— Що, подобається, Людино-камінь? — спитав Генрі; голос його линув з великої височини, просочуючись крізь хмару болю. — Подобається така вєсєлуха, га, Людино-камінь? Подобається така шуба-дуба?

Патрік Гокстеттер загиготів.

— Твій батько дурнуватий, — почув Едді власні слова, — і ти теж.

Усмішка Генрі зів’яла з такою швидкістю, наче йому дали ляпаса. Він замахнувся ногою для удару… і в нерухомій спеці здійнялося виття сирени. Генрі завмер. Віктор з Лосем нервово заозиралися.

— Генрі, гадаю, нам краще вшиватися, — мовив Лось.

— Ви як хочете, а я драпаю, — сказав Віктор.

Якими далекими здавались їхні голоси! Вони линули, наче кульки клоуна. Віктор дременув у бік бібліотеки, пірнувши в МакКаррон-парк, аби забратися з вулиці.

Генрі затримався ще на мить. Певне, він сподівався, що автівка з копами їхала в якійсь іншій справі й дасть йому довести своє діло до кінця. Та сирена почулася знову, уже ближче.

— Халява, пиздюк, — сказав Генрі, і вони з Віктором кинулися слідом за Віктором.

Патрік Гокстеттер ішов останнім.

— Ось тобі подарунок на додачу, — прошепотів він тихим, хрипким голосом.

Він набрав повні груди повітря й плюнув великою зеленою харклею просто в задерте, спітніле й закривавлене обличчя Едді. Плюнув.

— Можеш не їсти все одразу, як не хочеш, — мовив Патрік, посміхаючись своєю хворобливою, лячною посмішкою. — Як хочеш, лиши трохи на потім.

А тоді він повільно розвернувся й зник.

Едді спробував витерти шмарклю здоровою рукою, однак ледь він поворушився, як спалахнув біль.

«То що, здогадувався, як виходив з дому, що за деякий час лежатимеш на Костелло-авеню з розтрощеною рукою та шмарклею Патріка Гокстеттера на лобі, га? Навіть „Пенсі“ надпити не встиг. Життя сповнене несподіванок, правда?»

Неймовірно — він знову засміявся. То було лише слабке хихотіння, і від нього боліла зламана рука, та просто сміятися було чудово. Едді помітив ще дещо: астма зникла. Дихання було в нормі. Принаймні, поки що. І це добре. Він би не зміг дістати інгалятора. Навіть за тисячу років не дотягнувся б.

Сирена була вже дуже близько — вона вила й вила. Едді заплющив очі й побачив під повіками червоний туман. А тоді на нього впала чиясь тінь, і червоність стала чорнотою. То було хлоп’я на триколіснику.

— Ти норм? — спитав маленький хлопчик.

— А що, норм виглядаю?

— Ні, вигляд у тебе жахливий, — і малий поїхав собі далі, наспівуючи «Фермера в долині».[673]

Едді тихо засміявся. Завищали гальма — ось і коповозка. Він зловив себе на думці, що йому б хотілося, аби за кермом там сидів містер Нелл, проте він знав, що містер Нелл був пішим патрульним.

Чого ти в біса гигочеш?

Едді знав це не більше, ніж йому було відомо, з якого дива попри страшний біль він відчув величезну полегкість. Можливо, це тому, що він досі живий, і найгірше, що з ним трапилося, — це перелом руки, та й цьому можна було зарадити? Тоді Едді зупинився на цій думці, проте за багато років, сидячи в Деррійській бібліотеці зі стаканом джину зі сливовим соком на столі та інгалятором у руці, він розповість іншим, що йому здалося, наче було й ще щось; він був досить дорослим, аби відчути це, та життєвого досвіду не вистачило, аби зрозуміти й означити його.

«Гадаю, то був перший справжній біль у моєму житті, — розповідатиме він, — що виявився геть не таким, як я собі уявляв. Він не розчавив мою особистість. Гадаю… він дав мені основу для порівняння, допоміг зрозуміти, що з болем можна жити, що можна жити, незважаючи на біль».

Едді з останніх сил повернув голову праворуч і побачив великі чорні шини «фаєрстоуна», сліпучі хромові ковпаки й пульсуючі блакитні вогники. Тоді він почув голос містера Нелла, його густу ірландську говірку, гротесково ірландську говірку — вона більше скидалася на Річів Голос Ірландського Копа, аніж на голос справжнього містера Нелла… однак, мабуть, то було через відстань:

— Святий Бойже, це мойлий Каспбройк!

