Шоколадки не закінчуються, ще жодного разу не було двох однакових, деталізація зав­жди приголомшлива. Кожен тиждень-другий трапляється ще й срібний долар, завжди датований 1891 роком. Її пальці все довше й довше затримуються на червоній кнопці, й інколи вона чує, як шепоче сама до себе: «Що тільки захочеш, що тільки захочеш».

Міс Чіліз, молода й симпатична вчителька історії в сьомому класі, де навчається Ґвенді, вирішила робити свої уроки якомога цікавішими. Іноді її спроби нікудишні, але коли-не-коли їй усе шикарно вдається. Перед самими різдвяними канікулами вона оголошує, що їхній перший урок у новому році буде Днем допитливості. Кожен учень має подумати про якусь історичну подію, яка була б йому цікавою, а міс Чіліз спробує задовольнити їхній інтерес. Якщо їй це не вдасться, то залишить це питання класу для обговорення і висування гіпотез.

— Тільки без питань про статеве життя президентів, — каже вона, і на це хлопці аж заливаються від реготу, а дівчата істерично гигочуть.

Коли настає цей день, питання охоплюють широкий спектр. Френкі Стоун хоче дізнатися, чи й справді ацтеки їли людські серця, а Біллі Дей хоче знати, хто зробив статуї на острові Пасхи, та більшість питань у День допитливості в січні 1975 року належать до категорії «а що, якби». А що, якби Південь виграв у Громадянській війні? Що, якби Джордж Вашингтон помер від, скажімо, голоду чи обмороження у Веллі Фордж?[17] Що, якби Гітлер втопився у ванній, коли був ще немовлям?

Коли доходить черга до Ґвенді, вона готова, та все ще трохи нервує.

— Не знаю, чи має це якийсь стосунок до завдання, чи ні, — каже вона, — але, гадаю, тут є якесь історичне… ем…

— Історичне значення? — питає міс Чіліз.

— Так! Воно!

— Добре. Давай його сюди.

— А що, якби у вас була кнопка, особлива магічна кнопка, і якби ви на неї натиснули, то могли б убити когось, чи, може, зробити так, щоб ця людина зникла, чи підірвати будь-яке місце, про яке думаєте? Якої людини ви позбулися б чи яке місце підірвали б?

Зависає благоговійна тиша, поки клас обмірковує цю напрочуд кровожерну ідею, та міс Чіліз супиться.

— Як правило, — каже вона, — стирати людей з лиця землі, убиваючи їх чи роблячи так, щоб вони просто зникли, — дуже погана ідея. Як і підривати будь-яке місце.

Ненсі Ріодан каже:

— А як же Хіросіма і Нагасакі? Тобто підривати їх було погано?

Міс Чіліз виглядає захопленою зненацька.

— Ні, не зовсім, — каже вона, — але лишень подумайте про невинних мирних жителів, які загинули, коли ми бомбардували ті міста. Про жінок і дітей. І немовлят. А потім ще й радіація! Вона вбила ще більше.

— Розумію, — каже Джої Лоуренс, — але мій дід воював проти японців, був на Гуадалканалі й Тараві й каже, що загинуло багато хлопців, з якими він воював там пліч-о-пліч. Каже, диво, що він сам не загинув. Дід стверджує, що коли ми скинули ті бомби, це врятувало нас від потреби вторгнення в Японію, де ми втратили б мільйон людей, якби зробили це.

Про ідею вбити когось (або змусити їх зникнути) якось ніби забули, але Ґвенді не переймається. Вона слухає зосереджено.

— Це дуже хороше зауваження, — каже міс Чіліз. — Діти, а ви як гадаєте? Ви б знищили якесь місце, якби могли це зробити, попри смерті мирних жителів? І якщо так, яке саме місце й чому?

Вони обговорюють це до кінця уроку. Ханой, каже Генрі Дюссо. Вибив би звідти того Хо Ші Міна і закінчив би ту дурну В’єтнамську війну раз і назавжди. Багато хто погоджується з ним. Джинні Брукс вважає, що було б просто прекрасно зрівняти з землею Росію. Мінді Еллертон за знищення Китаю, бо її тато каже, що китайці хочуть почати атомну війну, оскільки в них дуже багато людей. Френкі Стоун радить позбутися американських гетто, де «ті чорні вирощують траву і вбивають копів».

