— Х-х-хто? — Білл запалив ще одного сірника.

Вона поглянула на нього мало не з відчайдушною чесністю.

— Том. Мій чоловік. Він також знав. Принаймні здається, що я згадувала назву міста при-ньому — так само, як ти при Одрі. Я… не знаю, чи він його запам’ятав. Тоді він саме дуже розлютився на мене.

— Господи, що це таке? — застогнав Річі. — Якась мильна опера, в якій раніше чи пізніше з’являються геть усі?

— Це не м-мильна опера, — проказав Білл хрипким голосом, — а в-в-вистава. Ц-циркова вистава. Бев уз-зяла й в-в-вийшла з-заміж за Г-г-генрі Б-баверза. Вона п-поїхала, то ч-чого б і й-й-йому сю-сюди не з-завітати? Адже сп-сп-справжній Г-генрі с-саме так і в-в-вчинив.

— Ні, — мовила Беверлі. — Я не виходила за Генрі. Я побралася зі своїм батьком.

— Коли й той, і інший тебе лупцювали, то яка різниця? — спитав Едді.

— С-с-с-таньте коло мене, — сказав Білл. — Б-б-ближче.

Вони підійшли до нього. Білл простягнув руки, ухопився за Річі й за здорову руку Едді. За мить всі вони стояли колом так само, як колись, коли їх було семеро. Едді почув, як хтось обійняв його за плечі з іншого боку. Відчуття було теплим, втішним та дуже знайомим.

Біллові здалося, що повернулася сила з минулого, та з відчаєм він зрозумів, що все змінилося. Сила була далеко не такою ж потужною — вона тремтіла й вібрувала, наче свічка в затхлому приміщенні. Зловісна й густа темрява підступилася ближче. А ще він чув сморід Воно. «У кінці цього тунелю, зовсім недалеко, стоять двері з позначкою на них, — думав він. — Що за тими дверима? Я цього й досі не пригадую. Пам'ятаю, як розпрямив та змусив задерев'яніти пальці, аби вони не тремтіли, пам'ятаю, як штовхнув двері й вони розчинилися. Пригадую навіть той потік світла, що ринув з дверей, як він здавався мало не живим, наче він був не просто світлом, а флуоресцентними зміями. Пам'ятаю той сморід: тхнуло, наче від мавпятника у великому зоопарку, ба навіть гірше. А тоді… нічого».

— Х-х-хтось із в-вас пригадує, як В-воно виглядало? Ч-чим Воно б-б-було?

— Ні, — відказав Едді.

— Гадаю, що… — заговорив Річі, а потім Білл майже побачив, як його друг хитає головою. — Ні.

— Ні, — озвалася Беверлі.

— А-а… — почав було Бен. — Цього я й досі не пам’ятаю. Чим Воно було… та як ми перемогли Воно.

— Чудь, — сказала Беверлі. — Ось чим ми його подолали. Та не можу згадати, що це означає.

— Т-т-тримайтеся б-ближче до ме-мене, — мовив Білл. — А я т-триматимус-ся біля в-в-вас, народ.

— Білле, — раптом проговорив Бен навдивовижу спокійним голосом. — Сюди щось іде.

Білл прислухався. Він почув човгання упереміш із важким тупотінням — хтось ішов до них.

— О-о-одро! — гукнув він… хоча й так знав, що то не вона.

Що б не наближалося до них із темряви, воно було вже ближче.

Білл черкнув сірником.

Перше, що пішло не так в останній травневий день 1985 року, трапилося за дві хвилини до офіційного сходу сонця. Аби зрозуміти всю глибину хибності цієї оказії, потрібно знати два факти, відомі Майкові Хенлону (наразі він лежав без свідомості в Деррійському міському шпиталі), і обидва стосувалися Баптистської церкви Благодаті Господньої, яка стояла на розі Вітчем- та Джексон-стрит ще з 1897 року. Її вінчав стрункий білий шпиль, що був невід’ємним елементом кожної протестантської церкви в Новій Англії. Одразу під ним на вежі був годинник, що дивився на всі чотири сторони, — його змайстрували в самій Швейцарії та привезли в Деррі 1898 року. Єдиний подібний годинник стояв за сорок миль звідти, посеред головної площі Гейвена.

Подарував цей годинник містові Стівен Бові, лісовий магнат який жив на Західному Бродвеї, і коштував він 17 000 доларів. Бові міг собі це дозволити. Він був затятим протестантом і вже сорок років мав сан диякона (та ще протягом кількох років очолював деррійську філію «Легіону Білої Гідності»). До того ж він уславився своїми проповідями на День матері, який він завжди шанобливо називав Неділею матері.

