Їдучи на північ по Сторров-драйв за кермом чорного «кадилака» випуску 1984 року, якого він вичепив у Бача Каррінгтона в «Кейп-Код Лімузинах», Едді Каспбрак думає про те, що вік цього міста можна відчути; можливо, більше ніде в Америці неможливо відчути такої аури віку, окрім як тут. Бостон малючок порівняно з Лондоном, він лиш немовля, порівняно з Римом, але за американськими стандартами, принаймні, він старий-старезний [315] . Він посів це місце, на цих невисоких пагорбах, три сотні років тому, коли чайні й гербові податки були немислимі, [316] а Пол Рівіер і Патрік Генрі ще не народилися. [317]

Його вік, його мовчання і цей туманний запах моря змушували Едді нервувати. А коли Едді нервує, він хапається за інгалятор. Він встромляє його собі до рота й пускає собі в горло клуб цілющої імли.

На вулицях, якими він проїздить, трапляються люди, і на пішохідних містках, що перетинають угорі дорогу, також дві-три фігури — вони спростовують враження, ніби він дивним чином заблукав у якійсь повісті Лавкрафта про приречені міста, древнє зло й монстрів з невимовними іменами. Ось він бачить скупчених на автобусній зупинці (на табличці якої написано: КЕНМОР-СКВЕР — МІСЬКИЙ ЦЕНТР) офіціантів, медсестер, муніципальних службовців, обличчя в них голі, підпухлі зі сну.

«Це правильно, — думає Едді, проїжджаючи тепер під щитом з написом МІСТ ТОБІНА.[318] — Це правильно, користуйтесь автобусами. Забудьте про метро. Метро — це погана ідея; я б не спускався туди на вашому місці. Тільки не під землю. Тільки не в тунелі».

Це погано — зависнути на такій думці; якщо він її не позбавиться, скоро йому доведеться знову скористатися інгалятором.

Він радіє більш інтенсивному руху на мосту Тобіна. Він проїжджає повз цех надгробків. На його цегляній стіні фарбою написано дещо бентежне застереження:

ПОВІЛЬНІШЕ! МИ МОЖЕМО ЗАЧЕКАТИ!

Ось світловідбивний дорожній покажчик, на якому написано: НА 95, МЕЙН, Н. Г., УСІ ПУНКТИ ПІВНІЧНОЇ НОВОЇ АНГЛІЇ.[319] Едді дивиться на нього, і раптом глибокий, аж до кісток, дрож потрясає його тіло. Його руки на мить сплавляються з кермом «кадилака». Йому хотілося б вірити, що це початок якоїсь хвороби, якийсь вірус чи одна з тих материних «фантомних лихоманок», але він знає правду. Це те місто позаду нього, яке мовчазно балансує на грані між днем і ніччю та тим, що обіцяно йому попереду. Авжеж, він хворий, жодних сумнівів щодо цього, але це не вірус і не фантомна лихоманка. Він отруєний власними спогадами.

«Я боюся, — думає Едді. — Страх завжди був в основі всього цього. Просто залишатись наляканими. От і все. Але насамкінець, я гадаю, ми це якось обернули навспак. Ми це якось використали. Але як?»

Він не може згадати. Він загадується, чи хто з них може. Заради добра їх усіх, звичайно, він на це сподівається.

Ліворуч, минаючи його, стугонить ваговоз. В Едді все ще ввімкнуті фари, і тепер він на мить клацає дальнім світлом, поки ваговоз безпечно пропливає вперед. Він робить це не задумуючись. Ця функція в нього давно автоматизована, просто частина заробляння на життя за кермом. Невидимий водій ваговоза навзаєм блимає ходовими вогнями, швидко, двічі, дякуючи Едді за його люб'язність. «Якби ж то все могло бути таким простим і ясним», — думає він.

Він їде за вказівниками до 1-95. Рух на північ не щільний, хоча, зазначає він, смуги південного напрямку, до міста, починають заповнюватися навіть о такій ранній годині. Едді плавно веде великий автомобіль уперед, здебільш передбачаючи вказівні знаки, і переходить на правильну смугу набагато раніше, ніж мусить. Минули роки — буквально роки — відтоді, як він востаннє помилився та промчав повз потрібну йому з’їзну естакаду. Він робить вибір смуг так само автоматично, як блимнув водію вантажівки «окей, обганяй, я не поспішаю», так само автоматично, як одного разу був знайшов правильний шлях крізь плутанину стежок у Деррійському Пустовищі. Той факт, що він ніколи раніше в житті не виїжджав за кермом поза середмістя Бостона, одного з найзаплутаніших для водія міст в Америці, здається, взагалі не має великого значення.

