий зморгнути лінзи в ту ж мить, як біль почнеться знову. Той не почався. І раптом Річі вловив себе на думці про той єдиний фільм жахів, який колись, ще коли він був дитиною, його насправді налякав, мабуть, через те, що він терпів так багато принижень через окуляри й так багато думав про свої очі. То був фільм «Повзуче око»[571] з Форрестом Такером. Не вельми цікавий. Інші діти на ньому істерично реготали, але Річі не сміявся. Він геть похолов, сполотнів і занімів, наразі не маючи в запасі жодного Голосу, коли з штучного туману між декорацій у якійсь англійській кіностудії виповзло желеподібне око з жилястими щупальцями, помахуючи ними перед собою. Дивитися на те око було дуже бридко, воно було втіленням не зовсім усвідомлених страхів і тривог. Одної ночі, невдовзі по тому, Річі наснилося, ніби він дивиться на себе в дзеркало, підносить велику шпильку й повільно втикає її собі в чорну зіницю, відчуваючи тупу, водянисту пружність на дні заповненого кров’ю ока. Він згадав — саме зараз згадав, — як тоді прокинувся й побачив, що обмочився у ліжку. Найкращим доказом невимовної жахливості того сновидіння було те, що найперше він відчув не сором через своє нетримання, а полегшення; припавши тілом до мокрої теплої плями, він благословляв реальність того, що бачить.

— Та ну його нахер, — промовив Річі низьким, не зовсім певним голосом і почав підводитися.

Треба піти до «Таун Хаусу» і трохи здрімнути. Якщо це була їзда Шляхом Спогадів, то йому більш до вподоби лос-анджелеська автомагістраль у годину пік. Той біль в очах був, либонь, лише сигналом про втому від збою добового ритму після перельоту, плюс стрес від зустрічі з минулим, і все це разом, протягом неповного дня. Досить потрясінь; досить розвідок. Йому не подобалося, як його розум перестрибує з одного на інше. Як там та мелодія Пітера Гебріела? «Приголомш цю мавпу»[572]. Ну, цю мавпу приголомшено достатньо. Час трохи подрімати, а там, можливо, щось трохи й проясниться.

Підводячись, він знову зачепився поглядом за стенд перед Міським центром. Ураз уся сила збігла йому з ніг і він знову сів. Важко гепнувся.