Так чи інак, а нарешті все було розказано. Білл обводив їх очима, одночасно зухвалими та зляканими. Ідентичний вираз Едді побачив на лицях Бена, Річі та Стена. То був щирий, побожний жах. У ньому не було ані найменшої крихти недовіри. І тоді його охопило нагальне прагнення, прагнення підхопитися на рівні й закричати: «Що за божевільна історія! Ти ж сам не віриш у цю божевільну історію, хіба не так, а якщо навіть віриш, ти ж не віриш, ніби ми в неї віримо, хіба не так? Шкільні фотокарточки не можуть підморгувати. Альбоми не можуть кровоточити. Ти з'їхав з глузду, Великий Білле».

Але він не зміг би зробити цього дуже добре, тому що той Самий вираз побожного жаху був також на його власному обличчі. Бачити він цього не міг, але він це відчував.

«Ходи сюди, хлопчику, — зашепотів той хрипкий голос. — Я відсмокчу тобі задарма. Ходи-но сюди!»

«Ні, — простогнав на це Едді. — Прошу, забирайся геть. Я не хочу про це думати».

«Ходи сюди, хлопчику».

А тепер Едді побачив ще дещо — не на обличчі в Річі, принаймні, йому так не здавалося, але на обличчях Стена й Бена точно. Він знав, що воно таке, те дещо; знав, тому що такий самий вираз був і на його обличчі.

Впізнання.

«Я відсмокчу тобі задарма».

Той будинок № 29 на Нейболт-стрит стояв зовсім неподалік Деррійської залізничної станції. Старий, забитий дошками, його ґанок поступово вростав у землю, галявина перед ним стала зарослим полем. У тій високій траві ховався старий, іржавий триколісний велосипед, криво стирчало одне колесо.

Але з лівого боку від ґанку в траві пролягла велика лиса пляма, тож було видно брудні підвальні вікна, вставлені у цегляний фундамент дому, що вже кришився. Саме в одному з тих вікон Едді Каспбрак і побачив уперше лице того прокаженого шість тижнів тому.

По суботах, коли Едді не міг знайти нікого, з ким погратися, він часто ходив до залізничної станції. Без якихось особливих причин, йому просто подобалося туди ходити.

Він котився по Вітчем-стрит, а потім зрізав собі шлях на північний захід по шосе № 2 там, де воно перетинало Вітчем. За милю чи трохи далі, на розі шосе № 2 та Нейболт-стрит стояла церковна школа місцевої парафії. Це була вбого-акуратна, дерев’яно-каркасна будівля з великим хрестом на вершечку й написаними над передніми дверима золоченими, заввишки два фути словами: «Пустіть дітей малих, щоб до Мене приходили»[334]. Подеколи в суботу Едді чув зсередини музику та співи. То була богослужбова музика, але той хтось, хто грав там на піаніно, звучав радше, як Джері Лі Льюїс[335], аніж як звичайний церковний піаніст. Співи також звучали, як на вухо Едді, не вельми релігійно, хоча в словах було чимало усякого такого про «прекрасний Сіон», «випрали у крові Агнця»[336] та «що за друга ми маємо в Ісусі». На думку Едді, люди, які там співали, отримували надто багато задоволення, щоб це вважати справжнім церковним співом. Але йому все одно подобалося, як воно звучить — так само, як йому подобалося, коли Джері Лі Льюїс волає: «Всі навкруги аж трусяться танцювати». Інколи він зупинявся на протилежному боці вулиці, притуливши велосипед до дерева, прикидаючись, ніби читає, сидячи на траві, а насправді смикався під музику.

У решту субот церковна школа стояла замкнена й мовчазна, і тоді він, не зупиняючись, проїжджав до залізничної станції, туди, де Нейболт-стрит закінчувалася парковкою, на якій крізь тріщини в асфальті повиростали будяки. Там він притуляв велосипед до дерев’яного паркану й дивився, як повз нього проходять потяги, їх багато було в суботу. Мати розповідала йому, що в старі часи на вокзалі «Нейболт-стрит», який тоді існував, можна було навіть сісти на пасажирський потяг лінії «GS & WM», але пасажирські потяги перестали бігати приблизно в той час, коли розпочиналася Корейська війна[337].

