— Ні, — крякнув він. — Гадаю, ні.

Велика усмішка розтягнула йому обличчя. Він розумів, який ідіотичний мусить зараз мати вигляд, але приховати її не міг.

— Ну, добре. Бо ж школа кінчилася, знаєш. Слава богу.

— Гарного… — знову те крякання. Довелося прокашлятись, і його розчервонілість поглибшала. — Гарного тобі літа, Беверлі.

— Тобі теж, Бене. До побачення наступного навчального року.

Вона швидко пішла вниз сходами і своїми очима закоханого Бен побачив усе:

яскраву картатість її спіднички, гойдання її волосся по спинці светра, молочну білість її обличчя, маленький поріз ззаду на литці, що вже загоювався, і (з якоїсь причини це останнє викликало нову хвилю любові, яка прокотилась крізь нього так потужно, що йому знову довелося вхопитися за поруччя; почуття те було велетенським, невимовним, милосердно коротким; ймовірно, передчасним сигнальним симптомом сексуальності, безглуздим для його тіла, де ендокринні залози все ще спали, і то майже без сновидінь, проте яскравим, як літня зоряниця) просто над правим мокасином блискучий золотий браслет на щиколотці, що підморгував сонцю сліпучими дрібними бісиками.

Якийсь звук — невідомого роду звук — вирвався з нього. Він спустився сходами, наче безсилий стариган, і зупинився при їх підніжжі, дивлячись, поки вона не завернула ліворуч і не зникла поза високим живоплотом, що відокремлював шкільне подвір’я від тротуару.

Так він постояв лише хвильку між дітей, котрі все ще текли, бігли повз нього верескливими групками, бо потім згадав про Генрі Баверза й поспішив за будівлю. Перетнув там ігровий майданчик для малечі, пробігаючи пальцями по ланцюгах гойдалок, щоб ті задзеленькали, та переступаючи через дошки орель. Вийшов він крізь набагато менші ворітця, що виводили на Чартер-стрит, і попрямував ліворуч, ані разу не озирнувшись на кремезну кам’яницю, в якій протягом останніх дев’яти місяців відсидів більшість своїх буденних днів. Він запхнув табель до задньої кишені й почав насвистувати. На ногах у нього були «Кеди»,[223] але, за його відчуттями, протягом кварталів приблизно восьми їх підошви ні разу не торкнулись землі.

Зі школи він звільнився щойно після полудня; матері не буде вдома щонайменше до шостої вечора, бо щоп’ятниці, відразу після роботи, вона йде до бакалійної крамниці «Скупляйся й економ». Решта дня належить йому.

Поки що він пішов до МакКеррон-парку і сів там під деревом — нічого не робив, тільки вряди-годи стиха шепотів «я кохаю Беверлі Марш», за кожним таким шепотом відчуваючи дедалі романтичніше запаморочення. Нарешті, коли до парку принесло зграйку хлопчаків, які почали поділятися на команди, щоб зіграти нашвидкуруч у бейсбол, він прошепотів слова «Беверлі Марш» двічі й відтак, щоб остудити собі щоки, був змушений сховати обличчя у траві.

Незабаром Бен підвівся і попрямував через парк у бік Костелло-авеню. Прогулянка ще вздовж п’яти кварталів приводила його до публічної бібліотеки, яка, на його здогад, і була його метою весь цей час. Він уже майже вийшов з парку, коли його помітив шестикласник на ім’я Пітер Гордон і заволав: «Агов, цицятий! Хочеш зіграти? Нам треба когось, хто буде правим філдером!»[224] Пролунав вибух сміху. Бен вшився звідти якомога швидше, щулячи шию в комірі, як ото черепаха втягує голову в панцир.

Та проте він вважав себе везунчиком, врешті-решт; якогось іншого дня ті хлопці могли б за ним погнатися, може, просто щоб його подражнити, може, щоб викачати його в грязюці й подивитися, чи він розплачеться. Сьогодні вони були надто заклопотані тим, щоб швидше розпочати гру, — чи можна накрити кінець пальцями, коли капітани перебиратимуть кинутий кий, котра команда матиме гарантовані останні кидки, і все таке інше[225].

Пройшовши три квартали по Костелло, він примітив під чиїмсь надвуличним живоплотом дещо цікаве, можливо, навіть вигідне. Крізь розідраний бік старого паперового пакета зблискувало скло. Підчепивши його ногою, Бен підтяг пакет на хідник. Схоже було, йому дійсно трапилась удача. Усередині знайшлися чотири пивні пляшки і ще чотири великих з-під содової. Великі коштували по нікелю кожна, «Райнголди» по два пенні[226]. Двадцять вісім центів під чиїмсь живоплотом просто чекали якогось хлопця, котрий минатиме їх і вхопить. Якогось удачливого хлопця.

