Білл із Річі побачили, як Воно розвернулося до них, клацаючи хеліцерами. Його єдине здорове око сяйнуло на них, і Білл усвідомив, що Воно випромінює власне світло, наче якийсь жаский світлячок. Але те сяйво було миготливим, непевним; Воно було сильно поранене. У Біллову голову прокралися Його думки

(відпусти Мене! відпусти Мене, і Я дам тобі все, чого забажаєш: гроші, славу, багатство, могутність — Я подарую тобі все)

і дзижчали, гриміли.

Білл рушив уперед із порожніми руками, його погляд втупився в Його єдине червоне око. Він відчув, як у ньому здійнялася сила: вона зміцнила його, напнула м’язи на руках, наче мотузки, виповнила кожен стиснутий кулак сталевою міццю. Річі йшов з ним пліч-о-пліч, шкірячи зуби.

(Я можу повернути тобі дружину — лише Я можу це зробити, лише Я — вона нічого не пам’ятатиме, як і ви семеро)

Вони були близько, уже дуже близько. Він почув Його сморід, і з раптовим жахом зрозумів, що це був запах Пустовища — запах, який вони плутали з каналізацією, забрудненими струмками та тліючим сміттєзвалищем… та чи справді вони коли-небудь вірили, що чули саме це? То був Його трунок, і, мабуть, найсильніше тхнуло в Пустовищі, та сморід стояв по всьому Деррі, наче туман, і люди нічого не відчували так само, як працівники зоопарку не чують запаху тварин і навіть дивуються, коли відвідувачі морщать носи.

— Разом, — пробурмотів він до Річі, і той кивнув, не зводячи очей з Павука, який задкував од них, клацаючи бридкими голкастими лапами.

Нарешті його загнали в глухий кут.

(Я не можу дати вам вічне життя, та Я торкнуся вас — і ви житимете довго-довго: дві сотні років, три сотні, а той п’ять сотень — Я зроблю вас богами Землі, якщо ви Мене відпустите якщо ви Мене відпустите якщо ви Мене…)

— Білле! — хрипко покликав Річі.

Із криком, якир клекотав у ньому, клекотав і клекотав, закипаючи, Білл кинувся вперед. Річі біг з ним нога в ногу. Вони одночасно вдарили Його своїми правицями, і тієї ж миті Білл усвідомив, що не кулаки вдаряють Його: то була їхня спільна сила, зміцнена силою Іншого; то була сила пам’яті й бажання… та понад усе то була сила кохання й дитинства, яке ніколи не забудеться, — одне велике колесо.

Вереск Павука заповнив його голову, уп’явся в його мозок. Він відчув, як його кулак глибоко занурився в мокрий зміїний клубок. Його рука ввійшла по саме плече. Він висмикнув її, з неї закапала чорна Павуча кров. З діри полився гній.

Він бачив, як Річі стояв у боксерській позі під самим Його роздутим животом, гамселячи потвору заюшеними кулаками — його заливала чорна, блискуча кров.

Павук молотив по них своїми лапами. Білл відчув, як одна з них кресонула по ньому, роздерши сорочку та шкіру. Жало безпорадно билося в підлогу. Крики Павука пронизливо дзвонили в його голові. Воно незграбно нагнулося, силкуючись укусити його, та замість відсахнутися, Білл кинувся до нього, тепер уже не просто з кулаками — усе його тіло торпедою рвонуло вперед. Він з розгону буцнув Його в живіт, наче фулбек[795], який пригинає плечі й просто пірнає вперед.

На мить Білл відчув, як Його смердюча плоть прогнулася — здавалося, вона спружинить і він відлетить геть. З нерозбірливим криком він напружився, відштовхнувся ногами вгору і вперед, впинаючись у Нього руками. І він прорвався. На Білла полилися гарячі рідини з Його нутрощів. Вони побігли його обличчям, у вуха. Він вдихнув носом ті зміїсті цівки.

Він знову опинився в темряві, по плечі вгрузнувши в тіло чудовиська — Воно здригалося в конвульсіях. Та забитими вухами він усе одно чув рівномірне бам-БАМ-бам-БАМ великого басовитого барабана, якого можна почути, коли в місто приїздить цирк і його трупа йде вулицями, когорта диваків та клоунів, які витанцьовують та поважно походжають.

Стукіт його серця.

Він почув, як раптом закричав Річі, і той звук швидко стишився до стогону, а тоді обірвався. Стиснувши кулаки, Білл рвучко вистромив обидві руки. Він задихався, його душили пульсуючі Павучі нутрощі з гноєм.

