— Якби я це знав, не було б і проблем, — похитав головою Майк. — Та я впевнений, що існує й інша сила, котра хотіла, щоб ми вижили й завершили цю справу. Принаймні, вона існувала, коли ми були дітьми, — можливо, існує й дотепер. — Він утомлено знизав плечима. — Я гадав, що двох, а то й трьох з вас не стане, поки ми зберемося тут. Зникнете. Або помрете. Та коли ви прийшли… сам ваш вигляд подарував мені надію.
Річі поглянув на годинник.
— Чверть по першій. Час плине швидко, коли весело, правда ж, Скирте?
— Біп-біп, Річі, — озвався Бен із блідою посмішкою.
— Беверлі, прогуляєшся зі мною до «Та-та-таун Хаусу»? — запитав Білл.
— Гаразд, — відказала вона й почала одягати жакет.
Тепер бібліотека здавалася дуже тихою, лячною; тіні роїлися по закутках.
Білл відчув, як даються взнаки останні два дні, як їхній тягар обважує плечі. Якби то вчувалася лише втома, було б не так погано, та, крім цього, йому здавалося, що психіка от-от не витримає; наринула якась дрімота й параноя. Відчуття того, що за ним стежать.
«А що, коли я зараз геть в іншому місці? — думав він. — Мабуть, я в божевільні лікаря Сьюварда, з напівзруйнованим абатством Графа по сусідству та Ренфілдом у камері навпроти: він — зі своїми мухами, я — зі своїми почварами, і обидва впевнені, що вечірка вже почалась, обидва розчепурені, та не в смокінгах, а в гамівних сорочках».[721]
— Як щодо тебе, Р-річі?
Річі похитав головою.
— Мене проведуть Скирт із Каспбраком. Так, чуваки?
— Атож, — погодився Бен. Він зиркнув на Беверлі — та стояла поряд із Біллом — і відчув давній біль. У голові в нього затремтіла ще одна згадка, та, подражнивши його, вона майнула геть.
— А т-ти що скажеш? — звернувся Білл до Майка. — Прогуляєшся з н-нами?
Майк теж похитав головою:
— Не зможу…
Саме тоді Беверлі закричала — пронизливий, болючий звук серед тиші. Склепінчастий купол угорі підхопив його, і сміхом банші[722] покотилася луна, літаючи, кружляючи навколо них.
Білл обернувся до неї; Річі впустив свій піджак, щойно знявши його зі спинки стільця; почувся дзвін розбитого скла — то Едді зачепив рукою порожню пляшку джину.
Беверлі задкувала від них з простягненими руками й обличчям, білим, як хороший друкарський папір.
— Мої руки! — голосила вона, вибалушивши очі, обрамлені бузковими, як схід сонця, тінями. — Мої руки!
— Що… — відкрив було рота Білл, а тоді побачив, як з-поміж її тремтячих пальців повільно скрапує кров. Він рушив до неї, та тієї ж миті несподівано відчув, як його долоні перетнули риски пекучої теплоти. Але болю він майже не відчув. Це більше скидалося на те, як іноді може нити рана, котра вже давно загоїлася.
То були його старі шрами, що знову проступили в Англії, вони розійшлися й кривавили. Кинувши погляд убік, він помітив, що Едді Каспбрак спантеличено витріщається на власні руки. З них теж бігла кров. Як і в Майка. І в Річі. І в Бена.
— Мусимо боротися до скону, чи не так? — спитала Беверлі. Вона заплакала. Цей звук також посилився пусткою в бібліотеці; здавалося, наче всенька будівля плаче разом із нею. Біллу майнуло на думці, що він здуріє, якщо постійно це чутиме. — Боже поможи, мусимо боротися до скону.
Вона ридала, і з однієї ніздрі в неї звисла шмаркля. Вона витерла її тильною стороною тремтячої долоні, і на підлогу впало ще кілька червоних краплин.
— Ху-ху-хутчіш! — гукнув Білл і схопив Едді за руку.
— Що…
— Хутчіш?
Він простягнув другу руку, й за мить Беверлі взяла її. Вона й досі плакала.
— Так, — пробелькотів отетерілий Майк. Він був наче під кайфом. — Та-ак, усе правильно, хіба ні? Знову почалось, еге ж, Білле? Знову почалося те саме.
— Г-г-гадаю, що так…
Майк узяв Едді за руку, а Річі схопив вільну руку Беверлі. З якусь хвильку Бен просто дивився на них, а тоді звів заюшені руки, як сновида, і ступив між Майком та Річі. Він вхопився за їхні руки. Коло замкнулося.
(О Чудь це Ритуал Чуді й Черепаха нам не допоможе)
Білл спробував закричати, та лише прохрипів. На його очах Едді задер голову; м’язи мотузками напнулися на шиї. У Бев двічі різко сіпнулися стегна, наче від оргазму — короткого та різкого, як вистріл пістолета 22 калібру. У Майка дивно ворушилися губи — здавалося, вони водночас посміхалися й кривилися. У бібліотечній тиші загрюкали, відчиняючись і зачиняючись, двері, а звук відлунював і гримів, як кулі в боулінгу. У залі періодичних видань журнали злетіли догори, підхоплені безвітряним буревієм. В офісі Кера Беннер бібліотечна друкарська машинка «Ай-бі-ем»[723] загула, ожила і почала друкувати:
стовпипхає
таштовхає
привидівбачить
всіхзапевняє
Друкарський валик заклинило. Машинка засичала й видала густу електронну відрижку — її нутрощі перегрілися. На стелажі під другим номером зненацька впала полиця окультних книжок, розсипавши підлогою томи з Едґаром Кейсі[724], Нострадамусом, Чарльзом Фортом[725] та безіменними пророками.
