— Білле, я люблю тебе, — сказала вона. — І молюся, щоб з нею було все гаразд.

— Д-дякую тобі, Бевві, — промовив він.

Від його лагідної посмішки на її очах забриніли сльози. Він обійняв її, і маленький натовп, що зібрався за пластиковим бар’єром, зааплодував. Фотограф з «Деррі Ньюз» клацнув фотоапаратом. Ця світлина з’явилася в першочервневому випуску, який надрукували в Бенгорі, бо вода пошкодила преси «Ньюз». Підпис під нею був досить простим і досить правдивим для того, аби Білл вирізав зображення й носив його в гаманці протягом багатьох років: «ВЦІЛІЛІ» — надрукували під світлиною. Ото й усе, та цього виявилося достатньо.

У Деррі, штат Мейн, було за шість хвилин одинадцята.

Скляний коридор між Дитячою та дорослою бібліотеками вибухнув о 10:30 ранку. О 10:33 дощ ущух. Не поступово зійшов нанівець, він зупинився одразу — так, наче Горішній Жилець клацнув перемикачем. Вітер і до того трішки стишився, та тут він просто зник — так миттєво, що люди витріщились один на одного зі збентеженими, побожними обличчями. Містом розлився звук, схожий на той, з яким після безпечної посадки 747-го глохнуть його двигуни. Уперше сонце визирнуло о 10:47. Після обіду хмари зовсім розтанули і день закінчився ясним та спекотним. До 15: ЗО ртутний термометр «Орандж Краш»,[801] який висів на дверях крамниці «Уживана Троянда, Уживаний Одяг», сягнув відмітки вісімдесят три градуси — найвищий показник для пізньої весни в Деррі. Люди човгали вулицями, наче зомбі, і майже не розмовляли. Вирази на їхніх обличчях були навдивовижу подібними — на них читався тупий подив, який міг би видатися смішним, якби не був відверто нещасним. Надвечір до Деррі прибули репортери з «Ей-бі-сі», «Сі-бі-ес», «Ен-бі-сі» та «Сі-ен-ен», і саме ведучі новин на цих телеканалах доведуть до розуміння мешканців міста бодай певну версію правди — вони допоможуть їм зрозуміти реальність того, що відбулося… хоча знайшлися б і ті, хто міг би підкинути думку, що реальність є дуже хисткою концепцією — щось, мабуть, не міцніше за шматок парусини, напнутий на сітку з канатів, схожу на нитки павутиння. Наступного ранку Брайян Ґамбл та Віллард Скотт із телешоу «Сьогодні» уже будуть у Деррі. Під час програми Ґамбл братиме інтерв’ю у Ендрю Кіна. «Уся водонапірна Вежа беркицьнулася й покотилася з пагорба, — казав Ендрю. — Це було типу „вау“. Розумієте? Ну, типу, „Спілберг, вдавися“. Гей, а я коли телек дивився, ви завжди здавалися, ну, набагато вищим». Вони та їхні сусіди по телевізору — ось що зробило цей жах реальним. Це дасть їм бодай якийсь ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися й спробувати усвідомити ту страшну, незбагненну річ. То була «ХИМЕРНА БУРЯ». За наступні дні «СТРАШНА КІЛЬКІСТЬ ЖЕРТВ» зросте — ось такі «МОТОРОШНІ НАСЛІДКИ ШТОРМА-ВБИВЦІ». Адже то була «НАЙГІРША ВЕСНЯНА БУРЯ В ІСТОРІЇ МЕЙНУ». Усі ці заголовки, якими б жахливими вони не були, виявилися корисними, бо вони допомогли притлумити дивну природу того, що сталося… хоча слово «дивну природу» — то дуже м’яко сказано. «Божевілля» пасує набагато краще. Вони побачать себе по телевізору, і все стане зрозумілішим, не таким божевільним. Та до прибуття знімальних груп на вулицях будуть самі жителі Деррі, які блукатимуть засміченими цеглою, вкритими багнюкою дорогами з виразами ошелешеної недовіри на обличчях. Лише деррійці, які мовчки дивитимуться на руїни, іноді підбиратимуть якісь речі, а тоді впускатимуть їх на асфальт — люди, які намагатимуться збагнути, що ж трапилося за останні сім-вісім годин. На Канзас-стрит стояли чоловіки, курили й дивилися на будинки, які лежали догори дриґом у Пустовищі. Інші люди стояли за біло-помаранчевими бар’єрами й дивилися на чорну діру, на місці якої ще до десятої ранку знаходився центр міста. Головний заголовок недільної газети був «ВІДБУДУЄМО, ЗАПЕВНЯЄ МЕР ДЕРРІ», і, мабуть, він виконає свою обіцянку. Але в наступні тижні, поки члени міської ради сперечалися з приводу того, як почати відбудову, велетенський кратер, де колись був центр міста, продовжував спокійно та поступово розростатися. За чотири дні після бурі в яму провалилася будівля Бенгорської гідроелектричної компанії. Три дні по тому під землю пішла «Летюча псарня», де продавали найсмачніші чилі-доги з кислою капустою у всьому східному Мейні. Офісні, приватні та квартирні будинки іноді затоплювало нечистотами. У Старому Відрозі це траплялося так часто, що люди почали виїжджати. Увечері 10 червня в Бессі-парку відбулися перші кінні перегони; перший забіг було призначено на 20:00, і всі дещо збадьорилися. Та коли коні з першого забігу мчали до фінішної прямої, проломилася секція трибун, і постраждало з дюжину людей. Одним із них був Фоксі Фоксворт, директор кінотеатру «Аладдін» до 1973 року. Фоксі пролежав два тижні в лікарні зі зламаною ногою та проколеним яєчком. Коли його’виписали, він вирішив переїхати до сестри в Саммерсворт, штат Нью Гемпшир.