На цих словах Едді відплив до чорноти.

І, за одним винятком, лишався там ще досить довго.

Коли вони їхали у швидкій, Едді на хвилину прийшов до тями. Він побачив, що навпроти сидить містер Нелл, хиляє з коричневої пляшечки та читає книгу в м’якій обкладинці. На обкладинці був напис «Суд — це я»[674] й дівчина з найбільшими грудьми, які він коли-небудь бачив. Його погляд облишив містера Нелла й змістився на водія. Той озирнувся та вишкірився до Едді широчезною, зловісною посмішкою; його шкіра була блідою від фарби й талькової пудри, а очі блищали, як новісінькі четвертаки. Пеннівайз.

— Містере Нелле, — прохрипів Едді.

Той відірвався від книги й усміхнувся.

— Йок почуваєсся, мойлий?

— …водій… водій…

— Ага, будем на мійсці, і ойком не зморгнеш, — сказав містер Нелл і дав йому коричневу пляшечку. — Потягни ковтойк. Стане ліпше.

Едді сьорбнув, і смакувало воно, як рідкий вогонь. Він закашлявся — заболіла рука. Він знову зиркнув уперед і побачив водія. Звичайнісінький мужик, стрижка «під їжака». Зовсім не клоун.

Він знову відрубився.

Значно пізніше він розплющив очі у відділенні невідкладної меддопомоги. Медсестра саме витирала вологим рушником кров, бруд, шмарклі й гравій з його обличчя. Пекло, та однаково відчуття були просто чудові. Він чув, як за дверима сурмила й трубила його мати, і він спробував сказати медсестрі, щоб її не впускали, та не міг видавити з себе жодного слова.

—... і якщо він при смерті, я хочу це знати! — волала вона. — Чуєте мене?! Я в праві це знати, і я в праві його побачити! Я ж вас засуджу! Я знаю гарних юристів, і то чимало! Деякі з них — мої кращі друзі!

— Не говори, — сказала йому медсестра.

Вона була молодою, і Едді відчував, як до руки притислися її груди. Йому сяйнула божевільна думка, що то Беверлі Марш, а тоді він знову втратив свідомість.

Коли він прийшов до тями, його мати була вже в палаті, і її розмова з доктором Гендором розтягнулася на відеоролик протяжністю в милю. Соня Каспбрак була кремезною жінкою. Її ноги, обтягнуті компресійними панчохами[675], здавалися дивовижно гладенькими стовбурами. Бліде обличчя матері Едді поплямував палаючий рум’янець.

— Ма, — ледве проказав Едді, — ... усе добре. Я в порядку…

— Яке там «в порядку», яке там «в порядку», — простогнала місіс Каспбрак.

Вона заломила руки. Едді почув, як затріщали, заскреготали щиколотки. Побачивши, в якому вона стані, як їй боліла його недавня витівка, хлопчик відчув, що йому знов не стає повітря. Йому хотілося сказати, аби вона так не переймалася, бо ще серце вхопить, та не міг. У горлі було надто сухо.

— Ти не в порядку, з тобою стався серйозний нещасний випадок, дуже серйозний нещасний випадок, але ти одужаєш, Едді, обіцяю, одужаєш, навіть якщо доведеться обдзвонити всіх лікарів на світі, ох, Едді… Еддічку… твоя бідолашна руця…

Вона вмилася слізьми, по-слонячому шморгаючи носом. Едді помітив, що медсестра, яка витирала йому лице, дивиться на неї. Прихильності в тому погляді не було.

— Соню… прошу, Соню… Соню?.. — белькотів доктор Гендор під час материної арії.

Він був худим, млявим чоловічком з вусами, які не хотіли рости як слід, і на додачу були криво підстрижені, тому лівий кінчик був довшим од правого. Вигляд він мав знервований. Едді згадав, що вранці розказував містер Кін, і йому стало шкода бідолашного лікаря.

Нарешті, зібравшись із силами, Pacс Гендор сказав:

— Соню, якщо не можеш тримати себе в руках, тобі доведеться вийти.

Вона крутнулася до нього, і він відсахнувся.

— Ще чого! Що це за мова?! Тут мій син, у нього агонія! Мій син лежить тут на ложі болю!