«То його яйця, — подумала Беверлі. — Виходить, хлопці завжди з ними ходять? Господи, та я б здуріла!» Наступної миті внутрішній голос прошепотів: «Білл їх теж має». Її мозок самовільно показав їй, як вона тримає їх у долонях, мацає їхню поверхню… і нею знову прокотилося те жарке відчуття, запаливши шалений рум’янець.

Генрі витріщався на Патрікову руку як зачарований. Запальничка лежала біля нього на кам’янистому горбику й блищала на палючому сонці.

— Хочеш, візьму до рота? — спитав Патрік і самовдоволено посміхнувся своїми великими, м’ясистими губами.

— Га? — перепитав Генрі, немов його розбудили.

— Як хочеш, можу взяти його до рота. Я не про…

Рука Генрі вистрелила — пальці навіть у кулак не встигли стиснутися. Патрік полетів на землю. Його голова гупнула об щебінь. Беверлі знову пірнула вниз. Серце калатало в грудях, зуби зціпились, замкнувши тихий, плаксивий стогін. Збивши Патріка з ніг, Генрі розвернувся, і на хвильку, перш ніж Беверлі сховалася й скрутилася на килимку в тугий калачик, їй здалося, що вони зустрілися поглядами.

«Милий Боже, зроби так, щоб його засліпило сонце, — молилась вона. — Милий Боже, пробач, що я піддивлялася. Боженько, благаю тебе».

Запала нестерпна тиша. Від поту біла блузка прилипла до тіла. На засмаглих руках повиступали крапельки, схожі на зародки перлин. Внизу живота болісно пульсувало. Беверлі відчувала, що ще трішки, і вона обпісяється. Вона була певна, що за кілька секунд у проймі, де колись були пасажирські двері «форда», вигулькне розлючене обличчя Генрі — як він міг її не побачити? Він витягне її та відлупцює. Відлупцює і…

Сяйнула нова, ще жахливіша думка, і їй знову довелося вступити в болючу, сутужну боротьбу із, сечовим міхуром. А що, як він із нею щось зробить своєю штукою? Що, коли йому заманеться засунути її в неї? Вона гарно знала, куди воно мало вставлятися, — здавалося, це знання розгорнулося в її голові величезним транспарантом. Беверлі подумала, що коли Генрі спробує це зробити, вона збожеволіє.

«Будь ласочка, ні, Боженько, зроби так, щоб він мене не помітив, будь ласкавим, окей?»

А тоді Генрі заговорив, і з наростаючим жахом вона усвідомила, що голос його чувся ближче.

— Я не куплюся на це лайно підарське.

— Тобі сподобалося, — голос Патріка, трохи далі.

— Мені не сподобалося! — гримнув Генрі. — А як скажеш про це комусь — ти не жилець, ти, їбучий малий гомік!

— У тебе встав, — сказав Патрік.

Голос його звучав так, наче він посміхався. Як би вона не боялася Генрі Баверза, Бев це зовсім не здивувало. Патрік був психом, і, певне, навіженішим од самого Генрі, а такі дурнуваті нічого не боялися.

— Я ж бачив, — додав він.

Гравієм захрустіли кроки — ближче, ще ближче. Беверлі звела вирячені очі. Вона вже бачила його потилицю крізь вітрове скло. Наразі він дивився в бік Патріка, та якби розвернувся…

— Скажеш комусь, і я всім розповім, що ти членосмок, — сказав Баверз. — А тоді шию зверну.

— Генрі, мене ти не злякаєш, — відказав той і захихотів. — А даси долар — мовчатиму.

Генрі тривожно топтався на місці. Він трохи розвернувся, і тепер замість потилиці Беверлі бачила вже чверть профілю. «Будь ласочка, Боженько, ласочка, Боженько», — кружляло в її думках, і сечовий міхур запульсував ще сильніше. Нарешті Генрі заговорив, тихо й повільно:

— Ляпатимеш язиком, і я розкажу, що ти робиш з котами. І з собаками. Розкажу про твій холодильник. Знаєш, що тоді буде, Гокстеттере? По тебе приїдуть і посадять в заїбату психушку.

Мовчанка у відповідь.

Генрі побарабанив пальцями по капоту «форда», в якому ховалася Беверлі.

— Чув мене?

— Чув.

Голос Патріка спохмурнів. І ще він здавався наляканим. А тоді він випалив:

— Тобі ж сподобалося! У тебе встав! Найбільший стояк, що я коли-небудь бачив!

— Ага, думаю, ти їх чимало передивився, малий злоїбучий підар. Та ти пам’ятай, що я сказав про холодильника. Про твого холодильника. І якщо попадешся мені на очі — тобі граблі.

Знову мовчанка.

Генрі зрушив з місця. Беверлі повернула голову й побачила, як він пройшов повз «форд» з водійського боку. Якби він зирнув трохи лівіше, її було б викрито. Та цього не сталося. За кілька секунд вона почула, що він пішов тією ж дорогою, що й Віктор з Ригайлом.

Наразі на звалищі лишився тільки Патрік.

