— Так, — сказав Білл і відкрив рота, щоб спитати про велосипед у вітрині. Але перш ніж він устиг заговорити, його розум заповнили якісь нав’язливі слова, єдине речення, що прогнало геть усі інші думки:

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

«Що, заради Бога»

(«штовхає»)

— Шукаєте щось конкретне? — запитав хазяїн ввічливим тоном, але уважно придивляючись до Білла.

«Він дивиться на мене так, — подумав, попри свою збентеженість, Білл зачудовано — ніби припускає, що я курнув тієї штуки, від якої отримують кайф джазові музики».

— Так, м-м-мене ц-ц-цікавить…

(«стовпи пхає»)

…ц-ц-цей ст-т-т…

— Цей перукарський стовпчик, ви маєте на увазі?

Очі хазяїна зараз демонстрували дещо таке, що Білл навіть у своєму теперішньому розгубленому стані добре пам’ятав і ненавидів з дитинства: нетерпіння чоловіка або жінки, яким доводиться вислуховувати заїку, прагнення швидко втрутитися й закінчити думку і таким чином заткнути бідолашного паршивця.

«Але я не заїкаюся! Я поборов це! Я НІХЕРА НЕ ЗАЇКАЮСЯ! Я…»

(«усіх запевняє»)

Ці слова так ясно звучали в його голові, що здавалося, наче хтось інший їх там вимовляє, що він зараз наче той одержимий демонами чоловік у біблійні часи — чоловік, в якого вверглася якась сутність Ззовні. Та проте голос він упізнав і розумів, що це його власний голос. Він відчув, як йому на обличчі тепло виступає піт.

— Я міг би зробити вам

(«привидів бачить»)

пропозицію щодо цього стовпчика, — проказував далі хазяїн. — Правду вам сказати, я не можу його штовхнути за двістіпсят. Я віддам його вам за стосімсятп’ять, як ви на це? Це єдина реально антикварна річ у моєму закладі.

(«стовп»)

— ЩОГЛА! — майже криком промовив Білл, і хазяїн злегка зіщулився. — Не ця щогла мене цікавить.

— З вами все гаразд, містере? — перепитав хазяїн. Дбайливий тон зраджувала жорстка сторожкість у його очах, і Білл побачив, що рука крамаря полишила стіл. Білл зрозумів через спалах радше не інтуїції, а логічного висновку, що нижче його власного поля зору стирчить відкрита шухляда й хазяїн майже напевне поклав свою руку туди, на якоїсь моделі пістолет.

Імовірно, він стривожився через можливе пограбування, більш ймовірно — просто стривожився. Він, урешті-решт, явний гей, а це те місто, де місцеві молодики влаштували смертельну купіль Ейдріену Меллону.

«Стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє».

Це відганяло всі думки; це було, як божевілля. Звідки це взялося?

(«штовхає»)

Повторюючись знову й знову.

З раптовим титанічним зусиллям Білл накинувся на цю чужу фразу. Зробив він це, присилувавши свій мозок перекладати її французькою. Таким способом він побивав своє заїкання підлітком. У той час, як слова маршували полем його думок, він їх змінював… і зненацька відчув, що лещата заїкуватості послабшали.

Він усвідомив, що йому щось каже хазяїн крамниці.

— П-п-перепрошую?

— Я кажу, якщо ви збираєтеся затіпатися в корчах, зробіть це на вулиці. Мені тут такого лайна не треба.

Білл зробив глибокий вдих.

— Давайте почнемо с-спочатку, — сказав він. — Уявіть собі, ніби я щойно лиш у-у-увійшов.

— Окей, — доволі мирно погодився хазяїн. — Ви щойно лиш увійшли. І що далі?

— Т-той велосипед у вітрині, — сказав Білл. — Скільки ви хочете за той велик?

— Забирайте за двадцять баксів, — голос у нього тепер звучав розслабленіше, але рука все ще не показувалася назад. — Здається мені, свого часу це був «швінн», а тепер воно якийсь байстрюк, — він зміряв Білла очима. — Великий велосипед. Ви й самі могли б ним їздити.

Думаючи про зелений скейтборд того хлопця, Білл відповів:

— Гадаю, мої велосипедні поїздки вже в м-минулому.

Хазяїн знизав плечима. Нарешті знову показалася його ліва рука.

— Маєте сина?

— Т-так.

— Скільки йому?

— О-о-одинадцять.

— Величенький велик для одинадцятирічного.

— Ви приймете дорожній чек?

