Том уже геть забув про той телефонний дзвінок, що був збудив його з занурення у глибокий сон. Ця сигарета. Якщо вона зараз курить, отже, забула про Тома Рогана. Тимчасово, звісно, лише тимчасово, але тимчасово це збіса довго. Що могло спричинитися до цієї її забудькуватості, не мало значення. Такі речі не мусили траплятися в його домі з жодних причин.
На внутрішньому боці дверей шафи висів широкий чорний шкіряний пасок. Пряжки на ньому не було; він її зняв давно. На одному кінці, де колись була та знята пряжка, пасок загинався назад, цей подвоєний його відтинок утворював петлю, в яку й просковзнув зараз рукою Том Роган.
«Томе, ти погано поводився», — інколи примовляла його мати — ну, «інколи», мабуть, тут не зовсім вдале слово; мабуть, доречнішим було б «часто». «Ходи-но сюди, Томмі! Я завдам тобі хльости». Його дитяче життя було позначено пунктиром від хльости до хльости. Врешті-решт він утік до штатного коледжу у Вічіті[165], але, очевидно, не існує такої речі, як остаточна втеча, бо він не перестав чути її голос у снах: «Ходи-но сюди, Томмі! Я мушу завдати тобі хльости. Хльости…»
Він був із чотирьох дітей найстаршим. Через три місяці після того як народилася найменша, помер Ралф Роган — ну, «помер», мабуть, тут не зовсім вдале слово; мабуть, краще було б сказати «скоїв самогубство», оскільки той налив собі добрячу порцію хлорки у склянку з джином і цю диявольську суміш випив, сидячи у ванній кімнаті на товчку. Місіс Роган знайшла собі роботу на заводі компанії «Форд». Том, хоча йому тоді було лише одинадцять, став мужчиною в їхній сім’ї. І якщо він десь хибив — якщо мала обсирала пелюшки, після того як нянька пішла додому, а лайно все ще залишалося там, коли додому приходила матуся… якщо він забував вчасно зустріти Меган на розі Брод-стрит, після того як вона вийшла з дитячого садочка, і це бачила прискіплива місіс Ґант… якщо йому траплялося дивитися «Амерікен Бендстенд»[166], а Джої тим часом учиняв безлад у кухні… якщо траплялися такі речі чи ще тисяча різних інших… тоді, після того як малечу було покладено до їхніх ліжок, з’являлася палиця-хльосталка[167] і мати оголошувала вердикт: «Ходи-но сюди, Томмі! Я мушу завдати тобі хльости».
Краще бути хльостальником, аніж відхльостуваним.
Якщо він і не вивчив чогось іншого на великому платному шляху життя, то це завчив сповна.
Він раз ворухнув вільним кінцем ременя і щільніше затягнув петлю. Потім зімкнув на ньому пальці. Гарне відчуття. З ременем він почувався немов дорослим. Той звисав з його стиснутого кулака, немов мертва чорна змія. Біль з голови пропав.
Вона нарешті знайшла ту останню річ вглибині шухляди — старий білий бавовняний бюстгальтер з чашечками типу «гарматний снаряд». Думка, що цей нічний дзвінок міг бути від якогось коханця, спливла на мить йому до голови, та знову втонула. Це ж смішно. Жодна жінка, збираючись зустрітися зі старим коханцем, не пакуватиме свої старі блузи «Шип’н’Шор» і куплені колись у «Кей-Марті»[168] бавовняні трусики з перекрученими й ґулястими гумками. А ця взагалі не наважилась би.
— Беверлі, — мовив він ласкаво, і вона одразу ж обернулась, з розширеними очима, волосся її вихнулось.
Ремінь завис… опустився трішки. Він вдивлявся у неї, знову вбачаючи той ореол неспокою. Так, вона набувала такого вигляду перед великими показами, і тоді він не заступав їй шляху, розуміючи, що наразі вона так переповнена сумішшю страху й змагальної агресії, що голова її, наче колба, повна світильного газу; єдина іскра — і вона вибухне. Вона ставилася до показів не як до шансів порвати з «Делія фешенз», щоб заробляти гроші — чи навіть розбагатіти — самій. Якби тільки це, все з нею було б гаразд. Але якби тільки це, вона також не була б такою божественно талановитою. Вона ставилася до тих показів як до чогось на кшталт суперіспитів, де її оцінюватимуть безжальні вчителі. Те, що вона там бачила в ті моменти, було якоюсь істотою без лиця. У неї не було лиця, але було ім’я — Всевладдя.
Уся та нервозність із розширеними очима зараз була присутня в неї на обличчі. Утім, не тільки там; вона майоріла довкола неї ледве не ввіч видимою аурою, високовольтною напругою, яка зненацька зробила її набагато привабливішою і водночас небезпечнішою, аніж вона здавалася йому впродовж останніх років. Йому стало боязно, бо вона була тут, уся тут, абсолютна вона, за винятком тієї неї, яку Том Роган хотів би мати, тієї, яку він був створив.