Раптом йому пригадується ще дещо про те літо, дещо таке, що йому одного дня сказав Білл: «У-у-у т-т-тебе к-к-компас у голові, Е-е-едді».

Як йому від цього тоді було втішно, йому втішно й зараз, коли «’дорадо» 84-го знову виноситься на платне шосе. Він плавно доводить швидкість до копобезпечних п'ятдесяти семи миль на годину та знаходить по радіо якусь спокійну музику. Він припускає, що міг би вмерти тоді за Білла, якби постала така необхідність; якби Білл його попросив, Едді відгукнувся б просто: «Звісно, Великий Білле… ти уже визначив час?»

На це Едді сміється — не те щоб зовсім насправді, хіба що радше пирхає, але, сам вражений цим звуком, потім уже заливається справжнім реготом. Він рідко сміється останнім часом і, звісно ж, він не чекав на багато ржачки (це слівце Річі, як ото він колись питався: «Було сьо’дні з чого поіржати, Едсе?») у цьому похмурому паломництві. Але він припускає, якщо Бог аж такий зловредний, що прокляв вірних за те, чого вони прагнуть найбільше в житті, то, можливо, Він достатньо примхливий, щоб підкинути тобі й пару добрих ржачок по ходу справи.

«Було з чого останнім часом поіржати, Едсе?» — мовить він уголос і знову регоче. Ой леле, як же він тоді ненавидів, коли Річі звав його Едсом… але це йому ніби й подобалося в той же час. Так само, як він гадав, Бену Генскому почало подобатися, що Річі кличе його Скиртем. Це було щось на кшталт… таємного імені. Таємної сутності. Способу бути людьми, які не мають нічого спільного зі страхами, надіями, постійними вимогами їхніх батьків. Річі не міг видавати свої улюблені Голоси просто заради якогось лайна, можливо ж бо, він розумів, як важливо для таких слабаків, як вони, бодай інколи побути іншими людьми.

І Едді кидає погляд на монети, акуратно розкладені на приладовій панелі «’дорадо» [320] — розкладати отак монети — це також одна з автоматичних звичок його професії. Коли вигулькують касові будки, кому хочеться ритися в пошуках дріб'язку, кому хочеться виявити, що опинився на дорозі з автоматичними касами без потрібних монет.

Серед його монет два чи три срібних долари Сюзен Б. Ентоні.[321] Це монети, думає він собі, які зараз можна знайти тільки в кишенях найманих водіїв і таксистів з Нью-Йорка та його околиць, так само як єдине місце, де можна побачити багато дводоларових банкнот, це каса видачі виграшів на іподромі. Він завжди тримає під рукою кілька штук таких, бо їх можна вкидати в кошики касових роботів на мостах Джорджа Вашингтона й Трайборо.

Зненацька в його голові спалахує черговий вогник: срібні долари. Не ці неправдиві мідні сандвічі з наштампованою на них одягненою в прозорі шати Леді Свободою. Срібні долари Бена Генскома. Так, але то хіба не Білл скористався одним із тих колісних срібних доларів, щоб урятувати їм життя? Едді не зовсім у цьому впевнений, ба, фактично він не зовсім упевнений у всьому… чи це лише тому, що він не бажає згадати.

«Там було так темно, — думає він раптом. — Оце-от я пам’ятаю. Там було так темно».

Бостон уже далеко позаду, і туман почав блякнути. Попереду «МЕЙН, Н. Г., УСІ ПУНКТИ ПІВНІЧНОЇ НОВОЇ АНГЛІЇ». Деррі попереду, а в Деррі дещо таке, що мусило б бути вже двадцять сім років мертвим, але чомусь таким не є. Дещо з такою ж кількістю личин, як у Лона Чейні. [322] Але що воно насправді таке? Хіба в кінці вони не побачили його таким, яким воно насправді є, з усіма відкинутими масками?