— Ви не мусили цього робити! — закричав чийсь тоненький і боязкий голос, і цей голос Бен також упізнав, хоча не міг отак відразу зіставити його з певним обличчям. — Навіщо ви це зробили?

— Бо мені так схотілося, уйобки! — проревів у відповідь Генрі. Почулося соковите «гуп». А слідом за тим скрик болю. Після скрику пішли ридання.

— Заткнися, — промовив Віктор. — Заткни свій плач, малявко, а то я відтягну тобі донизу вуха й зав’яжу їх у тебе під підборіддям.

Плач перетворився на задавлене гугніння.

— Ми йдемо, — оголосив Генрі, — але перш ніж ми це зробимо, я хочу знати одне. Ви бачили такого з себе жирного хлопця в останні хвилин так із десять? Великий жирний хлопець, весь закривавлений і порізаний?

Відповідь прозвучала занадто коротка, щоб бути чимсь іншим за «ні».

— Ти певний? — перепитав Ригайло. — Краще тобі бути цього певним, плямкало.

— Й-й-йа п-п-певен, — відповів Білл Денбро.

— Гайда, — гукнув Генрі. — Він, ма’ть, перебрів на той бік ще раніше.

— Па-па, хлоп’ята, — гукнув Віктор Кріс. — Це дійсно була цяцькова гребля, повірте мені. Вам буде краще без неї.

Сплески. Знову голос Ригайла, але тепер уже віддалік. Бен не зміг зрозуміти слів. По правді, він і не хотів розуміти тих слів. Ближче, хлопчик, котрий плакав, тепер оговтувався. Чувся заспокійливий голос іншого хлопця. Бен вирішив, що там їх тільки двоє, Заїкуватий Білл та цей плаксій.

Він напівлежав-напівсидів на своєму місці, прислухаючись до двох хлопчаків біля річки і згасаючих голосів Генрі та його дружків-динозаврів, що продиралися в напрямку дальнього боку Пустовища. Сонце било йому в очі, розкидаючи монетки світла на поплутані корені над ним і навкруг нього. Тут, у печерці, було брудно, але також і затишно… безпечно. Звуки біжучої води діяли заспокійливо. Навіть дитячий плач був певною мірою заспокійливим. Його кривди й болі стишилися до тупого стугоніння, а голоси динозаврів затихли повністю. Він перечекає ще деякий час, просто щоб упевнитися, що вони не повертаються, а потім уже накиває п’ятами.

Бен чув стугоніння дренажної машинерії, що лунало крізь землю — він його навіть відчував: низька, рівномірна вібрація, що переходить із землі у корінь, на який він спирався, а далі в його спину. Він знову згадав про морлоків, про їхню голу плоть; він уявив собі, що вона мусила б тхнути, як те вологе й гівняне повітря, що піднімається крізь вентиляційні отвори в залізній кришці. Він подумав про їхні шахти, пробиті глибоко в землі, колодязі з прикрученими болтами до їхніх стінок іржавими драбинами. Він задрімав, і в якийсь момент його думки стали сновидіннями.

Та снилися йому не морлоки. Снилося йому те, що трапилося з ним у січні, той випадок, про який він не зміг все цілком розповісти своїй матері.

То було в перший день занять у школі після довгих Різдвяних канікул. Місіс Даглас попрохала когось добровільно залишитися, щоб допомогти їй порахувати ті підручники, які було здано перед самими канікулами. Руку підняв Бен.

— Дякую тобі, Бене, — промовила місіс Даглас, даруючи йому посмішку такої осяйності, що та зігріла його аж до пальчиків на ногах.

— Сраколиз, — стиха докинув Генрі Баверз.

Тоді був того кшталту Мейнський день, що є водночас і найкращим, і найгіршим: безхмарний, до сліз в очах яскравий, але такий холодний, що аж трохи лячно. Десятиградусну температуру погіршував ще й сильний вітер.

Бен рахував підручники, оголошуючи їх кількість; місіс Даглас записувала результати (не переймаючись тим, щоби бодай зрідка перевіряти його роботу, гордо зауважив собі він), а потім вони удвох носили підручники вниз, до комори, ходячи коридорами, де мрійливо бряжчали радіатори. Спершу школа була повною різних звуків: грюкання дверцят гардеробних шафок, дрібне клацання друкарської машинки місіс Томас у кабінеті, трохи недоладне виспівування хорового клубу на верхньому поверсі, нервове гуп-гуп-гуп баскетбольних м’ячів у спортзалі та тупотіння й вищання кросівок, коли гравці проривалися до кошиків чи різко розверталися на полірованій дерев’яній підлозі.