Вона виглядала збентеженою й настраханою. А ще ледь не скажено збудженою. Щоки в неї гарячково палали, проте під нижніми повіками виднілися різкі білі плями, що майже скидалися на другу пару очей. Лоб її сяяв кремовими відблисками.
І сигарета все ще стирчала у неї в роті, тепер злегка задерта вгору, ніби вона вважала себе чи не, чорти забирай, якимсь Франкліном Делано Рузвельтом[169]. Сигарета! Сам вигляд її викликав ту тупу лють, яка знов обдала його зеленою хвилею. Нечітко, десь на задвірках мозку, йому пригадалося, як однієї ночі вона сказала йому дещо з-посеред темряви, невиразним, безживним голосом: «Колись ти уб'єш мене, Томе. Ти це розумієш? Колись ти просто зайдеш надто далеко, а там і кінець. Нараз».
Він їй відповів: «Роби по-моєму, Бев, і той день ніколи не настане».
Зараз, перед тим як його лють затуманила геть усе, він устиг подивуватися, чи не прийшов оце врешті-решт саме той день?
Сигарета! Начхати на той дзвінок, її збори, цей химерний вираз на її обличчі. Ми розберемося з сигаретою. А потім він її виїбе. Після того вони зможуть обговорити все решту. Тоді воно може навіть здатись важливим.
— Томе, — почала вона. — Томе, я мушу…
— Ти куриш, — перебив він. Голос його звучав, наче звіддалік, наче з якогось дуже доброго радіоприймача. — Схоже, що ти забула, бейб. Де ти їх ховаєш?
— Дивись, я вже викидаю, — сказала вона й рушила до дверей у ванну. Там шпурнула недопалок — навіть звідси Тому було видно на фільтрі глибокі сліди від зубів — в унітаз. Фсссс. Вийшла і продовжила: — Томе, то був один старий друг. Один старий, старий друг. Я мушу…
— Заткнутися, ось що ти мусиш! — закричав він на неї. — Просто заткнутися!
Але того страху, який він хотів бачити — страху перед ним — не було на її обличчі. Страх там був, але він походив з телефону, а з такого джерела страх не мусив надходити до Беверлі. Виглядало мало не так, що вона не бачить ременя, не бачить його самого, і Том відчув цівку непевності. Чи сам він є тут? То було дурне питання, але чи є він тут?
Це питання було таким жахливим і таким необорним, що на якусь мить він відчув реальну небезпеку цілком відкрутитися від власного кореня й просто полинути геть, наче якесь перекотиполе, гнане міцним вітром. Потім він себе опанував. Він тут, авжеж, і, як для однієї ночі, йому вже цілком вистачило цього психо-белькотіння. Він є тут, це він, Том Роган, Том їй-бо Роган, і якщо ця здуріла піхва не схаменеться в наступні секунд зо тридцять, то матиме такий вигляд, наче її виштовхнув з розгонистого товарного вагона якийсь підлий залізничний детектив.
— Мушу завдати тобі хльости, — промовив він. — Шкода, але мушу, бейб.
Так, цю суміш страху й агресивності він бачив і раніше. Зараз вона вперше спалахнула просто на нього.
— Поклади цю штуку, — сказала вона. — Я мушу якомога швидше дістатися до «О’Хари».[170]
«Чи ти є тут, Томе? Чи ти тут?»
Він відштовхнув цю думку геть. Пасмо шкіри, яке було колись ременем, повільно хиталося перед ним, наче маятник. Очі в нього блимнули, а потім знову міцно вчепилися їй в обличчя.
165
Wichita — засноване 1863 р. найбільше місто (у 1980-х pp. близько 270 тис. мешканців) штату Канзас.
166
«American Bandstand» («Американська естрада»: 1952–1989) — музична телепередача з аудиторією в студії; найпопулярніша серед тинейджерів у часи рок-н-ролу і біг-біту.
167
Spanking stick — традиційне в старій англійській та американській культурах знаряддя для тілесних покарань по сідницях: пласка дерев’яна палиця (на кшталт кухонної лопатки з короткою ручкою і довгою лопаттю) завширшки до 10 см, завдовжки до 1 м; може на собі мати отвори, повчальні написи, бути обшитою шкірою або зробленою цілком з товстої волової шкіри.
168
«К-Mart» — заснована 1899 p., сьогодні найбільша у світі мережа універмагів дешевих цін.
169
Franklin Delano Roosevelt (1882–1945) — 32-й президент США (1930–1945), єдиний, що обирався чотири рази поспіль; усе життя був завзятим курцем.
170
«О’Наrе» — міжнародний аеропорт у Чикаго, названий на честь пілота винищувача Едварда О’Хари (1914–1943), першого повітряного аса морської авіації США (поширене ірландське прізвище О’Наrе насправді вимовляється О’Хер, але на наших теренах традиційно-цнотливо передається інакше).