Едді спершу почувався невпевнено, але потім найшло відчуття щастя, а врешті-решт і якесь цілком нове відчуття — водночас химерне, лячне та збудне. Це відчуття було таким чужим для його звичайного стану буття, що він не був спроможний знайти для нього назви аж до самого вечора, коли вже лежав у своєму ліжку й дивився на стелю. Могутність. Ось що то було за відчуття. Могутність. Вона мусить діяти, їй-богу, і вона мусить діяти навіть краще, ніж він з Біллом — а можливо, навіть сам Бен — могли про те мріяти.

Він також бачив, як захоплюється Білл — спершу лише трішечки, все ще міркуючи над тим, що там крутилося у нього в голові, а далі, потроху-помалу, віддаючи себе повністю. Пару разів він плескав Бена по м’ясистому плечі, повідомляючи йому, що він неймовірний. Кожного разу Бен спалахував від задоволення.

Бен наказав Біллу з Едді поставити одну дошку поперек течії і тримати, поки він молотом забиватиме її в поточину.

— Ось — всадили, але ти потримай, бо інакше вода її вирве, — сказав він Едді, і Едді стояв посеред струмка й тримав дошку, тим часом як згори через неї переливалася вода, надаючи його рукам форми хилитливих морських зірок.

Другу дошку Бен з Біллом встановили на два фути нижче за течією. Бен знову попрацював молотом, щоб всадити її, а Білл її тримав, поки Бен заповнював простір між двома дошками піщанистою землею з берегів річки. Та спершу просто вимивалася брудними хмарами по кінцях дощок, і Едді зовсім не вірив, що з цього вийде щось путнє, але коли Бен почав додавати каміння І глейкий ґрунт з поточини, хмари спливаючого мулу почали малішати. Менш ніж за двадцять хвилин він створив з каміння Й лесового ґрунту між двома дошками посеред потоку горбастий земляний канал. Едді дивився на це, немов на якусь оптичну Ілюзію.

— Якби в нас був справжній цемент… замість просто… грязюки й каміння, під середину тижня їм довелося б пересувати все місто до Старого Відрога, — промовив Бен, відкинувши вбік лопату й сідаючи на берег перевести дух.

Білл з Едді розсміялися, і Бен заусміхався до них. Коли він усміхався, у рисах його обличчя проявлявся привид того вродливого чоловіка, яким він колись стане. Під верхньою в потоці дошкою вже почала накопичуватися вода.

Едді запитав, що їм робити з тією водою, яка оббігає з боків.

— Нехай собі біжить, це не має значення.

— Не має?

— Ні.

— Чому це ні?

— Точно я пояснити не можу. Але всяко треба трохи пропускати.

— Звідки ти знаєш?

Бен здвигнув плечима. Просто знає, проказував той жест, і Едді промовчав.

Відпочивши, Бен узяв третю дошку — найтовщу з тих чотирьох чи п’яти, які він насилу дотягнув через місто до Пустовища — і акуратно приладнав її до нижньої в потоці дошки, косо забивши один її кінець у поточину, а другий вперши в ту дошку, яку тримав Білл, створивши таким чином підпору, яку він був позначив ще на своєму вчорашньому рисунку.

— Гаразд, — мовив він, відступаючи. І усміхнувся хлопцям. — Тепер ви вже можете відпустити. Мул між двома дошками братиме на себе більшу частину тиску. Решту візьме ця підпора.

— А вода її не змиє? — спитав Едді.

— Нє. Вода засуне її ще глибше.

— Я-а-акщо ти п-п-помиляєшся, ми м-у-усимо т-т-тебе вбити, — сказав Білл.

— Це кльово, — дружелюбно відгукнувся Бен.

Білл з Едді відступили. Дві дошки, що утворювали основу греблі, трішки порипіли, трішки похилилися… але то й усе.

— А щоб мені хутко всратися! — схвильовано репетнув Едді.

— Це к-к-класно, — промовив Білл.

— Йо, — сказав Бен. — Давайте поїмо.

Вони сиділи на березі та їли, майже не розмовляючи, дивлячись, як вода накопичується перед греблею і обтікає кінці дощок. Едді побачив, що вони вже дещо заподіяли географії річкових берегів: відхилена течія вирізала в них фестончаті пройми. Поки він дивився, потік достатньо підмив протилежний берег, щоб викликати там невеличку лавину.