— Це ж я, — промовив радісно Бен, не маючи жодного уявлення, що приберіг для нього залишок цього дня. Він знову вирушив уперед, підтримуючи пакет під дно, щоб той геть не розірвався. За квартал далі по вулиці стояв «Костелло-авеню маркет», і Бен зайшов туди. Обміняв там пляшки на гроші, а більшу частину грошей на цукерки.

Показуючи, чого бажає, він стояв перед вітринним прилавком з дешевими цукерками і, як завжди, насолоджувався тим деренчливим звуком, що його видали зсувні дверцята, коли крамник посунув їх по обсаджених підшипниковими кульками рейках. Він узяв п’ять червоних лакричних тягучок і п’ять чорних, десять карамельок «барильця кореневого пива» (пара за пенні), на нікель смужку «ґудзиків» (по п’ять у ряду, п’ять рядів у смужці за нікель, і з’їдаєш їх просто з паперу), пакетик ірисок «Лайкем Ейд» та пакет «Пеців» для свого «Пец-толета»[227] вдома.

Бен вийшов надвір із паперовою торбинкою цукерок у руці й п’ятьма центами в правій передній кишені своїх новеньких джинсів. Він поглянув на коричневу торбинку з солодким вантажем, і раптом на поверхню спробувала спливти думка,

(«якщо й далі їстимеш отаким чином, Беверлі Марш ніколи на тебе не подивиться»)

але то була неприємна думка, і тому він її відігнав. Вона пішла досить легко; ця думка звикла до того, що її відганяють.

Якби хтось у нього спитав: «Бене, тобі самотньо?», він подивився б на того когось із правдивим здивуванням. Такого питання він собі ніколи не ставив. Друзів він не мав, але мав свої книжки і мрії; мав свої моделі «Ревелл»; мав свій власний велетенський комплект Лінкольнових брусків і будував з них найрізноманітніші речі[228]. Його мати не раз запевняла, що зроблені Беном з Лінкольнових брусків будинки мають вигляд кращий, ніж деякі справжні, зроблені за кресленнями. Був у нього також доволі добрий «Еректор сет». Він сподівався ближче до жовтня, собі на день народження, отримати «Супер сет»[229].3 такого можна збудувати годинник, який насправді показуватиме час, і машину зі справжньою трансмісією в ній. «Самотньо? — міг би він перепитати, щиро зачудований. — Га? Що?»

Сліпа від народження дитина навіть не знає, що вона сліпа, поки хтось їй цього не скаже. Ба навіть тоді в неї суто теоретичне уявлення про те, чим є сліпота; тільки колишній зрячий цілком усвідомлює, у чому тут суть. Бен ніколи не відчував самотності тому, що ніколи несамотнім не був. Якби цей стан був чимсь новим чи більш прив’язаним до якогось місця, тоді б він, можливо, і зрозумів, але самотність охоплювала все його життя і одночасно виходила далеко поза його межі. Вона просто існувала, як його великий палець, який однаково легко гнувся вперед і назад, або та кумедна зазублина на задньому боці одного з його передніх зубів, язик Бена починав полірувати цю маленьку зазублину, коли Бен нервувався.

Беверлі залишалася солодкою мрією; цукерки були солодкою реальністю. Цукерки були його друзями. Тому він наказав тій чудацькій думці йти гуляти, і та тихенько собі пішла, не виказуючи жодного спротиву взагалі. І між «Костелло-авеню маркетом» і бібліотекою він зжер геть усі цукерки з торбинки. Він чесно сподівався залишити «Пеци» на вечірній перегляд телевізора — йому подобалося заряджати їх одну по одній до руків’я свого пластмасового «Пец-толета», подобалося чути слухняне клацання пружинки всередині, а більш за все подобалося вистрелювати їх одну по одній собі в рот, немов якийсь хлопчик скоює цукрове самогубство. Цього вечора йшли «Ґвинтокрили», з Кеннетом Тобі в ролі безстрашного пілота вертольота[230], «Облава»[231], де всі розслідування справжні, тільки імена змінено для захисту невинних людей, і його найулюбленіший поліцейський серіал «Дорожній патруль», в якому роль патрульного Дена Метьюза грає Бродерік Крофорд. Бродерік Крофорд був Беновим особистим героєм. Бродерік Крофорд був швидким, Бродерік Крофорд був безоглядним, Бродерік Крофорд абсолютно нікому не пробачав лайна… А найкраще з усього — Бродерік Крофорд був товстим.[232]