Потроху-помалу звуки вщухали, аж поки, коли вже було інвентаризовано останню партію підручників (одного бракувало, проте «це майже не має значення, — зітхнула місіс Даглас, — оскільки всі вони тримаються хіба що на клею та молитві»), залишилося тільки побрязкування радіаторів, ледь чутне шух-шух мітли містера Фасіо, котрий посував коридорною підлогою кольорову тирсу[259], та голосіння вітру надворі.

Бен кинув погляд у бік єдиного вузького вікна книжкової комори й побачив, що з неба стрімко вицвітає світло. Четверта година дня, і сутінки вже були напохваті. Сухий сніг поволоками обдував закрижанілі гімнастичні джунглі й волинкою завивав між орель-дошок, що намертво повмерзали у ґрунт. Тільки квітневі відлиги зможуть розірвати ці суворі зварні шви зими. Зовсім нікого він не побачив на Джексон-стрит. Він трохи довше затримав погляд, очікуючи, що перехрестям Джексон і Вітчем-стрит проїде якась машина, але не з’явилася жодна. Судячи з того, що він звідси бачив, усі в Деррі, окрім нього й місіс Даглас, могли померти або втекти з міста.

Він перевів погляд на вчительку й побачив — з дотиком справжнього страху, — що вона відчуває майже точнісінько те саме, що й він. Він про це здогадався з виразу її очей. Очі були глибокими й задумливими, і далебі не очима шкільної вчительки віком за сорок, а очима дитини. Долоні вона тримала складеними під грудьми, немов у молитві.

«Мені лячно, — подумав Бен, — і їй також лячно. Але чого ми насправді боїмося?»

Цього він не знав. Потім вона поглянула на нього й видала короткий, майже ніяковий смішок:

— Я тебе так надовго затримала, — мовила вона. — Вибач, Бене.

— Та все гаразд.

Він дивився собі на черевики. Він любив її потихеньку, але не тією відвертою, беззастережною любов’ю, яку він колись був виливав на місіс Тібодо, свою вчительку в першому класі… але таки дійсно любив.

— Якби я була з машиною, я б тебе підвезла, — сказала вона, — але я не кермую. Мій чоловік казав, що забере мене близько чверть по п’ятій. Якщо ти не проти почекати, ми зможемо…

— Дякую, ні, — відповів Бен. — Я мушу бути вдома раніше. Це не було правдою насправді, але сама ідея знайомства з чоловіком місіс Даглас викликала в нього якусь химерну відразу.

— Може, твоя мати змогла б…

— Вона також не водить машину, — сказав Бен. — Усе зі мною буде гаразд. Тут лише якась миля до дому.

— Миля — це недалеко, коли надворі гарно, але за такої погоди вона може стати вельми довгим шляхом. Ти ж зайдеш кудись, якщо змерзнеш, правда, Бене?

— Яй, звісно. Я зайду в «Костелло маркет» і постою трохи біля пічки чи ще десь. Містер Ґедро не буде проти. На мені лижні штани. А також іще новий шарф — подарунок на Різдво.

Місіс Даглас трохи ніби заспокоїлася… та потім вона знову поглянула у вікно.

— Просто там на вигляд так холодно, — промовила вона. — Так… так заниділо.

Він вперше чув це слово, але точно зрозумів, що воно означає. «Щось було щойно трапилося — що?»

Він побачив у ній, раптом збагнув Бен, особистість, а не просто вчительку. Ось що трапилося. Раптом він побачив її обличчя зовсім по-іншому, а відтак воно стало іншим обличчям — обличчям утомленої поетки. Він побачив, як вона їде додому зі своїм чоловіком — сидить, склавши руки, поряд з ним у машині, шипить обігрівач, а чоловік розповідає про те, як у нього минув день. Він побачив, як вона готує для них вечерю. Дивна думка майнула йому в голові, й гідне коктейльної вечірки запитання торкнулося губ: «У вас є діти, місіс Даглас?»

— О цій порі року я часто думаю, що люди насправді не були створені для того, щоб жити так далеко на північ від екватора, — сказала вона. — Принаймні, не в цих широтах. — Тут вона посміхнулась, і частина тієї незвичайності пішла чи то з її обличчя, чи з очей — до Бена повернулася здатність бачити її, принаймні почасти, такою, якою він бачив її раніше. «Але ти більше ніколи не побачиш її тою самою знову, не цілком», — подумав він бентежно.