Після школи, поки Ґвенді забирає з велосипедної стоянки свого Таффі, до неї, усміхаючись, підходить міс Чіліз.

— Хотіла подякувати за твоє питання, — каже вона. — Спершу воно мене трошки шокувало, але зробило сьогоднішнє заняття одним із кращих цього року. Здається, участь брали всі, крім тебе, і це доволі дивно, адже саме ти поставила його. А чи є якесь місце, яке ти підірвала б, якби мала таку силу? Чи хтось, кого ти… е-е… позбулася б?

Ґвенді усміхається у відповідь.

— Не знаю, — каже вона. — Саме тому й спитала.

— Як добре, що насправді такої кнопки не існує, — каже міс Чіліз.

— Існує, — каже Ґвенді. — Така є в Ніксона. І в Брежнєва. І в декого ще.

Давши міс Чіліз такий урок — не з історії, а з поточних подій, — Ґвенді їде геть на своєму велосипеді, котрий стрімко стає замаленьким для неї.

У червні 1975 року Ґвенді перестає носити окуляри.

Місіс Пітерсон вмовляє її:

— Я знаю, що дівчата твого віку починають думати про хлопців, ще сама пам’ятаю, як воно, коли тобі тринадцять, але казати, ніби хлопці не звертають уваги на дівчат в окулярах, це просто — тільки не кажи тату, що я так говорила, — гівно собаче. Правда в тому, Ґвенді, що хлопці липнуть до будь-чого, аби була спідниця, а ти й так ще надто мала для таких справ.

— Мамо, а скільки було тобі, коли ти вперше пішла на побачення з хлопцем?

— Шістнадцять, — не вагаючись каже місіс Пітерсон.

Насправді їй було одинадцять, вони з Джорджі Макклеландом цілувалися на горищі сараю Макклеландів. Ох, ото вони давали жару.

— Послухай, Ґвенді, ти дуже гарна дівчинка, в окулярах чи без них.

— Це дуже мило з твого боку, — каже їй Ґвенді, — але я й справді без них краще бачу. Від них болять очі.

Місіс Пітерсон не вірить цьому, тож веде доньку до лікаря Емерсона, місцевого касл-­рокського окуліста. Він також не вірить… принаймні поки Ґвенді не вручає йому окуляри і прочитує табличку для перевірки зору згори до самого низу.

— Побий мене грім, — каже він. — Я чув про таке, але це стається надзвичайно рідко. Ти, мабуть, їси багато моркви, Ґвенді.

— Мабуть, так, — усміхається вона, думаючи: «Це все шоколадки, які я їм. Магічні шоколадні звірята, що ніколи не закінчуються».

Переживання Ґвенді про те, що пульт можуть знайти або вкрасти, — ніби постійний фоновий шум у голові, але вони ніколи не керували її життям. Їй видається, що це могло бути однією з причин, чому містер Ферріс довірив його їй. Чому він сказав «ти особлива».

У неї все добре в школі, у восьмому класі вона отримує велику роль у шкільній виставі (і не забуває жодного рядка), продовжує бігати крос. Крос — це найкраще; коли настає ейфорія бігуна, зникає навіть тривожний фоновий шум. Іноді вона сердиться на містера Ферріса за те, що він нав’язав їй відповідальність за пульт, але більшість часу — ні. Як він сказав їй, пульт видає подарунки. «Маленька винагорода», — сказав він, але ті подарунки не видаються Ґвенді такими вже й маленькими: її пам’ять поліпшилась, вона більше не хоче з’їсти все з холодильника, її зір двадцять-двадцять, вона може бігати зі швидкістю вітру, і є ще дещо. Мама назвала її дуже гарненькою, але її подруга Олів заходить іще далі.

— Господи, ти розкішна, — каже вона Ґвенді одного дня, здається, не дуже радіючи з цього.

Вони знову в кімнаті Олів, цього разу обговорюють таємниці старшої школи, котрі вже скоро почнуть розплутувати.

— Без окулярів і жодного прищика, хай йому. Так не чесно. У тебе, мабуть, нема відбою від хлопців.

Ґвенді сміється з цього, але знає, що Олів щось замислила. Вона й справді дуже гарно виглядає, а розкішність означає, що в певний момент майбутнього вона отримає одну нагоду. Може, навіть ще до того, як вступить до коледжу. Правда, коли вона поїде на навчання, що робити з пультом? Не може ж вона отак лишити його під деревом на задньому подвір’ї, так?