Вище греблі вода утворила приблизно круглої форми лиман, а в одному місці вона уже буквально затоплювала берег. Веселі, блискотливі ручаї побігли в траву й підлісок. До Едді поступово почало доходити те, що Бен знав від самого початку: греблю вже збудовано. Зазори між дошками й берегами стали водоспускними шлюзами. Тоді Бен не був спроможний пояснити цього Едді тому, що сам не знав цього слова. Вище дощок Кендаскіґ уже стала більш повноводною. Ті хихотливі звуки мілкої води, яка, лопочучи, прокладала собі шлях по каменях і гальці, вже пропали; усі камені в руслі вище греблі опинилися під водою. Час від часу у воду хлюпався, підмитий потоком, що ширився, черговий шмат дернини з землею.

Нижче греблі річище було майже порожнім; посередині бадьоро дзюркотіли тоненькі цівки, а більше майже нічого, Камені, які тільки Богу відомо відколи пролежали під водою, висихали на сонці. Едді дивився на ці валуни з легким зачудуванням… і тим, іншим, дивним відчуттям. Вони це зробили. Вони. Він побачив, як там стрибає жабка, і подумав, що старий друзяка містер Шкряк, мабуть, дивується, куди поділася вода. Едді розсміявся вголос.

Бен акуратно складав порожні обгортки до принесеної ним торбини для ланчу. Обидва, і Едді й Білл, були зачудовані ряснотою наїдків, які він з діловитою спритністю був навикладав:

два сандвічі з арахісовим маслом і джемом та один сандвіч з ковбасою, варене яйце (в комплекті з дрібкою солі, загорнутої в маленький шматочок вощеного паперу), два пиріжки з інжиром, три великих коржики з кришеним шоколадом та шоколадне тістечко «Рінг-Дінг».

— Що твоя ма сказала, коли побачила, як тебе сильно потріпали? — запитав у нього Едді.

— Гмммм? — відірвався очима Бен від води, що ширилася перед греблею, і делікатно відригнув у тильний бік долоні. — О! Ну, я знав, що вчора під вечір вона піде скуплятися по харчі, а отже, зміг раніше за неї дістатися додому. Я скупався у ванні, помив голову. Потім я викинув геть светра та джинси, в яких тоді був. Я не знаю, чи помітить вона, що вони зникли. Зі светром, мабуть, ні, в мене багато светрів, але джинси, гадаю, мені доведеться самому купити нові, перш ніж вона почне нюшити по моїх шухлядах.

Думка про витрачання грошей на таку несуттєву річ відбилася на обличчі Бена миттєвою похмурістю.

— А-а-а-а як ти п-п-пояснив свої си-и-инці?

— Я їй розповів, що був такий збуджений тим, що закінчився шкільний рік — вибіг з дверей і покотився вниз по сходинках ґанку, — сказав Бен і був здивований та трішки ображений, коли Едді з Біллом почали реготати. Білл, котрий якраз жував шматок материного диявольського торта,[324] приснув коричневим віялом крихт і зайшовся кашлем. Едді, не перестаючи підвивати, почав бити його по спині.

— Ну, я й насправді мало не впав з тих сходів, — сказав Бен. — Правда, тому що мене штовхнув Віктор Кріс, а не тому, що я біг.

— Я б-б-би в такому све-е-етрі у-у-угрівся, як т-т-тамале[325], — сказав Білл, докінчуючи останній кусень свого торта.

Бен вагався. Якусь мить здавалося, що він нічого не скаже.

— У них краще, коли ти жирний, — промовив він нарешті. — У светрах, я маю на увазі.

— Через твоє пузо? — спитав Едді.

Білл фиркнув:

— Через твої ц-ц-ц…

— Йо, через мої цицьки. То й що?

— Йо, — погодився м’яко Білл. — Т-т-то й що?

Повисла мить незручного мовчання, а потім промовив Едді:

— Дивіться, як темнішає вода там, де обходить той бік греблі.

— От тобі й маємо! — підхопився на рівні Бен. — Течія вимиває засип! Йсусе, як би мені хотілося, щоб у нас був цемент!

Цю шкоду швидко було поправлено, але навіть Едді було видно, що трапиться, якщо хтось тут не буде майже постійно підкидати лопатою свіжу засипку. Вода отак поступово підточуватиме, поки перша дошка не впаде на нижню за течією, а потім уже повалиться все.

— Ми можемо укріпити боки, — сказав Білл. — Вимивання це не зупинить, але воно уповільниться.