Бен стояв за павутинням, яке знову почало розкладатися. Крім цього, він побачив кокон, який гойдався зверху, і молився, щоби Білл не глянув туди.

Та коли вниз полетіли сірі обривки й пасма, Білл звів очі.

Він побачив Одру, яка гойдалася, немов у дуже старому й хисткому ліфті. Вона впала на десять футів, зависла, розхитуючись із боку в бік, а тоді раптом спустилася ще на десять футів. Вираз її обличчя залишався незмінним. Порцеляново-блакитні очі були широко відкриті. Голі ноги вимахували вперед-назад, наче маятники. Тонкі пасма волосся звисали на плечі. Щелепа відвисла.

— ОДРО!!! — загорлав він.

— Білле, ходімо! — гукнув Бен.

Навкруги донизу летіло павутиння. Воно падало на підлогу, розтікалося. Зненацька Річі вхопив Білла за поперек і помчав з ним уперед, до десятифутової прогалини між підлогою та найнижчим перетином ниток обвислого павутиння.

— Рухайся, Білле! Давай! Давай!

— Там Одра! — розпачливо кричав Білл. — Та-там ОДРА!!!

— Та бодай сам Папа Римський, срати я хотів, — похмуро сказав Річі. — Едді помер, та однаково ми Його вколошкаємо. Якщо Воно ще живе. Цього разу, Великий Білле, ми завершимо, що почали. Воно або здохло, або ні. А тепер ворушися!

Білл ще хвильку впирався, а тоді перед ним промайнули світлини дітей, усіх мертвих дітей — промиготіли, наче втрачені фотографії з Джорджевого альбому. ШКІЛЬНІ ДРУЗІ.

— Г-га-гаразд. Ходімо. Г-г-господи, п-помилуй!

Вони з Річі пробігли під нитками схрещеного павутиння за секунду до того, як воно обвалилося, і по той бік приєдналися до Бена. Вони бігли за Ним у той час, як заціпеніла від отруйного павутиння та замотана в кокон Одра розгойдувалася за п’ятнадцять футів над кам’яною підлогою.

Вони бігли слідом із Його чорної крові — то були маслянисті калюжі чорного іхору, який біг та ховався в тріщини між камінням. Та коли підлога почала здійматися до півкола чорного отвору в другому кінці зали, Бен побачив дещо нове — розсипані яйця. Кожне з них було чорним, укритим грубою оболонкою, завбільшки зі страусове яйце. Вони сяяли восковим світлом. Бен розгледів, що вони були напівпрозорими, і всередині рухалися чорні силуети.

«Його діти, — подумав він, і його шлунок здригнувся. — Його недоношені діти. Боже! Боже!»

Річі з Біллом зупинилися й тупо, ошелешено витріщились на яйця.

— Ідіть! Ідіть! — закричав Бен. — Я подбаю про них! Не дайте Йому втекти!

— Лови! — Річі кинув йому коробку сірників із деррійського «Таун Хаусу».

Бен зловив її. Білл та Річі помчали далі. Ще з секунду Бен дивився на них у швидко гаснучому світлі. Вони забігли в темряву Його рятівного ходу й зникли з поля зору. Тоді він поглянув на перше яйце, на його тонку шкаралупу, на чорну тінь всередині, і його впевненість похитнулася. Це… гей, хлопці, це вже занадто. Надто жахливо. Та й яйця напевне загинуть і без його допомоги — їх не стільки відклали, скільки загубили.

«Та Його час уже майже настав… і якщо виживе хоча 6 одне з них… бодай одне…»

Прикликавши всю свою мужність та образ блідого обличчя вмираючого Едді, Бен наступив «Пустельним водієм»[792] на перше яйце. Слабко борсаючись у спробі втекти, підлогою поповз павук завбільшки зі щура, і Бен почув у голові його пискляве нявчання, схоже на виляск, який видає пилка-ножівка, коли нею швидко повихляти.

Ноги в Бена немов на ходулі перетворилися. Непевною ходою він почвалав за павуком і знову тупнув чоботом. Шлунок знову скрутило, і цього разу Бен не зміг утриматись. Він виблював, а тоді провернув каблук, розмелюючи потвору на камінцях, і її вереск поступово затих.

«Скільки? Скільки ще яєць? Хіба я десь не читав, що павук може відкласти їх цілу тисячу? Я не зможу, в мене розум зсунеться…»

«Мусиш. Мусиш. Ну ж бо, Бене… опануй себе!»

