Він повбиває їх, і голоси — власні та той, що лине з місяця, — облишать його у спокої. Повбиває їх, повернеться додому та сяде на задньому ґанку, поклавши на коліна сувенірний меч-катану свого старого. Вип’є один його «Рейнґолд».[748] Послухає радіо. Та не бейсбол. Бейсбол — то суто для мешканців Йолопвіля. Він слухатиме натомість рок-н-рол. Хоча Генрі цього й не знав (а якби знав, йому було б усе одно начхати), у цьому питанні вони з Невдахами сходилися — рок-н-рол був доволі таки супер-дупер. У нас є шкапа, де та шкапа, чия шкапа, моя шкапа. Тоді все буде чудово, просто бомбезно; все буде офігєньчик, і байдуже, що трапиться потім. Він знав, що голосище подбає про нього. Коли ти дбаєш про Нього, Воно подбає про тебе. Так було заведено в Деррі.

Та шмаркачів треба було спинити, спинити скоро, спинити сьогодні. Так сказав голос.

Генрі дістав із кишені ножа, подивився на нього, покрутив його так-сяк, милуючись тим, як блимало й ковзало сонце його хромованою поверхнею. А тоді Ригайло вхопив його за руку й засичав: — Диви, Генрі! Йоханий бабай! Диви!

Генрі звів очі, і в них спалахнуло розуміння. Шматок галявини здійнявся, наче спрацювало якесь чаклунство, відкривши чорний прямокутник. Він здригнувся з переляку — що, коли це володар Голосу? Воно точно жило десь під містом. А потім він почув, як заскрипіла земля, потрапивши між з’єднання залізних петель, і він зрозумів. Вони не знайшли хатки на дереві, бо зверху не було ніякої хатки.

— Боже праведний, ми стояли прямо над ними, — аж присвиснув Віктор.

У проймі посеред галявини вигулькнула Бенова голова, потім плечі, і Віктор уже було сіпнувся туди, та Генрі вхопив його за руку.

— Генрі, хіба не треба їх зловити? — спитав Віктор, не зводячи погляду з того, як Бен вилазив назовні.

Обидва важко хекали.

— Зловимо, — відказав Генрі, спостерігаючи за ненависним товстуном.

Ще один любитель гатити по яйцях. «Я так вгачу твої жирні яйця, що аж до макітри підскочать. Носитимеш їх, як сережки, товстий йобир. Зажди й побачиш».

— Зловимо, не переймайся.

Товстун саме допомагав вилізти з дірки тій курві. Вона злякано роззирнулась, і на одну довгу мить Генрі здалося, що вона дивиться просто на нього. А тоді вона відвела погляд. Вони з Генксомом трохи пошепотілися, а потім пірнули в густі хащі й зникли.

— Ходімо, — сказав Генрі, щойно вщух тріск гілок та шелест листя — тепер їх було майже не чутно. — Підемо назирці. Та тихенько, тримаймося ззаду. Я хочу зловити їх усіх.

Пригнувшись, вони побігли через галявину, наче військові розвідники, — очі широко розкриті, погляди скачуть урізнобіч. Ригайло затримався, аби зазирнути до хатки-клубу, й зачудовано похитав головою.

— Сидів прямо над їхніми макітрами, — захоплено видихнув він.

Генрі нетерпляче махнув йому — давай, уперед.

Аби не шуміти, вони вийшли на стежку. Вони були вже на півдорозі до Канзас-стрит, коли жирний із курвою вигулькнули з кущів якраз попереду. Вони трималися за руки. «Ой, ой, як любо-гарно», — подумав Генрі, беззвучно захихотівши.

На його щастя, вони бігли в протилежний бік і не здогадались озирнутися. Генрі, Віктор та Ригайло завмерли, а потім сховалися в затінок. Скоро Бен та Беверлі перетворилися на дві плями, що майоріли в просвітах між гілляччям. Забіяки обережно рушили за ними. Генрі знову дістав ножа й

натиснув на хромовану кнопку. З колодки вигулькнуло лезо. Він замилувався ним у місячному сяйві. Йому подобалося, як зоряне світло виграє лезом. Він гадки не мав, котра година. Генрі гойдало, наче на хвилях, то занурюючи в темряву, то повертаючи до реальності.

Раптом до його мозку втрутився один звук, і він поступово гучнішав. Гул автомобільного двигуна. Очі Генрі розширилися в темряві. Він міцніше стиснув ножа, чекаючи, поки проїде автівка.