Беверлі почекала, та нічого не відбувалося. Прочовгало п’ять хвилин. Її потреба справити малу нужду стала нестерпною. Вона могла протриматися ще дві-три хвилини, та не більше. І від того, що Беверлі не знала, де Патрік, їй зробилося не по собі.

Вона визирнула крізь вітрове скло й побачила його, — він сидів на тому ж місці. Генрі забув свою запальничку. Патрік поскладав свої підручники в невелику парусинову торбинку, і повісив її на шию, як первачок, та його штани з трусами досі висіли на кісточках. Він грався запальничкою: крутив коліщатко, викресував вогник, майже невидимий такої яскравої днини, заклацував кришечку й починав знову. Здавалося, він сам себе загіпнотизував. Від кутика рота до підборіддя спускалася цівка крові, і губи з правого боку почали напухати. Здавалося, він цього зовсім не помічав, і знову Беверлі відчула ту химерну, зміїсту відразу. Патрік був несповна розуму, це точно, і ніколи в житті їй так не хотілося опинитися якнайдалі від когось.

Рухаючись дуже обережно, Беверлі позадкувала через горбик карданного валу й протиснулася під кермом. Вона стала ногами на землю й навшпиньки підійшла до заду «форда». А тоді вона чкурнула до Пустовища тією ж дорогою, якою прийшла. Коли Беверлі була вже під соснами, що росли одразу за старими автівками, вона озирнулася. Нікого. Звалище куняло на сонці. Вона почула, як послабилися лещата напруги, — дихати стало легше, живіт відпустило. Лишалося тільки попісяти, і наразі їй уже так припекло, що мало в голові не паморочилося.

Вона трохи пробігла стежкою, а тоді пірнула праворуч. Не встигли кущі зімкнутися за нею, як Беверлі вже розстібнула шорти. Вона хутко роззирнулася, аби пересвідчитися, що там не ріс отруйний плющ, а тоді присіла, схопившись за стовбурець куща.

Вона вже натягувала шорти, коли з боку звалища почулися кроки. Крізь кущі прозиралися джинсова блакить та світла шкільна сорочка в клітинку. Патрік. Рухався він у бік Канзас-стрит. Вона присіла й зачекала, поки він пройде повз. У цій засідці їй було непогано. Сховок був непоганим, пісяти більше не хотілося, а Патрік поринув у власний шизоїдний світ. Щойно він зникне, вона пройде трохи назад і рушить до хатки-клубу.

Та Патрік не пройшов до Канзас-стрит. Він зупинився на стежці мало не точно навпроти Беверлі і стояв, дивлячись на гнилий холодильник «Амана».

Дівчинка могла спостерігати за ним крізь прогалини в листі і при цьому не боятися, що її помітять. Тепер, коли Беверлі справила нужду, вона знову відчула цікавість, а якщо б Патрік її викрив, вона б легко від нього втекла. Він був не таким гладким, як Бен, та жиру в нього вистачало. Вона однаково дістала з кишені «Вишеньку» й переклала в нагрудну кишеню своєї заношеної сорочки «Шип-н-шор» в півдюжини кульок. Влучний постріл у коліно хутко відіб’є охоту бігати навіть у такого пришелепка, як Патрік Гокстеттер.

Тепер вона пригадала той холодильник. На звалищі їх було чимало, та зненацька вона збагнула, що старий «Амана» був єдиним, що його не знешкодив Менді Фаціо, адже зазвичай він виривав замок плоскогубцями або ж просто знімав дверцята.

Патрік почав гудіти й розгойдуватися вперед-назад навпроти старого іржавого холодильника, і Беверлі почула, як у неї мороз побіг шкірою. Він скидався на персонажа з фільму жахів, який намагався підняти мерця з домовини.

«Що він задумав?»

Та якби вона знала це або те, що станеться, коли Патрік скінчить свій таємний ритуал і відкриє двері мертвого «Амани», вона б побігла, як вітер.

Ніхто, навіть Майк Хенлон, не мав бодай найменшої гадки, наскільки з’їхав дах у Патріка Гокстеттера. Йому було дванадцять років, і виріс він у сім’ї продавця фарби. Його мати була затятою католичкою, і 1964-го, чотири роки по тому, як Патріка поглине жаска істота, що мешкала в Деррі, вона помре від раку грудей. Попри те, що за тестами його ай-к’ю був трішечки нижчим від середнього, Патріка вже двічі лишали на другий рік — у першому й третьому класах. Цього року він ходив до літньої школи, аби переповзти до п’ятого класу. Учителі вважали його апатичним учнем (деякі з них зазначили це у звітах — на шести рядках, що в Деррійській початковій школі відводилися під «УЧИТЕЛЬСЬКІ ПРИМІТКИ»), і при цьому доволі моторошним (цього ніхто не вказав, адже їхні відчуття були надто розмитими й нечіткими, аби їх можна було як слід розписати не те, щоб на шести, а й на шістдесяти рядках). Якби він народився на десять років пізніше, класний керівник направив би його до шкільного психолога, який би здогадався про лячні глибини, приховані за млявим та блідим, схожим на місяць обличчям Патріка. Або й у нього нічого б не вийшло — Патрік був значно кмітливішим, ніж зазначалося в невтішних результатах тесту на коефіцієнт інтелекту.