— Якщо його номінал не вище десяти баксів за ціну покупки.

— Я зможу дати вам двадцятидоларовий. Не проти, якщо я зателефоную?

— Ні, якщо це місцевий дзвінок.

— Місцевий.

— Зробіть собі ласку.

Білл подзвонив до Деррійської публічної бібліотеки. Майк був там.

— Ти де, Білле? — запитав він, і тут же, без паузи: — 3 тобою все гаразд?

— Я в порядку. Ти вже бачився з кимсь із наших?

— Ні. Побачу їх сьогодні ввечері. — Коротка пауза. — Тобто я очікую на це. Що я можу зробити для тебе, Білле?

— Я зараз купую велосипед, — спокійно сказав Білл. — Я подумав, чи не міг би я закотити його до тебе додому. У тебе є гараж чи щось таке, щоб я міг його там поставити?

Тиша у відповідь.

— Майку? Ти мене…

— Я тут, — відповів Майк. — Це Сілвер?

Білл поглянув на хазяїна, той знову читав свою книжку… чи, може, просто дивився в неї, сам уважно прислухаючись.

— Так, — підтвердив він.

— Де ти?

— Заклад називається «Уживана Троянда, Уживаний Одяг».

— Гаразд, — сказав Майк. — Мій дім під номером 61 на Палмер-лейн. Тобі треба піднятися по Головній вулиці.

— Я знайду.

— Гаразд, я тебе там зустріну. Повечеряти хочеш?

— Добре було б. Ти можеш піти з роботи?

— Без проблем. Керол мене прикриє… — Майк знову зам’явся. — Вона сказала, що десь за годину перед моїм поверненням сюди заходив якийсь парубок. Сказала, що йшов він звідси схожий на привида. Я її попрохав його описати. Це був Бен.

— Ти певен?

— Йо. І твій велосипед. Це також частина цього, хіба не так?

— Я б не здивувався, — сказав Білл, тримаючи на оці хазяїна, котрий на позір цілком поринув у свою книжку.

— Побачимося у мене вдома, — сказав Майк. — Номер 61. Не забудь.

— Не забуду. Дякую тобі, Майку.

— Бережи тебе Бог, Великий Білле.

Білл поклав слухавку. Хазяїн крамниці вмент закрив книжку.

— Знайшли собі місце для зберігання, друже мій?

— Йо.

Білл дістав свої дорожні чеки й розписався на двадцятидоларовому. Хазяїн порівнював два підписи з прискіпливістю, яку за менш бентежних ментальних обставин Білл вважав би доволі образливою.

Нарешті хазяїн виписав чек на проданий товар і засунув дорожній чек у свій старовинний касовий апарат. Підвівшись, він уперся руками собі в крижі, потягнувся, а потім вирушив до передньої частини крамниці. Шлях крізь купи лахміття і напівлахміття він прокладав собі з такою невимушеною граційністю, що Білл аж замилувався.

Піднявши велосипед, він його розвернув і покотив до краю вітринної платформи. Білл ухопився за кермо, щоб допомогти крамареві, і тієї ж миті його струснуло дрожем. Сілвер. Знову. Це ж знову Сілвер у нього в руках і

(«стовпи пхає та штовхає — привидів бачить, усіх запевняє»)

йому довелося силою відігнати цю думку геть, бо від неї йому робилося чудернацьки млосно.

— Заднє колесо трохи спускає, — сказав хазяїн (фактично воно було пласким, як налисник). Переднє було твердим, але таким лисим, що місцями на ньому проглядав корд.

— Не проблема, — сказав Білл.

— Ви зможете довести його звідси?

(«колись я водив його чудово; тепер просто не знаю»)

— Гадаю, так, — сказав Білл. — Дякую.

— Авжеж. А якщо захочете побалакати щодо перукарського стовпчика, повертайтесь.

Хазяїн притримав для нього двері. Білл вивів велосипед надвір, завернув ліворуч і вирушив у бік Головної вулиці. Люди кидали здивовані, зачудовані погляди на лисого чоловіка, що штовхає величезний велосипед зі спущеною задньою шиною і клаксоном, ріжок якого стирчить понад іржавим кошиком переднього багажника, але Білл їх ледве помічав. Він тішився тим, як добре його дорослі долоні припадають до гумових рукоятей керма, згадував, як він завжди збирався вв’язати в дірки в рукоятях по кілька тоненьких пластмасових смужок різних кольорів, щоб вони тріпотіли на вітрі. Так він ніколи на це й не спромігся.