Він рушив до наступного яйця і в останній відблисках світла повторив свої дії. Усе так само: хрускіт, вогке чвакання, завершальний ку-де-ґpac[793]. І ще раз. І ще раз. І ще раз. Повільно він підходив до темної арки, в яку побігли його друзі. Наразі темрява була цілковитою, і Беверлі з хиріючим павутинням лишилася десь позаду. Та він досі чув, як шепотіли, падаючи, його нитки. У темряві яйця здавалися блідим камінням. Щойно Бен підходив до наступного, він запалював сірника й чавив. Щоразу йому вдавалося наздогнати павученя та роздавити його, перш ніж згасав вогонь. У нього не було ані найменшого уявлення, що він робитиме, якщо сірники скінчаться раніше, ніж він роздавить залишки яєць з їхнім бридким вмістом.

Усе одно женуться.

Воно відчувало, що вони бігли за ним, бігли й наздоганяли, і Його страх зростав. Мабуть, Воно таки не було вічним — ця неймовірна річ нарешті спала на думку! Та ще гіршим було те, що Воно відчувало загибель своїх дітей. Третій із цих ненависних, розлючених хлопчиків-чоловіків неухильно йшов слідом народження — він був напівздурілим од відрази, та однаково рухався далі, методично витоптуючи життя з кожного Його яйця.

Ні! — заголосило Воно, розгойдуючись із боку в бік, відчуваючи, як Його життєва сила витікає з сотні ран… Жодна з них не була смертельною, та кожна співала болючу пісню, кожна вповільнювала Його. Одна з Його лап висіла на самому живому м'ясі. Одне з Його очей осліпло. Усередині Воно відчувало жахливий розрив, який спричинила химерна отрута, якою стрельнув Йому в горлянку один із тих ненависних хлопчиків-чоловіків.

Та все одно вони гналися за ним, скорочували дистанцію, і як узагалі таке могло трапитися? Воно вило й нявчало, а коли Воно відчуло їх просто позаду, Воно зробило єдину можливу річ: Воно розвернулося до бою.

Перш ніж світло згасло й запанувала цілковита темрява, вона побачила, як Біллова дружина зірвалася вниз, пролетіла ще п’ятнадцять футів і знову зависла. Вона почала крутитися, розмахуючи довгим рудим волоссям. «Його дружина, — подумала Беверлі. — Але я була його першим коханням, і якщо він гадав, що якась інша жінка була в нього першою, це просто тому, що він забув… забув Деррі».

А тоді вона занурилася в темряву, на самоті зі звуком падаючого павутиння та нерухомим Едді. Вона не хотіла його відпускати, не хотіла, щоб він ліг обличчям на брудну підлогу цього злого місця. Тож вона тримала його голову на згині ліктя, який майже повністю занімів, і відгортала волосся з його вогкого лоба. Вона думала про птахів… певне, це щось, що вона успадкувала від Стена. Бідолашний Стен, він не зміг знайти в собі сили повернутися.

«Усі вони… я була їхнім першим коханням».

Вона намагалася пригадати — було втішно думати про це в такій непроникній пітьмі, в якій не можна було зрозуміти, звідки долинають звуки. Ці думки розвіювали самотність. Спершу спогади не хотіли повертатися, у них втручався образ птахів: ворон, шпаків та граклів — весняних птахів, які прилітають, коли вулицею ще біжить тала вода, а останні латки брудного снігу похмуро ховаються в затінку.

Їй подумалося, що вперше цих весняних птахів чуєш, коли небо запнуте хмарами, і вона загадалася, звідки ж вони прилітають. Зненацька вони просто з’являлися по всьому Деррі, виповнюючи повітря хрипкими зойками. Вони обсідали телефонні дроти й дахи вікторіанських будинків на Західному Бродвеї; штовхалися, виборюючи місце на алюмінієвих рогах хитромудрої телевізійної антени на барі «Спа Воллі»; обважували вогке чорне гілля в’язів на Нижній Головній вулиці. Вони всідалися й розмовляли одне з одним тими крикливими, белькотливими голосами старих сільських бабць, які щотижня збиралися на гру в бінго, а тоді, за якимось незбагненним для людини сигналом, усі ті птахи зривалися в повітря, і небо чорніло від їхніх незчисленних зграй… а потім просто вмощувалися в іншому місці.