Рубі пішла до дверей. Едді відсьорбнув газованки, та смаку майже не відчув.

Містер Кін дочекався, коли касирка зачинила двері та знову всміхнувся тією посмішкою а-ля сонце-й-слюда.

— Розслабся, Едді. Я тебе не покусаю і кривдити також не збираюся.

Едді кивнув, бо містер Кін був дорослим, а дорослим потрібно вірити, що б вони не казали (цього його навчила мати), проте однаково подумав: «Та чув я вже це лайно». Приблизно те саме говорив і лікар, коли відкрив слоїк зі спиртом, з якого полинув лячний алкогольний запах та защипав його носа. То був запах уколів, а це був смердючий запах брехні, та все зводилося до одного: коли тобі кажуть, що лише трішки кольне, майже не відчуєш, це означає, що болітиме пекельно.

Він іще раз потягнув соломинкою трохи газованки, та вирішив її більше не чіпати — горло стискалося, і, аби просто дихати, йому був потрібен увесь простір, що там лишався. Він поглянув на інгалятор, що стояв посеред столу, вкритого промокальним папером. Хотів попросити його, та не наважувався. У голові сяйнула химерна думка: можливо, містер Кін знав, що Едді захоче попросити інгалятора, та не знайде на це сил; можливо, містер Кін

(мучить)

дражнить його. От тільки думка була геть тупою, чи не так? Дорослий чоловік (тим паче, дорослий розповсюджувач ліків) не дражнитиме малого хлопця таким чином, хіба ні? Звісно, що ні. Про таке й загадуватися не варто, адже обмірковування такої гадки могло призвести до невідворотної й страшної переоцінки всього світу, яким його бачив Едді.

Та ось він, ось він, зовсім близько й водночас далеко, наче вода перед очима спраглого, помираючого в пустелі бідолахи — перед носом, а не дотягнешся. Ось він, стоїть на столі, трохи нижче від усміхнених слюдяних очей.

Понад усе Едді хотілося опинитися в Пустовищі, разом з друзями. Було страшно згадувати про монстра, про якесь жахливе чудовисько, що наїлося під містом, в якому воно народилося й зросло, а для пересування користувалося каналізацією та водостоками, — так, то були лячні думки, і ще страшніше було загадуватися про те, що вони збиралися викликати його на бій, що дійсно збиралися з ним битися… одначе в певному розумінні тут йому було ще гірше. Як битися з дорослим, який каже, що не болітиме, а ти знаєш, що він бреше? Як битися з дорослим, який питає про дивні речі й видає таємничі зловісні фрази на кшталт «досить, затягнулося»?

І тоді мимохідь, у вигляді простої побічної думки, до Едді прийшло одне з найбільших відкриттів його дитинства. «Справжні чудовиська — це дорослі», — подумав він. Нічого такого: ця гадка не оголосила про свою появу сурмами й дзвонами, не сяйнула прозрінням. Вона з’явилася й зникла, майже затьмарена сильнішою, нахабнішою думкою: «Дайте мені мого інгалятора й випустіть звідси!»

— Розслабся, — повторив містер Кін. — Едді, ти завжди заціплений, напружений, — за великим рахунком, твої негаразди коріняться саме тут. Ось візьмемо за приклад твою астму. Дивися.

Аптекар висунув шухляду в столі, пошарудів, а тоді дістав повітряну кульку. Загнавши у вузькі груди якомога більше повітря (краватка загойдалася, наче каное на хвилі), він хекнув раз і надув її. «АПТЕКА НА ЦЕНТР-СТРИТ. ЛІКИ, ДРІБНИЧКИ ТА ЗАСОБИ ДЛЯ ДОГЛЯДУ ЗА СТОМОЮ[669]», — було написано на кульці. Містер Кін затиснув пальцями її гумову горловину та виставив кульку перед собою.

— Уявімо на хвилинку, що це легеня, — мовив він. — Твоя легеня. Звісно, слід було б надути дві кульки, та оскільки після розпродажу, який ми проводили одразу після Різдва, лишилася лише…

— Містере Кіне, можна мені взяти інгалятора?

У голові хлопця вже починало гупати. Він відчував, як закривалася трахея. Тиск підвищився, на лобі виступив піт. Його стакан шоколадного морозива з газованкою стояв на краю столу, і вишенька повільно тонула в грузьких збитих вершках.

