Частина павутиння обвисла парашутом і зірвалася вниз з огидним звуком, наче тріснула шкіра. Майк схопив Білла за руку й відсмикнув його геть. Спотикаючись, Білл відскочив саме вчасно: за мить на те місце впав жмут павутини.

— Йому кінець! — крикнув Едді, приєднавшись до них. Його очі горіли, наче в гарячці, перетворившись на два ліхтаря, а дихання в горлі свистіло, наче холодний зимовий вітер. Спадаючи, павутиння з шипінням розкреслило мережу шрамів на його гіпсовій пов’язці. — Я чув Його, Воно вмирало, бо так не стогнеш, якщо зібрався на сокс-хоп[783], Воно вмирало, я впевнений!

З темряви вигулькнув Річі, схопив Білла й скрутив його в обіймах. Він ляскав його по спині, наче знаходився під кайфом.

— Я також Його чув — Воно здихало, Великий Білле! Йому срака! А ти не затинався! Анітрішки! Як це ти так? Як, у біса?..

У Білла плуталися думки. Втома обважувала його, чіпляючись важкими незграбними руками. Він не пам’ятав, щоб колись був таким виснаженим… та в голові він чув тягучий, мало не тужливий голос Черепахи: «Я б скінчив усе зараз; не дай Йому втекти… що можна зробити в дванадцятирічному віці, можна вже ніколи не подужати».

— Однак ми маємо пересвідчитися в цьому…

Тіні витягували щупальця та перепліталися, і темрява згущувалася. Проте, перш ніж вона повністю задушила світло, йому здалося, що він побачив той самий пекельний сумнів на обличчі Беверлі… і в Стенових очах. Згасли рештки слабкої люмінесценції, та вони досі чули, як стуко-дриго-шепотіло Його страхітливе павутиння в пітьмі, розпадаючись на шматки.

— і знов ти тут, Малюче! а куди поділося твоє волосся? ти лисий, наче більярдна куля! як сумно! та й сумно, як швидко спливає людський час! кожне життя — короткий памфлет, написаний ідіотом! раз-два й тю-тю!

Мене й досі звуть Білл Денбро. Ти вбило мого брата, вбило Стена Боса Юріса, намагалося вбити Майка. Тож я ось що тобі скажу: цього разу я не зупинюся, поки роботу не буде зроблено.

— Черепаха був тупим, аби брехати, він сказав тобі правду, Малюче… деякі можливості випадають лише раз, і ти справді скривдив мене… заскочив Мене зненацька, та більше так не вийде. Бо це Я прикликав тебе. Я.

Атож, прикликав, та то був не лише Твій поклик.

— Черепаха, твій друзяка… він помер кілька років тому. старий ідіот наригав усередині панцира й захлинувся галактикою — чи то одною, чи то двома, дуже сумно, правда ж? та й досить чудернацько, аби посісти почесне місце в книжках Ріплі «Вір чи не вір» — ось що я думаю; сталося це приблизно тоді, як у тебе трапилася та творча криза — певне, ти теж це відчув, Малюче.

І в це я також не вірю.

— о, повіриш… от побачиш, цього разу, Малюче, я покажу тобі геть усе, включаючи смертевогні.

Він відчув, як підвищився, задзижчав, загуркотів Його голос, і нарешті Білл зрозумів усю глибину люті Воно і злякався.

Він сягнув по язик свідомості Воно, напружився, відчайдушно намагаючись оживити дитячу віру, водночас розуміючи смертельну правду Його слів — минулого разу Воно було непідготовлене. Однак наразі… ну, навіть якщо їх прикликав не тільки Павук, Воно чекало на них.

Та все ж…

Він відчув, як бринів його власний кришталево-чистий гнів, і втупився в очі потвори. Подумки він намацав Його старі шрами, розуміючи, як сильно Його було поранено в минулому, що Йому й досі боліло.

І коли Воно висмикнуло його свідомість з тіла та пожбурило її у порожнечу, Білл сконцентрував усе своє єство на тому, аби схопити Його язик… і промахнувся.

Інші четверо паралізовано спостерігали. Все відбувається так, як минулого разу, та лише спочатку. Павук, який, здавалося, от-от схопить Білла й проковтне його, раптом завмер. Погляд Білла зафіксувався на Його рубінових очах. З’явилося відчуття контакту… зв’язку поза їхнім розумінням. Та явно тривала битва, вольова боротьба.

А тоді Річі зиркнув угору на нове павутиння і помітив першу відмінність.