Білла охопило усвідомлення присутності неймовірної сили. З байдужістю він усвідомив, що в нього з’явилася ерекція, а кожен волосок на голові стоїть сторчака. Відчуття сили в замкненому колі приголомшувало.
Усі двері в бібліотеці захряснулися в унісон.
Маятниковий годинник позаду контрольного стола пробив один раз.
А потім усе зникло, наче хтось клацнув вимикачем.
Вони опустили руки, не зводячи один з одного зачмелених очей. Ніхто нічого не сказав. Сила полишила їх самих, і натомість Білл відчув насування невідворотного фатуму. Він подивився на їхні бліді, напружені обличчя, опустив очі до своїх рук. Так само закривавлені, однак порізи, які в серпні 1958 року щербатою скалкою від пляшки коли зробив Стен Юріс, знову зрослися, полишивши покручені білі лінії, схожі на поґудзовану мотузку.
«Того дня в Пустовищі, коли Стен порізав нам долоні… тоді ми востаннє були разом, усі семеро, — подумав Білл. — Стена з нами немає, він помер. І сьогодні ми востаннє зустрічаємося вшістьох. Знаю, відчуваю, що востаннє».
Беверлі притискалася до нього. Вона тремтіла. Білл обійняв її. Усі вони дивилися на нього великими очима, що зблискували в сутіні. Довгий стіл, за яким вони просиділи весь вечір, захаращували порожні пляшки, склянки, переповнені попільнички — маленький острівець світла.
— Годі, — промовив Білл хрипким голосом. — Годі нам розваг як на один вечір. Залишимо танці на інший раз.
— Я згадала, — проговорила Беверлі. Вона поглянула на Білла: величезні очі, бліді вологі щоки. — Я все згадала. Як батько дізнався про вас. Втечу. Баверза, Кріса та Хаґґінса. Те, як я бігла. Тунель… птахи… Воно… Я все згадала.
— Йо, — підтакнув Річі. — Я теж.
— Насосна… — Едді кивнув.
— А ще, Едді… — почав було Білл, але Майк його перебив:
— Давайте вже по домівках. Відпочиньте. Уже пізно.
— Ходімо з нами, Майку, — сказала Беверлі.
— Ні. Мені треба закрити бібліотеку. А ще дещо записати… усього лише перебіг нашого зібрання, нічого такого. Швидко впораюся. А ви йдіть.
Вони рушили до дверей, балакати їм не хотілося. Білл із Беверлі йшли разом, а Едді, Річі та Бен — за ними назирці. Білл притримав для неї двері, і вона тихенько подякувала. Вона почала спускатися широкими гранітними сходами, і Біллу подумалося, якою юною та вразливою вона виглядає… Із сумом він усвідомив, що, мабуть, знову закохується в неї. Він спробував перемкнути думки на Одру, та Одра була так далеко… Коли зійде сонце і молочник почне робити свій обхід, вона міцно спатиме в їхній домівці у Фліті.
Деррійське небо знову затягнуло хмарами, а порожніми вулицями стелилися густі мацаки туману. Вище вулицею стояв Деррійський громадський центр — вузька, висока, оповита гнітючою темрявою будівля у вікторіанському стилі. «Те, що зараз блукає Громадським центром, блукає на самоті»[726], — подумалося Біллові. Він ледь втамував дурнуватий сміх. Звук їхніх кроків відлунював надто гучно. Беверлі торкнулася його пальців, і він із вдячністю взяв її за руку.
721
Алюзія на роман «Дракула» Брема Стокера. Ренфілд — божевільний слуга графа Дракули, котрий вважав, що життя можна випити й із найдрібніших істот, і кількість цього життя залежить від розміру тварини.
722
Banshee — примарна жінка (фея або привид) з ірландського фольклору; віщує смерть пронизливим криком або плачем.
723
IBM Selectric typewriter — електронна друкарська машинка, випускалася компанією «Ай-бі-ем» з 1961 року. Для друку літер використовувалася змінна куля, що дозволяло друкувати текст різними шрифтами. Куля сама переміщувалася до потрібного місця на папері. Завдяки елекроприводу друкувати на такій машинці було зручно й легко, тому вона мала чималий попит.
724
Edgar Саусе (1877–1945) — американський ясновидець, котрий віщував під гіпнозом і за це дістав прізвисько «сплячий пророк». Передбачив Велику депресію, Першу та Другу світові війни, розпад СРСР.
725
Charles Hoy Fort (1874–1932) — американський дослідник надприродних явищ, один із перших уфологів. Коли на літературній ниві Форта спіткало кілька невдач, він почав писати книги про надприродне, які стали дуже популярними й перевидаються донині. Його творчістю надихалися письменники-фантасти, а послідовники Форта ввели в обіг слова «фортеанський» («надприродний») і «фортеана» («надприродні явища»).
726
Парафраз відомої цитати з Ширлі Джексон «Привиддя дому на пагорбі» («The Haunting of Hill House», 1959 р.) — уславленого роману жахів, одного з найважливіших горрор-творів XX ст.: «…тиша рівномірно вкривала стіни Дому на пагорбі, і хай там що блукає його стінами, блукає воно на самоті». Кінг — великий шанувальник роману; він неодноразово згадує його на сторінках документального «Танку смерті» («Danse Macabre», 1981 p.).