Бам-БАМ-бам-БАМ…

Він пхав руки в Нього: рвав, шматував, трощив, шукаючи джерело того стуку. Його пальці копирсалися в слизові, стискалися й розтискалися, легені здригалися в грудях від нестачі повітря.

Бам-БАМ-бам-БАМ…

Наступної миті воно опинилося в його руках — величезний, живий, пульсуючий двигун, який штовхався в його долоні.

(НІНІНІНІНІНІНІ)

— Так! — прогорлав Білл — він задихався, тонув. — Так! Скуштуй цього, лярво! З’ЇЖ! ЖЕРИ! ПОДОБАЄТЬСЯ?! ПОДОБАЄТЬСЯ?!

Він обхопив пальцями пульсуючу опуклість Його серця — долоні зімкнулися літерою «V» — і чимдуж стиснув їх.

Воно востаннє заверещало від жаху й болю, коли серце страховиська вибухнуло в Біллових руках і тремкими нитками потекло між його пальцями.

Бам-БАМ-бам-БА…

Крик стихав, згасав. Білл відчув, як Його тіло зненацька стиснулося на ньому, наче кулак у слизькій рукавичці. А тоді все ослабло. Він зрозумів, що його тіло нахилилося і Воно почало повільно заточуватися набік. Тієї ж миті він сам почав вислизати з Нього, ледь не втрачаючи свідомість.

Павук завалився, ставши просто велетенською купою паруючого інопланетного м’яса; Його лапи досі дригалися й посіпувались, ковзаючи по стінах тунелю та видряпуючи на підлозі беззмістовні кривулі.

П’яною ходою Білл відійшов від Нього. Мало не захлинаючись, він ковтав ротом повітря й відпльовувався, намагаючись очистити рот він жахливого смаку чудовиська. Він перечепився об свою ж ногу й упав на коліна.

Тут він виразно почув Голос Іншого. Можливо, Черепаха й справді помер, мовець — аж ніяк.

— Синку, ти гарно попрацював.

А тоді він зник. Міць зринула разом із ним. Білл почувався слабким і напівбожевільним, його нудило. Він озирнувся через плече й побачив здихаюче чорне жахіття в павучій подобі — Воно ледь помітно тремтіло й здригалося.

— Річі! — закричав він хрипким, зірваним голосом. — Річі, де ти, чувак?!

Жодної відповіді.

Світло повністю згасло. Воно померло разом із Павуком. У кишені слизької сорочки він пошукав останню коробку сірників. Вони були там, та не запалювалися: усі голівки просякли кров’ю.

— Річі! — знову гукнув Білл.

Він заплакав. Ставши навколішки, він поповз уперед, налапуючи дорогу спершу однією рукою, потім іншою. Нарешті його пальці наштовхнулися на щось м’яке й пружне. Його руки запурхали над цією перепоною… і завмерли, торкнувшись людського обличчя.

— Річі! Річі!

Жодної відповіді. Борсаючись у темряві, Білл підсунув одну руку під спину друга, а іншу — під коліна. Він важко звівся на хисткі ноги й непевною ходою поніс Річі туди, звідки вони прийшли.

О 10:00 монотонна вібрація, що трусила весь деррійський центр, зросла до гуркотливого ревіння. Пізніше «Деррі Ньюз» напишуть, що підземні опори Каналу, ослаблені скаженим припливом води, який перетворився на повінь, просто не витримали. Однак були й люди, які з цим не погодились. «Я там був, тому мені видніше, — казав Гарольд Ґарднер своїй дружині. — То не просто опори не витримали. То був землетрус, ось що. То був йобаний землетрус».

Хай там що, а результат був один. Гуркіт продовжував невпинно зростати, і шибки у вікнах почали тріскатись, зі стелі сипалася штукатурка, а нелюдський стогін балок та фундаменту злився в лячний хор. Пощербленим кулями фасадом крамниці «У Мейкена» побігли глибокі тріщини. Обірвалися троси, які тримали афіші над входом кінотеатру «Аладдін», і вони з ляском попадали у воду. У провулок Річарда, позаду «Аптеки на Центральній», раптово захлюпнула лавина з жовтої цегли — то завалився зведений у 1952 році офіс-центр імені Браяна К. Давда. У повітря здійнялася велетенська ширма жовтяничного пилу, та вітер одразу ж відсмикнув її.