З моменту його встановлення до 31 травня 1985 року цей годинник сумлінно дзвонив щопівгодини. За одним вартим уваги винятком: коли вибухнула ливарня Кіченера, він не бемкнув опівдні. Жителі міста гадали, що таким чином преподобний Джоллін вирішив ушанувати пам’ять загиблих дітей, і Джоллін вирішив не переконувати їх у протилежному. Насправді годинник просто не пробив.

Не задзвонив він і о п’ятій ранку 31 травня 1985 року.

Тієї миті по всьому Деррі попросиналися літні люди — вони розчахнули очі й позіскакували з ліжок, хоча й не розуміли чому. Вони поковтали свої пігулки, повставляли зубні протези, попідкурювали сигари й люльки.

І стали на варту.

Одним із цих старих був Норберт Кін. Йому було вже за дев’яносто. Він прокульгав до вікна, визирнув на вулицю та поглянув на зчорніле небо. Вечірній прогноз погоди пообіцяв чисте небо, та його кісточки підказували, що піде дощ. Справжня злива. Глибоко в душі він перелякався. Він відчув невиразну загрозу — наче отрута розлилася тілом та невблаганно пробиралася до його серця. Раптом він подумав про ватагу Бредлі, яка безпечно перетнула межу Деррі та потрапила на приціл сімдесяти сімох пістолів і ґвинтівок. Така справа розм’якшувала чоловіка, перетворювала його на ледаря, бо йому здавалося, наче все… наче все підтвердилося. Він не міг пояснити краще, навіть самому собі. Після такого випадку починаєш думати, що житимеш вічно, і Норберту Кіну це майже вдалося. 24 червня йому виповниться дев’яносто сім років, а він досі кожного дня здійснював тримильні прогулянки. Та наразі йому було страшно.

— Ті дітлахи, — сказав він, дивлячись у вікно й не усвідомлюючи, що говорив уголос. — Що не так з цими клятими дітлахами? Куди вони лізуть цього разу?

Дев’яностодев’ятирічний Еґберт Тороґуд — той самий, який пережив вечір, коли до «Срібного долара» завітав Клод Еру, налаштував сокиру й зіграв на ній «Марш смерті» для чотирьох чоловіків — прокинувся тієї ж миті, сів на ліжку й загорлав хрипким, іржавим криком. Його ніхто не почув. Йому наснився Клод, от тільки цього разу Клод прийшов по нього, і сокира шугонула донизу, а наступної миті Тороґуд побачив власну відрубану руку, що потріпалася й скрутила пальці на шинквасі.

«Щось не так, — нажахано подумав він у своїй дивній, грузькій манері та затрусився в заплямованих сечею кальсонах. — Їй-богу, сталося щось жахливе».

Дейв Ґарднер — чоловік, який у жовтні 1957 року знайшов понівечене тіло Джорджа Денбро, і чий син цієї весни натрапив на першу жертву з нового циклу, — розплющив очі рівно о п’ятій і ще до того, як поглянути на годинник, що стояв на комоді, подумав: «Годинник церкви Благодаті не пробив час… Що трапилося?» Він відчув сильний, невиразний страх. За останні двадцять років Дейв непогано розвинув свій бізнес: у 1965 році він викупив «Човника-Чобітка», і тепер у міському торговому центрі був ще один його магазин, та ще й третій, «Чобіток», у Бенгорі. Зненацька йому здалося, що все це — все, на що він витратив усе своє життя, — поставлено під загрозу. «Та яка ще загроза?! — подумки закричав він на себе, дивлячись на сплячу дружину. — Яка ще загроза? Чого ти збіса сіпаєшся? Просто тому, що годинник не бемкнув?» Проте відповіді не було.

Дейв устав із ліжка й підійшов до вікна, на ходу затягуючи шнурок на поясі піжами. У небі вирували хмари, що наповзали із заходу, і занепокоєння зросло. Уперше за довгий час він зловив себе на думці про крики, які вигнали його на ґанок двадцять сім років тому, де він побачив хлопчика, який корчився на дорозі, хлопчика в жовтому дощовику. Він подивився на хмари, що сунули до міста, й подумав: «Ми в небезпеці. Усі ми. Усе Деррі».

Шеф поліції Ендрю Редімахер, який справді вірив у те, що зробив усе від нього залежне, аби розв’язати нещодавню низку дитячих убивств і зупинити цю пошесть, стояв на ґанку свого дому, засунувши великі пальці за пояс, і дивився на хмари. Йому теж було тривожно. «Щось має трапитись. По-перше, поллє як із відра. Та це ще не все». Він стрепенувся… і тоді, саме коли до нього долинув запах бекону, який смажила на кухні його дружина, на стежку, що вела до його затишного дому на Рейнолдс-стрит, впала крапля дощу, полишивши на тому місці чорну пляму завбільшки з дайм. З боку Бессі-парку почувся грім.