(ніяких довбаних перепупсів)

заперечуючи проти такої пропозиції. Потроху він знову заспокоївся. Майк правду казав, щось мало статися і дуже скоро. І він хотів бути при цьому присутнім.

Він знову закинув голову та поглянув на віконце курильні. Кашель припинився, голова паморочилася, а тіло, здавалося, плило в повітрі. Це було приємне відчуття. Він робив неглибокі вдихи й думав: «Колись я стану зіркою рок-н-ролу. Так воно й буде. Я стану знаменитим. Буду записувати альбоми та зніматися в кіно. Куплю собі чорний плащ, білі черевики та жовтий „кадилак“. А потім повернуся в Деррі, а вони всі поздихають від заздрощів, навіть Баверз. Так, я ношу окуляри, і що з того? Бадді Холлі теж чотириокий. Я співатиму, поки не посинію, і гасатиму, поки не почорнію. Я стану першою зіркою рок-н-ролу з Мейна. Я…»

Думка полетіла геть. І це не мало жодного значення. Річі збагнув, що йому більше не треба робити ті неглибокі вдихи. Його легені призвичаїлися до умов, і він міг вдихати стільки диму, скільки влізе. Може, він прилетів з Венери?

Майк підкинув ще гілляк у вогонь. Щоб не відставати, Річі й сам кинув жменю.

— Як ся маєш, Річ?

— Краще, — посміхнувся Річі. — Навіть добре. А ти?

Майк кивнув та посміхнувся у відповідь.

— Теж нівроку. До тебе приходили якісь дивні думки?

— Ага. Мені деякий час ввижалося, що я Шерлок Голмс. А потім я вирішив, що вмію танцювати, як Довелз.[662] Ти не повіриш, які в тебе червоні очі.

— У тебе теж. Пара кролів у загоні, ось що ми таке.

— Та ну?

— Та так.

— То все гаразд?

— Гаразд. Готовий отримати звістку?

— Готовий, Мікі.

— Ну то добре.

Вони шкірилися одне одному, а потім Річі знову дозволив голові притулитися до стінки та зазирнув у віконце курильні. Невдовзі він почав плисти. Ні, не відпливати, а злинати. Злинати вгору. Наче

(ми всі злинаємо тут, унизу)

повітряна кулька.

— Х-х-хлопці, ви там в-в-в н-н-нормі?

То був голос Білла, він спускався до них у курильню через віконце. Спускався з Венери. Занепокоєний. Річі відчув, що падає в самого себе.

— У нормі, — почув він свій власний далекий, роздратований голос. — У нормі, кажу ж тобі, Білле, а тепер помовчи, дай отримати звістку, кажу тобі, ми хочемо отримати

(по писку)

звістку.

Хатка-клуб розширилася до неймовірних розмірів, а підлогу тепер устеляв натертий до блиску паркет. Димовий туман був напрочуд густим, вогню майже не було видно. Але яка підлога! Господи всемогутній! Широка, наче в бальній залі, де «Ем-Джі-Ем»[663] проводить пишні музичні дійства. Майк дивився на нього з протилежного краю зали, і його силует губився серед диму.

То ти вже йдеш, старий друже Майку?

Я вже тут, Річі.

То все гаразд?

Так… але тримай мене за руку… ти зможеш дотягтися?

Думаю, що так.

Річі простягнув руку та, хоча Майк знаходився на іншому боці цієї безрозмірної кімнати, він усе одно відчув, як міцні коричневі пальці стиснули його зап’ясток. Ой, як же стало добре, то був добрий дотик, добре, коли ти бажав спокою та заспокоювався бажанням, коли дим стає реальністю, а реальність — димом…

Він знову закинув голову та глянув на віконце, таке біле та маленьке. Тепер воно віддалилося, відлетіло вгору. На сотні миль. Крізь нього виднілося венеріанське небо.

Тоді все почалося. Річі став злинати. «Ну, давай», — подумав він і став усе швидше підніматися крізь дим, крізь туман, крізь серпанок, чим би воно не було.

Вони покинули сховище.

Тепер вони вдвох стояли посеред Пустовища. Починало сутеніти.

То було Пустовище, Річі знав напевне, проте все виглядало якось інакше. Зелень була яскравішою, зарості — густішими та неприродно пахучими. Навколо них здіймалися рослини, яких він ніколи не бачив, і Річі збагнув, що деякі з них, які він спочатку прийняв за дерева, насправді були велетенськими папоротями. Десь струменіла вода, але цей звук був набагато голоснішим, ніж неквапливе дзюрчання потічка Кендаскіґ. Гуркіт стояв такий, що Річі уявив бурхливий потік річки Колорадо, яка прокладала собі шлях крізь Великий Каньйон.