Аж ні. Вона загальмувала біля узбіччя й зупинилася за живоплотом. Двигун працював на холостому ходу. Скривившись (живіт почав дерев’яніти: він став твердим, як дошка, а кров, що ледве сочилася між пальцями, здавалася густою, наче смола на краниках, коли витягаєш їх із кленів пізно в березні або рано у квітні), він став навколішки й відгорнув жорстке гілля живоплоту. Він бачив передні фари й обриси авто. Копи? Його рука стисла ніж і розслабилася, стисла — розслабилася, стисла — розслабилася.

— Я поспав по тебе тачку, Генрі, — прошепотів голос. — На кшталт таксі, доганяєш? Зрештою, треба хутенько доправити тебе до «Таун Хаусу». Ніч холоднішає.

Почувся смішок, схожий на торохкотіння кісток, і голос замовк. Лишилося тільки сюрчання цвіркунів та рівний гул автомобіля на холостому ходу. «Схоже на глушник „Черрі Бомб“», — майнуло в його голові.

Він незграбно зіп’явся на ноги й почвалав до доріжки. Визирнув з-за живоплоту. Ні, не коповозка: жодних сирен на даху, та й форма геть інша. Неправильна. Стара.

Генрі знову почув те кихкотіння… а може, то був лиш вітер.

Він виринув із затінку живоплоту, проповз під ланцюгом, відтак звівся на ноги й рушив до автомобіля, який вирізнявся на чорно-білому тлі яскравого місячного сяйва й глибокої, непроникної темряви. Генрі виглядав кепсько: сорочка почорніла від крові, джинси теж промокли мало не до колін. Його обличчя біліло, наче пляма, під короткою «лікарняною» стрижкою.

Він підійшов до перетину семінарської стежки й хідника та примружився, намагаючись вгадати, хто сидить за кермом. Та спершу він упізнав саме авто — то була машина, яку присягнувся купити його батько, «Плімут-Ф’юрі» 1958 року випуску.[749] Вона була біло-червоною, і двигун, що гуркотів під капотом (хіба він знав це напам’ять не тому, що батько раз по раз повторював одне й те саме?), був із серії «V-8 327». Цілих 255 кінських сил, і «Плімут» міг зі старту розігнатися до сімдесяти лише за дев’ять секунд, б’ючи стандарти завдяки чотирициліндровому карбюратору. «Я добуду цю тачку, і коли помру, можете мене поховати просто в ній», — любив розбалакувати Батч… та проблема була в тому, що автівку він так і не придбав, і коли Генрі, який волав якусь маячню про чудовиськ, запроторили до психушки, його поховали за державні кошти.

«Якщо це він там, я не витримаю», — подумав Генрі, стиснувши ножа й розглядаючи силует за кермом. Він хитався туди-сюди, наче п’яний.

Пасажирські дверцята розчахнулися, у салоні спалахнула лампочка, і водій повернувся до нього. Це був Ригайло Хаґґінс. Його обличчя перетворилося на обвислу руїну. Ригайлу бракувало одного ока, а крізь прогноїну в пергаментній щоці чорніли зуби. Як і в день, коли він загинув, на голові в нього була бейсболка «Нью-Йорк Янкі». Надягнута вона була задом наперед. Козирок поплямувала сіро-зелена пліснява.

— Ригайло! — скрикнув Генрі.

Тієї ж миті біль різонув у животі, і він заволав знову, та вже без слів.

Мертвотні губи Ригайла витягнулися у вишкір, розколовшись на біло-сірі складки безкровної плоті. Він простягнув покручену руку до відкритих дверей, запрошуючи Генрі до автомобіля.

Генрі трохи позволікав, а потім прочовгав перед радіаторними ґратками, дозволивши одній руці ковзнути V-подібною емблемою — він завжди так робив, коли вони їздили з батьком до салону в Бенгорі, щоб поглянути на це авто. Можливо, це саме вона. Коли він дочалапав до пасажирського боку, на нього накотилася м’яка сіра хвиля, і, щоб утриматися на ногах, Генрі довелося вхопитися за відчинені дверцята. Він постояв там, схиливши голову й важко хекаючи. Нарешті світ повернувся (принаймні частково) і йому вдалося оминути двері й упасти на сидіння. Біль знову пронизав його кишки, на руки чвиркнула свіжа кров. На дотик вона була як тепле желе. Генрі відкинув голову й зціпив зуби; на шиї напнулися жили. Нарешті біль почав трохи вщухати.

Дверцята захряснулися. Світло згасло. Генрі побачив, як Ригайло вхопився за ручку й перемкнув передачі. Крізь зогнилу плоть на руках виблискували білі вузли кісточок.