Але цього не сталося, і Білл передав альбом Річі.

Коли альбом знову повернувся до Майка, той перегорнув ще кілька сторінок, а потім знайшов:

— Ось, — сказав він. — Це було зроблено в 1856 році, за чотири роки до того, як Лінкольна обрали президентом.

Альбом знову пішов по руках. То був кольоровий малюнок, на зразок коміксів. На передньому плані перед пивною згуртувалися п’янички, а товстий політик із бакенами щось промовляв їм, стоячи на дошці, що її поклали між двома бочками. У руці він тримав кухоль пінистого пива. Дошка помітно прогиналася під його вагою. Осторонь зупинилася купка жіночок у капелюшках, і вони з огидою споглядали цю строкату п’яну буфонаду. Напис під картинкою був таким: «Я СПРАГЛИЙ ДО РОБОТИ, ЯК КАЖЕ СЕНАТОР ГАРНЕР!»

— Тато говорив, що років за двадцять до Громадянської війни такі малюнки були дуже популярними, — пояснив Майк. — Їх тоді називали «жартівками», і люди часто надсилали їх одне одному. Вони трохи схожі на комікси в гумористичному журналі «Мад».

— Це с-с-сатира, — сказав Білл.

— Так, — відповів Майк, — але зверніть увагу, що зображено тут, у куточку.

Малюнок дійсно нагадував карикатури з «Маду» — він був великий і деталізований, з купою побічних жартів, як кіношні постери Морта Друкера[647], які публікували в тому журналі. Ось усміхнений товстун виливає склянку пива в пащеку плямистого пса, он жіночка, яка гепнулася в багнюку, а далі — два безпритульники, що підсовують сірники під підошви багатого торговця, а ще дівчинка, яка на самих носочках звисає з гілки в’язу та хизується спідньою білизною. Але навіть серед цього нагромадження чудернацьких деталей друзі одразу помітили клоуна. На ньому був кричущий картатий костюм барабанщика з настовбурченим нагрудником. Він грав у наперстки з купкою п’яних лісорубів і підморгував простаку, який, судячи з його роззявленого від подиву рота, щойно обрав не той наперсток. Клоун-барабанщик простягав руку за монетою.

— Знову він, — сказав Бен. — Тільки на сто років пізніше.

— Приблизно, — відповів Майк. — А ось іще одна картка, уже 1891 року.

Він показав вирізку з першої шпальти Деррійської газети «Ньюз». «УРА! ЛИВАРНЮ ВІДКРИТО!» — радісно повідомляв заголовок, а під ним стояла приписка: «Усе місто зібралося на святковий пікнік». Фотографія була відтиском гравюри, на якій художник зобразив церемонію відкриття заводу Кіченера в той момент, коли перерізали стрічку. Малюнок нагадував ретини «Курьє та Івза»[648], які мама Білла повісила у вітальні Денбро, проте стиль був далеко не такий вишуканий. Чоловік, вибагливо вдягнений у сюртук і циліндр, тримав над стрічкою велетенські розчахнуті ножиці, а за ним спостерігав натовп із п’яти сотень городян. Зліва був клоун, їхній клоун, і він крутив сальто перед зграйкою дітей. Художник зобразив його догори дриґом, тому посмішка клоуна перетворилася на гримасу.

Білл швиденько передав альбом Річі.

Під наступною фотографією Вілл Хенлон підписав: «1933. Скасування сухого закону в Деррі». Хоча ніхто з друзів і гадки не мав про Вольстедів акт[649] чи його скасування, усе стало зрозуміло з самого фото. На ньому виднівся заклад «Спа Воллі» на Пекельній ділянці. Бар був буквально по самі вінця забитий чоловіками у розстібнутих білих сорочках, солом’яних капелюхах, футболках і костюмах. Лісоруби стояли поруч із банкірами. Усі вони переможно піднімали кухлі та пляшки. На вікнах було почеплено дві великі вивіски: «З ПОВЕРНЕННЯМ, ДЖОН БАРЛІКОРН[650]!» та «СЬОГОДНІ ПИВО ВІДПУСКАЄТЬСЯ ЗАДАРМА». Клоун вирядився справжнім денді: білі черевики, гамаші та гангстерські штани. Він поставив одну ногу на підніжку «Рео»[651] та пив шампанське з жіночої туфельки на високому підборі.

— Сорок п’ятий рік, — продовжував Майк.

Чергова вирізка з «Ньюз» під заголовком: «ЯПОНІЯ ЗДАЛАСЯ — ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ! ХВАЛА ГОСПОДУ, ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ!» По Головній вулиці в напрямку Горбатого Пагорба змією звивався святковий парад. І знову на задньому плані, застигнувши у крупнозернистій матриці старого фото, стояв клоун у сріблястому костюмі з оранжевими помпонами. Увесь його вигляд свідчив про те (принаймні, для Білла), що нічого не скінчилося, ніхто не здався, ніхто не переміг, рахунок досі тримався по нулях, але передусім про те, що надії на краще майбутнє немає.