А ще було дуже жарко. У Мейні влітку також ставало гаряче, а повітря настільки насичувалося вологою, що ти наче прилипав до свого ліжка по ночах. Але такої спеки та вологості Річі ще не знав. По ярах стелився густий сірий туман і звивався навколо ніг хлопців. Від нього йшов тонкий, проте в’їдливий запах, як від багаття, складеного з сирих дров.

Вони з Майком, не змовляючись, вирушили в тому напрямку, звідки долинав гомін водного потоку. Їм доводилося продиратися крізь дивну, незнайому рослинність. Товсті гнучкі ліани перепліталися між деревами, наче гамаки, а одного разу Річі почув, як щось із хрустом пронеслося повз них у кущах. Судячи із шуму, який воно наробило, ця істота була більшою за оленя.

Він зупинився, щоби роззирнутися, і, повертаючись навколо своєї осі, став вивчати лінію горизонту. Він знав, з якого боку мала височіти товстостінна біла труба водонапірної Вежі, але її там не було. Також не було видно платформ, що завжди стояли у залізничному депо в кінці Нейболт-стрит, чи будівництва житлових кварталів у Старому Відрозі. На тому місці тепер знаходилися неглибокі западини та цілі пласти червоного піщаника, що визирали з-поміж гігантських папоротей та соснових дерев.

Прямо над головами хлопців пролунало фуркотіння. Вони ледве встигли увернутися від ескадрильї кажанів, найбільших, яких коли-небудь бачив Річі. На мить Річі перелякався сильніше, ніж тоді, коли вони з Біллом намагалися розігнати Сілвера та чули, як їх наздоганяє вовкулака. Завмерла чужоземна природа була прекрасною й жахливою, а ще — до болю знайомою, а це найстрашніше.

«Нема чого боятися, — умовляв він сам себе. — Пам'ятай, це всього лиш сон, видіння, називай як хочеш. Насправді я та мій милий друг Майк сидимо в хатці-клубі, чадіючи від диму. Скоро Великий Білл занепокоїться, занервує, бо ми припинимо їм відповідати, і вони з Беном спустяться та витягнуть нас на поверхню. Як співає Конвей Твітті,[664]це всього лиш сон».

Але він встиг розгледіти, що крила кажанів були обшарпаними та дірявими, крізь них можна було побачити сонце. А коли вони проходили під однією з тих велетенських папоротей, він побачив товсту жовту гусінь, яка неспішно повзла по широкій зеленій гілці, тягнучи за собою тінь. На тілі гусені звивалися та стрибали маленькі чорні кліщі. Якщо то був сон, то напрочуд яскравий і детальний.

Вони продовжували йти на звук води, і їхні ноги по коліна ховалися в густому тумані, тож Річі навіть не міг з упевненістю сказати, що вони крокують по землі. Тоді друзі вийшли до місця, де туман і земля уривалися. Річі не міг повірити своїм очам. То була не Кендаскіґ, і водночас то була вона. Потік вирував у вузькому руслі, прокладаючи шлях крізь ті самі піщані глиби. Річі глянув на протилежний берег і розгледів, що в пластах гірської породи лишилися згадки про різні епохи: червоний шар змінювався оранжевим, а потім знову йшов червоний і так далі. Через цей струмок ніколи б не вдалося перейти по камінцях, для цього б знадобився підвісний міст, а якби ти впав у річку, то тебе б одразу змило течією. Потік лився із невтамованою, божевільною злістю, і Річі роззявив рота, коли побачив, як із води вистрибнула срібно-рожева рибина, описала широку високу дугу та вхопила одного з жуків, що хмарами літали над рікою. Потім риба пірнула під воду, і за цю коротку мить Річі не встиг розгледіти її, як слід, проте він збагнув, що ніколи не бачив такої риби — ані наживо, ані в книгах.

У небі, шалено галасуючи, вирували пташині зграї. Річі нарахував їх не одну дюжину, і в якийсь момент у небо здійнялося стільки птахів, що вони затулили сонце. Щось іще промчало повз них у кущах, потім ще. Річі крутнувся на місці, серце дико закалатало у нього в грудях. Він узрів якусь тварину, схожу на антилопу, що пробігала на південний схід.