Там були тіла: деякі наполовину з’їдені й наполовину зогнилі — точно так само, як колись… Але вище, в кутку, висіло ще одне тіло, і Річі був певен, що воно й досі свіже, і, можливо, досі живе. Беверлі не подивилася вгору — вона прикипіла очима до Білла та Павука — одначе, попри весь жах, Річі побачив схожість між нею та жінкою в павутинні. Її волосся було довгим та рудим. Очі відкриті, та скляні й нерухомі. З куточка рота й до підборіддя спускалася цівка слини. Вона кріпилася до одного з головних кабелів сітки, звисаючи на шовковій припоні, яка обплутувала її під руками й на попереку — жінка схилилася, немов збиралася уклонитись. Її руки та босі ноги вільно звисали донизу.

Біля підніжжя павутини Річі побачив скорчене тіло чоловіка, якого він ніколи не зустрічав… Та його мозок мало не підсвідомо вловив певну схожість з дорослою версією сумнозвісного Генрі Баверза. У незнайомця були закривавлені очі, а навколо рота й на підборідді в нього запеклась темно-червона піна. Він…

А тоді почувся крик Беверлі:

— Щось не те! Щось пішло не так, зробіть щось, заради Бога, ЗРОБІТЬ щось!..

Річі метнув погляд на Білла з Павуком… і відчув/почув страхітливий регіт. Біллове обличчя дивовижним чином розтягнулося. Шкіра стала землистою, пергаментною та блискучою, немов у старого діда. Очі закотилися, перетворившись на самі більма.

Де ж ти, Білле?

На його очах у Білла з носа бризнула кривава піна. Губи в Денбро смикалися, він намагався закричати… і Павук знову почав наступати. Воно оберталося, оголюючи жало.

Воно збирається вбити його… вбити його тіло… поки його розум десь в іншому місці. Воно хоче назавжди замкнути його там. Воно перемагає… Білле, де ти? Заради Бога, де ти?

І звідкись, з якоїсь неймовірної далини, долинув слабкий Біллів крик… і слова, хоча й безглузді, були виразними й сповнені млосного

(Черепаха мертвий о Господи Черепаха справді помер)

розпачу.

Беверлі знову завищала й закрила вуха руками, немов для того, щоб не чути того згасаючого голосу. Павук звів жало, і Річі кинувся до нього з посмішкою, що розповзалася його обличчям, та закричав своїм найкращим Голосом Ірландського Копа:

— Куди, куди, моя фойна краля?! Шо се ти в біса коїш?! Припини це лойно, а то схойплю за спідницю й відхльойстаю по сраці!

Павук обірвав сміх, і Річі відчув, як у Його голові почало здійматися злісне, болюче виття. «Поранив Його! — тріумфально подумав він. — Поранив Його, як вам таке, скривдив Його, і знаєте, що? Я ЗЛОВИВ ЙОГО ЯЗИК! ГАДАЮ, ЯКИМСЬ ЧИНОМ БІЛЛ ЙОГО ВИПУСТИВ, ТА ПОКИ ВОНО ДИВИЛОСЯ В ІНШИЙ БІК, Я ЗЛО…»

Воно заверещало на Річі — крики завирували в його мозкові, наче рій оскаженілих бджіл, — і наступної миті його вибило з тіла й шпурнуло в пітьму; він почав усвідомлювати, що Воно намагалося стріпнути його. І в Нього справді непогано виходило. Річі затопив жах, та його вмент замінило відчуття космічної абсурдності. Він згадав, як Беверлі показувала прийоми з його дунканівським «йо-йо»: як змусити його «заснути», «поводити собачку», крутнути «навколосвітню подорож». А тепер лиш погляньте на нього! Річі, Людина-Йо-Йо, з язиком Воно замість нитки. Ось він, теж крутить фокуси, та цей звався не «поводити собачку», а «поводити Павука», і якщо це не кумедно, то у вас немає почуття гумору!

Річі зареготав. Звісно, нечемно сміятися з повним ротом, та хто тут, назовні, читав міс Менерз?[784]

Від цієї думки він ще більше розвеселився й сильніше стиснув щелепи.

Павук заверещав і розлючено затрусив його, виючи з гніву, що Його знову захопили зненацька, — Воно вважало, що Йому спроможний протистояти лише письменник, а тоді, коли Воно очікувало цього найменше, Його зловив цей чоловік, який реготав, наче навіжений хлопчисько.