Біллові стало холодно, неприємно й лячно.

Раптом цятки на фотографії зникли, і вона ожила.

— Ось що… — почав Майк.

— Д-д-дивіться, — сказав Білл, і слово випало з його рота, наче підталий уламок криги. — Д-д-дивіться в-в-всі!

Невдахи згуртувалися над альбомом.

— Господи Боже, — нажахано прошепотіла Беверлі.

— Ось ВОНО! — мало не закричав Річі, схвильовано ляскаючи Білла по спині, а потім повернувся до блідого, змарнілого обличчя Едді та застиглого лиця Стена Юріса. — Ось що ми бачили в кімнаті Джорджі! Саме те, що ми…

— Тихо! Слухайте! — сказав Бен, а потім додав, мало не схлипуючи: — Я чую їх, Боже, я чую їх.

І в тиші, яку уривав лише легкий подих літнього вітру, вони почули звуки з фотографії. Здаля… чи з давніх часів до них долинула тиха мелодія військового маршу, що її награвав оркестр. Неначе крізь радіоперешкоди, вони почули захоплені вигуки натовпу. А ще лунали приглушені хлопки, наче хтось клацав пальцями.

— Петарди, — прошепотіла Беверлі та протерла очі тремтячою рукою. — Це ж петарди, так?

Ніхто не відповів. Вони дивилися на фотографію, і їхні очі розчахувалися все ширше.

Парадна процесія крокувала прямо на друзів, і, коли демонстранти дісталися переднього плану, Невдахам здалося, що вони от-от вийдуть із фотографії та помарширують білим світом, як це і сталося насправді через тринадцять років. Але натомість низка людей зникла з очей, завернувши за якийсь невидимий поріг. Спочатку йшли ветерани Першої світової, і їхні обличчя під плоскими касками виглядали напрочуд старими, а в руках вони тримали транспаранти з написами: «ВІЙСЬКОВІ ПІДРОЗДІЛИ ДЕРРІ ВІТАЮТЬ НАШИХ БРАВИХ ХЛОПЦІВ». За ними крокували загони скаутів, представники громадських організацій, лікарі, Деррійський християнський ансамбль і, врешті-решт, самі ветерани Другої світової, за якими слідував шкільний оркестр. Натовп рухався й пересувався. Серпантин і конфеті вилітали з розкритих вікон на других і третіх поверхах офісних будівель, що тепер стояли по обидва боки вулиці. Клоун гасав по тротуару, крутив колесо, виробляв кульбіти, показував снайперів, зображав салют. І вперше Білл помітив, що люди відверталися від нього, проте не так, ніби вони його бачили, а ніби відчули протяг чи хвилю смороду.

Лише діти бачили його насправді, тому й відсахувалися подалі.

Бен простягнув руку до фотографії, як колись це зробив Білл у кімнаті Джорджа.

— Н-Н-Н-Н-НІ! — закричав Білл.

— Усе гаразд, Білле, — відповів Бен. — Дивися.

І він поклав долоню на захисну плівку, що прикривала фото, а потім прибрав руку.

— А якщо ми знімемо цей пластик… — зауважив він.

Беверлі зойкнула. Щойно Бен прийняв руку від альбому, клоун кинув свої витребеньки й, сміючись, кинувся на Невдах, роззявивши свого кривавого рота. Білл шарпонувся назад, проте не випустив альбому з рук, гадаючи, що клоун зникне слідом за парадом, оркестром, скаутами та «кадилаком», на якому тронувала Міс Деррі’45.

Але клоун не зник за рогом, який відмежовував теперішнє від минулого. Натомість він із жвавою, страшною прудкістю стрибнув на ліхтаря, що виднівся в нижньому лівому кутку фото. Він видерся на нього, наче мавпа на пальму, і несподівано кинувся на плівку, якою Вілл Хенлон виклав сторінки свого альбому. Беверлі закричала, і цього разу до неї приєднався Едді, хоча його крик вийшов слабким, майже беззвучним. Пізніше всі Невдахи підтвердили, що побачили, як нап’явся пластик. Білл дивився, як круглий клоунський ніс розплющився, наче Пеннівайз притиснувся обличчям до віконної шибки.

вернуться

647

Mort Drucker (нар. 1929 р.) — відомий американський карикатурист, який більше п’ятдесяти років співпрацював із журналом «Mad» (англ. божевілля).

вернуться

648

«Currier and Ives» — успішна американська фірма, що спеціалізувалася на чорно-білій літографії.

вернуться

649

Volstead Act — Сухий закон у США, вперше введений в дію у 1919 році.

вернуться

650

John Barleycorn — народна британська пісня, що уславлює ячмінь, як основний інгредієнт віскі та пива.

вернуться

651

«REO Motor Саг» — автомобільна компанія з Мічигану, що виробляла легковики та вантажівки з 1905 по 1975 рік.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: