— Нумо, давай же, Стенлі, — промовив Річі пронизливим фальцетом. То був черговий з його Голосів: Бабуся Буркотуха. Говорячи Голосом Бабусі Буркотухи, Річі зазвичай ходив довкола, упершись кулаком собі в поперек і теревенячи безперервно. І все-таки залишався схожим голосом на Річі Тозіера більше, ніж будь-коли.

— Зізнайся, Стенлі, роузкажи своїй старенькій бабуньці про поуганого клоуна, і я дам тобі шоуколадний коуржик. Проусто розкажи, що…

— Заткнися! — раптом скрикнув Стен, вихором обернувшись до Річі, котрий аж відступив на пару кроків, ошелешений. — Просто заткнися!

— Яс-с-сно, босе, — промовив Річі й сів. Він дивився на Стена Юріса недовірливо. У Стена на щоках палали яскраві плями, але все одно він здавався більш переляканим, аніж оскаженілим.

— Все гаразд, — мовив Едді. — Не звертай уваги, Стене.

— Там був не клоун, — сказав Стен. Очі його перестрибували з одного на іншого, на іншого й знов на іншого. Здавалося, він бореться сам з собою.

— Т-т-ти можеш ро-о-озповісти, — сказав Білл. — М-м-ми ж у-у-уже.

— Там був не клоун. Там…

Й отут-то втрутився занепокоєний, загрублий від віскі голос містера Нелла, змусивши їх здригнутися, наче по них вистрелили.

— Їй-сусе Христе із костуром на пишній колісниці! Поглянути лишень на цей гармидер! Їй-сусе Христе!

Річард Тозіер вимикає радіо, з якого Мадонна волала «Як незайманка»[348] на хвилі WZON (станція, яка з дещо істеричною частотою оголошує себе «Кращий стерео-рок з Бенгору в АМ-діапазоні»), з'їжджає на узбіччя дороги, глушить двигун «мустанга», якого йому люди здали в оренду в Бенгорському міжнародному, і виходить. У вухах він відчував власне дихання. Щойно він був побачив напис, що змусив шкіру в нього на спині взятися шорсткими торочками гусячої шкіри.

Він іде до передка машини й кладе долоню на капот. Чує, як делікатно сам до себе сокорить двигун, остигаючи. Він чує, як коротко кричить і відразу ж замовкає сойка. Співають цвіркуни. І оскільки звуковий акомпанемент триває, все точно.

Він побачив напис, він його проїжджає, і раптом він знову опиняється в Деррі. Через двадцять п'ять років Річі «Базікало» Тозіер повернувся додому. Він…

Раптом пекучий біль голками штрикає йому в очі, стираючи нанівець думки. Він видає задавлений зойк, руки злітають до обличчя. Щось бодай здаля подібне до цього він відчув лише одного разу, ще в коледжі, коли під контактну лінзу йому потрапила волосинка вії, — і то лише в одному оці. Зараз жахливий біль в обох очах.

Раніш, аніж він встигає піднести руки на половину шляху до обличчя, біль зникає.

Він знову опускає руки, повільно, задумливо, і дивиться в далечінь шосе № 7. Він полишив платну автомагістраль на виїзді Етна-Гейвен, не бажаючи (з причини, якої сам не розуміє) в'їжджати до міста платною дорогою, будівництво котрої в районі Деррі усе ще тривало, коли його родина обтрусила собі з підошов пил цього химерного містечка й вирушила на Середній Захід. Авжеж, платною було б швидше, але це було б неправильно.

Тому по шосе № 9 він проїхав через спляче гніздовище осель, яке називається селищем Гейвен, а потім повернув на шосе № 7. І тим часом як він їхав, яскравішав день.

А тепер цей дорожній вказівник. Цілком типовий знак — такими позначено кордони понад шести сотень мейнських міст, — але як же від саме цього знаку йому стиснуло серце!

