Навіщо він пішов у Пустовище того дня шостого липня? Звідки він знав, що Невдахи будуть там? Здавалося, він не просто знав, що знайде їх у Пустовищі, він знав, де саме їх шукати. Майк згадав тоді, як друзі обговорювали якусь клубну халабуду, але підозрював, що вони завели цю розмову, аби не говорити про щось інше, чого вони ще не знали, як описати.

Майк підводить погляд на кульки, але не бачить їх. Він намагається згадати, як усе сталося того спекотного, задушливого дня. Раптом йому стає конче необхідно освіжити в пам'яті всі події до найменших деталей, пригадати, про що він думав на той час.

Бо саме тоді все почалося. Невдахи й раніше розмовляли про те, як Його убити, але не було жодного поступу, жодного плану дій. Увечері того ж дня Білл, Річі та Бен пішли до бібліотеки, щоб провести більш серйозне дослідження з питання, яке Білл підняв у собі за день до того, чи за тиждень, чи за місяць. Усе почалося…

— Майк? — гукає Річі з читального залу, де зібралися друзі. — Ти там не помер?

«Майже», — думає Річі й дивиться на кульки, кров та пір'я в холодильнику.

Він гукає у відповідь:

— Краще йдіть сюди, самі все побачите.

Він чує човгання стільців і приглушені голоси. Він чує, як Річі каже: «Господи Боже, що сталося цього разу?», але інше вухо, вухо пам'яті, чує, як Річі каже дещо інше, і раптом до Майка приходить потрібний спогад. Він навіть розуміє, чому так довго не міг уловити цієї думки. Коли він того дня спустився в Пустовище, у його найглибшу, найтемнішу гущавину, Невдахи… не здивувалися його появі. Він пригадує, що Бен жував «Твинкіз», Беверлі та Річі курили сигарети, Білл лежав на спині, закинувши руки за голову, і дивився в небо, Едді та Стен з сумнівом поглядали на натягнуті між кілками стрічки, що утворювали на землі квадрат із кожною стороною по п’ять футів завдовжки.

Жодного подиву, жодних питань, ніби нічого такого не сталося. Він просто прийшов, і його прийняли в компанію. Неначе підсвідомо чекали на нього. І його третє вухо пам’яті чує, що Річі, так само, як і цього вечора в бібліотеці, подав Голос Негритосика: «Госсоди, Міс Скавлеть, оно йде…

те малесе негритосе! Госсоди-поми-нас, моя не знати, куди ся діти в сім Пустовиську! Ся диви на ту-таки бруднючу головасю, Великий Білле!»

Білл навіть не поворухнувся й продовжував замріяно спостерігати, як по небу котилися опасисті літні хмари. Він розмірковував над питанням, яке вимагало від нього цілковитої зосередженості. Проте Річі не образився на брак уваги та гнув собі далі:

— Ото ся дивлю на бруднючу головасю та й думку гадаю, що моя хотіти мнятного джуліпа! Моя пити йо тама, на ґ’нку, де бу’е троха холодку…

— Біп-біп, Річі, — сказав Бен із повним ротом «Твінкіз», і Беверлі засміялася.

— Привіт, — невпевнено сказав Майк. Його серце билося трохи швидше, ніж зазвичай, але він не збирався відступати. Він завинив їм слова подяки, а його батько казав, що треба завжди віддавати борги, і чимшвидше, поки відсотки не набіжать.

— Привіт, — вимовив Стен, озирнувшись на нього, а потім знову поглянув на стрічки, натягнуті між кілками в центрі галявини. — Бене, а ти впевнений, що воно спрацює?

— Спрацює, — відповів Бен. — Привіт, Майку.

— Хочеш сигарету? — спитала Беверлі. — У мене ще дві залишилося.

— Ні, дякую, — відповів Майк, глибоко вдихнув і сказав: — Я хотів подякувати вам усім за те, що ви того дня прийшли мені на допомогу. Ті хлопці хотіли мене скривдити, причому дуже сильно. Вибачте, що вам за мене теж перепало.

Білл тільки відмахнувся:

— Н-н-не х-х-хвилюйся, т-то п-п-пусте. М-ми цілий р-р-рік х-х-хотіли з ними п-п-п-поквитатися, — він раптом сів та глянув на Майка з щирою цікавістю. — М-м-можна тебе п-про щось с-с-спитати?