— Якщо сісти на потяг північного напрямку, можна було доїхати до станції Бравнсвіл, — розказувала вона, — а у Бравнсвілі, як хочеш, можна було сісти на потяг, який повезе тебе через усю Канаду, аж до самого Тихого океану. Південний потяг віз до Портленда, і далі до Бостона, а там із Південного вокзалу вся країна була твоєю. Але пасажирські потяги пішли шляхом трамвайних ліній тепер, я гадаю. Ніхто вже не хоче їхати потягом, коли може застрибнути до якогось там «форда» і майнути собі. Ти можеш не проїхатися у потязі ніколи.

Але великі, довгі товарні потяги все ще проходили через Деррі. На південь вони прямували навантажені балансовою деревиною, папером та картоплею, на північ — промисловими товарами для тих міст, які люди в Мейні інколи називають Великою Північчю: Бенгор, Міллінокет, Мечаєс, Преск Айл, Холтон. Едді особливо подобалося дивитися на потяги-автовози, що йшли на північ, навантажені блискучими «фордами» і «шеві». «Колись я матиму таку машину, — обіцяв він собі. — Таку або навіть кращу. Може, навіть „кадилак“!»

Усього там було шість колій, вони пірнали в станцію, як нитки павутини, що стягаються до її центру: Бенгорська й Велика Північна залізниця з півночі, Велика Південна та Західно-Мейнська із заходу, Бостонська й Мейнська з півдня та Південна Приморська зі сходу.

Одного дня два роки тому, коли Едді стояв біля останньої колії й дивився, як проходить повільно потяг, п’яний кондуктор кинув з критого товарного вагона на нього якийсь ящик. Едді, пригнувшись, відскочив назад, хоча ящик приземлився на жужелицю за десять футів від нього. Усередині того ящика щось було, якісь живі істоти, що джеркотіли й рухалися. «Останній рейс, хлопче!» — прокричав той п’яний кондуктор. Він витяг з кишені джинсової куртки пласку коричневу пляшку, перехилив її вгору, випив, а потім жбурнув її на жужелицю, де та й розбилась. Кондуктор показав на ящик: «Ві’неси їх до’ому своїй мамуні. Подарунки від Південної-Йобїї-Приморської залізниці, що прямує на пенсію». Потяг уже віддалявся, набираючи швидкість, і, щоб прокричати ці останні слова, кондуктор перехилився з вагона так, що якусь лячну мить Едді думав, що той зараз з нього випаде сторч головою.

Коли потяг від’їхав, Едді підійшов і обережно нахилився над коробкою. Надто наближатися йому було боязно. Зсередини чулося слизьке, ковзке шарудіння. Якби кондуктор прокричав, що це для нього, Едді так би й залишив там цих істот. Але той гукнув «ві’неси їх до’ому своїй мамуні», а Едді, так само як і Бен, коли справа стосувалася мами, корився.

В одному з порожніх складів з гофрованого заліза він стрельнув моток мотузки та прив’язав ящик до багажника свого велосипеда. Мати зазирнула до ящика ще боязкіше за самого Едді, а вже тоді скрикнула — проте радше з радості, аніж зі страху. Всередині було чотири лобстери — великі, двохфунтові, з шпичкованими клішнями[338]. Вона приготувала їх на вечерю і вельми сварилася, коли Едді їх навіть не торкнувся.

— Як ти гадаєш, що їдять зараз Рокфелери у себе в Бар Гарборі?[339] — питалася вона обурено. — Як гадаєш, що їдять оті знаменитості цього вечора у «Двадцять один» та у «Сарді» в місті Нью-Йорку?[340] Сандвічі з арахісовим маслом і джемом? Вони їдять лобстерів, Едді, точно такісіньких, як ми зараз! А тепер, нумо — скуштуй!

Але Едді не хотів — принаймні так він сказав матері. Можливо, це й було правдою, але в душі Едді відчував, що їсти їх він радше не може, аніж не хоче. Він не переставав думати про те, як вони повзали в тому ящику, про те клацання, що вони його видавали своїми клішнями. А вона не переставала йому проказувати, які вони смачні та якого делікатесу він себе позбавляє, поки Едді не почав, задихаючись, хапати ротом повітря, і мусив скористатися інгалятором. Аж тоді вона облишила його в спокої.