І він такий був не один. Деррі розвалювався.

На їхніх очах санітар захряснув задні двері «швидкої» й рушив до кабіни. Автомобіль почав здійматися схилом у напрямку Деррійського міського шпиталю. Річі зупинив його, сильно ризикуючи життям та правицею, а тоді заговорив роздратованого водія до нічиєї — санітар наполягав на тому, що вільного місця зовсім не було. Закінчилося тим, що вони поклали Одру на підлогу.

— Що тепер? — спитав Бен.

У нього під очима були здоровенні коричневі кола, а шия почорніла від бруду.

— Я п-піду до «Таун Хаусу», — сказав Білл. — П-просплю десь годин з ш-шістнадцять.

— І я так само, — озвався Річі. Він з надією глянув на Бев. — Кралечко, маєш цигарку?

— Hi, — відказала Беверлі. — Гадаю, знову кину.

— Мудра думка.

Вони почали повільно йти вгору схилом, пліч-о-пліч.

— Усе с-с-скінчено, — сказав Білл.

— Ми це зробили, — кивнув Бен. — Ти це зробив, Великий Білле.

— Ми всі це зробили, — мовила Беверлі. — Як би я хотіла, щоб ми не кидали там Едді. Цього я бажаю дужче за все.

Вони саме підійшли до перетину Верхньої Головної вулиці та Пойнт-стрит. Хлопчик у червоному дощовику та зелених гумових чоботях пускав паперового човника прудким потоком, який мчав уздовж хідника. Він звів очі, побачив, що вони дивляться на нього, й невпевнено помахав рукою. Біллові здалося, що це той хлопчик зі скейтбордом — той самий, чий друг бачив у Каналі акулу зі «Щелеп». Він посміхнувся й підійшов до нього.

— Тепер усе г-г-гаразд, — сказав Білл.

Хлопчик серйозно на нього подивився, а тоді вишкірився — посмішка була сонячною та сповненою надії.

— Ага, — озвався він. — Гадаю, що так.

— Можеш закластися своєю д-д-дупою.

Хлопчик засміявся.

— То що, б-будеш обережним на т-тому с-скейті?

— Та нє, — сказав хлопчик, і тепер уже Білл засміявся.

Він стримав порив скуйовдити хлопчакові волосся (скоріш за все, він образиться) та повернувся до інших.

— Хто то такий? — спитав Річі.

— Друг, — відповів Білл. Він засунув руки в кишені. — А ви пам’ятаєте, як ми вибралися минулого разу?

Беверлі кивнула.

— Едді вивів нас до Пустовища. Проте якимсь чином ми вилізли на іншому березі Кендаскіґ. З боку Старого Відрога.

— Ви зі Скиртем зіштовхнули кришку однієї з тих насосних, — сказав Річі Біллові, — бо ви були сильнішими од решти.

— Ага, — мовив Бен. — Точно. Сонце ще світило, хоча вже майже сіло.

— Ага, — кивнув Білл. — І всі ми були там.

— Та ніщо не триває вічно, — сказав Річі. Він поглянув на схил, який вони щойно здолали й зітхнув. — Наприклад, дивіться сюди.

Він виставив руки. Маленькі шрами на долонях зникли. Беверлі показала свої руки, Білл з Беном зробили те саме. Долоні були брудними, проте шрами зникли.

— Ніщо не триває вічно, — повторив Річі.

Він поглянув на Білла, і той побачив, що бруд на щоках Річі повільно прорізали дві чисті доріжки сліз.