— Давай, — відповів Майк і несміливо присів. Він уже чув подібні передмови. Малий Денбро збирався запитати його, як воно бути негром. Але натомість Білл сказав:

— Я-як ти г-г-гадаєш, коли Л-л-ларсен к-кинув н-ноу-х-хітер[642] на Світовому К-кубку два роки тому, й-йому п-просто п-п-пощастило?

Річі надто глибоко затягнувся сигаретою й закашлявся. Беверлі доброзичливо поляскала його по спині:

— Ти ще зелений, Річі, з часом навчишся.

— Здається мені, Бене, що воно завалиться, — занепокоєно сказав Едді, поглядаючи на відмірений кілками квадрат. — Не знаю, чи до вподоби мені ідея бути похованим живцем.

— Ніхто не збирається ховати тебе живцем, — відповів Бен, — а як таке станеться, то присмокчися до свого старого доброго інгалятора, поки тебе хтось не витягне.

Стенлі Юрісу цей жарт видався напрочуд соковитим. Він відкинувся на ліктях, задер голову до неба та реготав, поки Едді не копнув його в гомілку й не наказав заткатися.

— Пощастило, — нарешті відповів Майк. — Гадаю, будь-яка гра з ноу-хіттером більше залежить від везіння, ніж від майстерності гравців.

— Я-я-я т-теж так д-думаю, — сказав Білл. Майк чекав, поки він іще щось запитає, але здавалося, що Білла задовольнила його відповідь. Денбро знову ліг, зімкнув руки за головою та повернувся до споглядання хмар, що пливли у небі.

— А що ви тут робите? — поцікавився Майк, позираючи на квадрат зі стрічок, нап’ятих на кілки при самій землі.

— О! Це одна зі щотижневих геніальних ідей Скирти, — пояснив Річі. — Останнього разу він запрудив Пустовище, то вже було нівроку, але цього разу нас чекає справжній прорив в інженерії. Завдання цього місяця — «Накопай собі хатку-клуб. Наступного місяця…

— Н-не треба о-о-опускати Б-б-бена, — сказав Білл, так само дивлячись на небо. — Буде д-д-дуже к-к-круто.

— Заради всього святого, Білле, я просто жартую.

— 3-з-забагато ж-ж-жартуєш, Р-Річі.

Річі зустрів докір мовчанкою.

— Усе одно, щось я не второпаю, — сказав Майк.

— Ну, все дуже просто, — відповів Бен. — Їм захотілося побудувати хатку-клуб на дереві, і ми б із цим упоралися, але люди мають погану звичку випадати з тих будиночків і ламати собі кістки…

— Диваче-диваче… позич кісточок[643], — промовив Стен і знову зареготав. Друзі спантеличено дивилися на нього. Стен не відрізнявся особливим почуттям гумору, і жарти в нього виходили досить специфічні.

— А ви, сеньйоре, трохи теє… локо, — сказав Річі. — То все спека й кукарачі,[644] я так тумкаю.

— Менше з тим, — продовжив Бен, — ми збираємося викопати яму в п’ять футів по тому квадрату, що я окреслив кілками. Гадаю, глибше рити не можна, бо натрапимо на ґрунтові води. Вони тут прямо на поверхні. Потім укріпимо стіни, щоб вони не завалилися.

Тут він уважно поглянув на Едді, але той все одно непокоївся.

— А потім що? — зацікавлено спитав Майк.

— Настелимо дах.

— Тобто?

— Закладемо яму зверху дошками. Облаштуємо дверцята чи люк, через який можна буде потрапити всередину, навіть вікна, якщо захочемо…

— Нам знадобляться з-з-завіси, — сказав Білл, не відриваючи погляду від хмар.

— Можна купити в лавці Рейнольдса, — відповів Бен»

— У-у в-в-вас є к-кишенькові г-г-гроші?

— У мене є п’ять доларів, — озвалася Беверлі. — Назбирала, як із дітьми няньчилася.

Річі одразу порачкував до Бев, зазираючи їй в очі та примовляючи:

— Я тебе кохаю, Бев. Виходь за мене заміж? Ми будемо жити в сосновому бунгало…

— У чому? — перепитала Беверлі, поки Бен дивився на них поглядом, в якому змішалися тривога, утіха й зосередженість.

— У бонловому суснало, — відповів Річі. — По п’ять баксів за штуку, солоденька. Житимемо там утрьох: ти, я і дитинча…

Беверлі розсміялася, зачервонілася та відсунулась подалі від Річі.

— В-в-витрати ділимо п-п-порівну, — зауважив Білл. — Для цього ми й створили к-клуб.