— За хвилину, — відказав містер Кін. — Не відволікайся, Едді. Я хочу тобі допомогти. Комусь же треба це зробити, урешті-решт. Коли Рассу Гендору бракує мужності, доведеться мені. Твої легені — як ця кулька, укрита м’язовою оболонкою, а м’язи працюють, наче руки коваля, який надуває міхи, розумієш? У здорової людини ці м’язи допомагають легеням розширятися й стискатися без перешкод. Проте якщо власник таких легень завжди заціплений і напружений, м’язи в грудях починають працювати супроти легень, а не разом із ними. Ось поглянь!

Містер Кін обхопив кульку вузлуватими, кістлявими та вкритими печінковими плямами руками й стиснув її. Знизу та зверху його кулака напнулися дві гумові півкулі. Едді замружився в очікуванні хлопка. Водночас він відчув, як зупинилося його дихання. Він нахилився над столом і схопив з промокашки інгалятора. Плече зачепило важкий стакан з напоєм. Склянка полетіла зі столу, наче бомба, і вибухнула на підлозі.

Едді майже нічого не почув — хлопчик зірвав ковпачок, заштовхнув сопло до рота й натиснув на спуск. Мало не захлинаючись, він втягував повітря в легені, а в голові (як завше в такі миті) переляканими щурами ганяли думки на кшталт: «Будь ласочка матусю я задихаюся не можу ДИХАТИ о Господи любий о Йсусе добрий ласкавий не можу ДИХАТИ будь ласочка я не хочу вмирати не хочу вмирати прошу молю…»

А тоді завись із інгалятора осіла на розбухлих стінках його горла і він знову зміг дихати.

— Вибачте, — пробелькотів він, мало не плачучи. — Вибачте за стакан… Я все приберу, заплачу… тільки не кажіть мамі, добре? Містере Кіне, мені дуже шкода, та я не міг дихати…

Знову пролунав подвійний стук у двері, вигулькнула голова Рубі.

— Чи все у вас га…

— Усе чудово, — відрубав містер Кін. — Залиш нас.

— Ну ві-і-ібачте! — Рубі закотила очі й прикрила двері.

Дихання Едді вже починало свистіти знову. Він ще раз стрелив інгалятором у горло й продовжив торохкотіти вибачення. Хлопчик замовк, лише коли побачив, що містер Кін йому посміхається тією самою сухою посмішкою. Руки він склав на грудях. Кулька лежала на столі. В Едді з’явилася одна думка. Він спробував її придушити, та не зміг: Едді здалося, що сцена з нападом астми смакувала містеру Кіну краще од його кавового напою.

— Не переймайся, — сказав аптекар. — Рубі потім усе прибере. І, правду кажучи, я навіть радий, що ти розбив склянку. Бо якщо не розкажеш матері про нашу невеличку бесіду, я теж не говоритиму їй, що ти щось розбив.

— Та звісно, що обіцяю, — миттєво погодився Едді.

— От і добре, — мовив містер Кін. — Значить, ми порозумілися. Зараз тобі вже значно краще, так?

Едді кивнув.

— А чому?

— Чому? Ну-у… бо я прийняв ліки.

Він поглянув на аптекаря так, як дивився в школі на місіс Кейсі, давши відповідь, у якій був не зовсім впевнений.

— Та насправді жодних ліків ти не приймав, — відказав містер Кін. — Ти прийняв ппацебо. Плацебо, Едді, — це щось, що виглядає, як ліки, на смак, як ліки, проте саме по собі ніяка не панацея. Плацебо не є ліками тому, що в ньому не міститься активних складових. А якщо й ліки, то дуже особливого типу. Ліки для голови, — посміхнувся старий. — Розумієш, що я кажу? Ліки для голови.

Ще б пак, Едді чудового його зрозумів — містер Кін щойно сказав, що він божевільний. Однак занімілими губами він промовив дещо інше:

— Ні, я вас не доганяю.

— Дай-но розкажу тобі невеличку історію, — сказав аптекар. — У тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертому році в Університеті Де Поля провели низку медичних експериментів на пацієнтах з виразкою шлунку. Сотні хворих дали пігулки. Усім їм сказали, що то ліки від виразки, та насправді п’ятдесяти з них дали плацебо… Насправді то були «Ем енд Емс», вкриті однаковою рожевою глазур’ю, — містер Кін по-дивному, пискляво захихотів так, наче розписував розіграш, а не експеримент. — З тої сотні піддослідних дев’яносто три сказали, що відчули суттєве полегшення, і вісімдесяти трьом дійсно стало краще. То що думаєш, Едді? До яких висновків підштовхує тебе цей експеримент?