Червень 1958

Поза ним щит «Оленів», потім «Ротарі-клубу» [349] , а довершує трійцю щит, який оголошує той факт, що «ЛЕВИ ДЕРРІ РИЧАТЬ ЗА ОБ’ЄДНАНИЙ ФОНД!». Поза ним знову просто тягнеться шосе № 7 — пряма лінія між горбкуватих берегів із сосни та ялини. У цьому тихому світлі утвердження дня ці дерева так само мрійливі, як сіро-блакитний димок, що в’ється від сигарети в нерухоме повітря закритої кімнати.

«Деррі, — думає він. — Деррі. Господи, поможи. Деррі. Це ж треба».

Він їде по шосе № 7. Ще п’ять миль — і, якщо час або якесь торнадо не занесло його кудись у проміжні роки, буде фермерське господарство Руліна, де його мати завжди купувала яйця і часто овочі. А за дві милі після ферми шосе № 7 стане Вітчем-ровд, а Вітчем-ровд поступово стане Вітчем-стрит, ну ж бо, алілуя на віки вічні, амінь. І десь на тому відтинку, між фермою Руліна й містом, він проїде повз, оселю Баверзів, а потім оселю Хенлонів. Десь за милю після Хенлонів він побачить перший зблиск Кендаскіґ і перше розложисте клубище ядучо-зеленого кольору. Буйну низовину, відому з якихось причин як Пустовище.

«Я дійсно не знаю, як я зможу дивитися на все це, — думає Річі. — Тобто, скажімо наразі правду, людоньки, я просто не знаю, чи зможу».

Уся попередня ніч пройшла для нього, немов у сні. Поки тривала подорож, поки він рухався вперед, долав милі, сновидіння тривало. Але зараз він зупинився — чи радше той знак його зупинив — і Річі відкрив дивну істину: це сновидіння було реальністю. Деррі є реальністю.

Схоже, що він просто не може припинити пригадувати, він побоюється, що спогади врешті-решт зведуть його з розуму, а зараз він прикушує собі губу й складає руки, міцно одна до одної долонями, немов щоб не дозволити собі розірватись на шмаття. Він відчуває, що розірветься, і то скоро. Здається, якійсь божевільній частці його душі не терпиться дізнатися, що ж там може бути, але здебільшого він просто загадується, як він переживе наступні кілька днів. Він…

І ось, знову думки обірвались.

На дорогу виходить олень. Річі чутно легенький стукіт його пружинно-м’яких ратиць по асфальту.

Дихання Річі зупиняється посеред видиху, потім звільна відновлюється знову. Він дивиться на це, ошелешений, краєчком мозку думаючи, що ніколи не бачив чогось подібного на Родео-драйв. [350] Ні, він таки мусив повернутися додому, аби побачити отаке.

Це олениця («Олениця, олень, самка оленя», — весело наспівує якийсь із Голосів у нього в голові) [351] . Вона вийшла з лісу правобіч і затрималася посеред шосе № 7. Передні ноги по один бік білої роздільної лінії, задні — по інший. Її темні очі м’яко вивчають Річа Тозіера. Він прочитує в тих очах цікавість, але жодного страху.

Він дивиться на неї з подивом, думаючи — чи вона якийсь знак, чи знамення, чи ще якесь лайно того трибу, як у мадам Азонки.[352] А потім цілком несподівано йому приходить згадка про містера Нелла. Як же він нажахав їх того дня, наскочивши на них відразу після розповіді Білла, і Бенової розповіді, і розповіді Едді! Уся їхня зграя тоді мало не відлетіла к чорту на небеса.

Зараз, дивлячись на цю оленицю, Річ, набравши повні легені повітря, відзначає, що раптом заговорив одним зі своїх Голосів… хоча вперше за двадцять п'ять чи й більше років це Голос того копа-ірландця, той, що він його ввів до свого репертуару після того пам'ятного дня. Він викочується в цю ранкову тишу великою, важкою кулею боулінгу — Голос цей гучніший і могутніший, аніж Річі міг бодай колись на те очікувати.