Сельма не вважає, що Хартсфілд перезавантажує якусь фігню, — він просто відчалив кудись до країни дурнів. Але, як і всі медсестри у «Відрі», вона побоюється Бабіно, який має звичку приходити з перевіркою в будь-який момент, навіть під ранок, а зараз тільки восьма вечора.

У якийсь момент після попередніх Сельминих відвідин Хартсфілд примудрився встати й зробити три кроки до тумбочки, де лежить його ґаджет з іграми. Грати в жодну з них йому бракує можливостей, але ввімкнути його він може. Він любить покласти цю штуку собі на коліна і дивитися демо. Іноді він може так просидіти навіть понад годину, зігнувшись над екраном, неначе готується до якогось важливого іспиту. Найдужче йому подобається демо «Риболовлі», от і зараз він дивиться на нього. Грає мелодія, яку вона пам’ятає з дитинства: «Де море, де море красиве…»

Вона підходить ближче, збирається сказати: «О, вам воно, бачу, дуже подобається», — але згадує суворе розпорядження («не ігноруйте!»), ще й підкреслене, і натомість задивляється в маленький екран п’ять на три дюйми[17]. Медсестра розуміє, чим пацієнтові так полюбилося це відео: є щось красиве й чарівне в тому, як екзотичні рибки з’являються, зупиняються, а потім швидко тікають з екрану за одним змахом хвоста. Одні з них червоні… інші — сині… треті — жовті… о, яка гарна рожева…

— Не дивіться.

Голос Брейді рипить, як двері, які рідко відчиняють, і, коли між словами достатня пауза, вони цілком чіткі. Зовсім не схоже на його звичайне нерозбірливе бурмотіння. Сельма підскочила, наче він її штурхнув, а не звернувся до неї. На екрані «заппіта» синій спалах поглинув усіх рибок, але потім вони повертаються. Сельма дивиться на годинник, пришпилений до халату догори дриґом, і бачить час: восьма двадцять. Боже мій, вона що, справді простояла тут майже двадцять хвилин?

— Ідіть.

Брейді й далі не зводить погляду з екрана, де знову туди-сюди пропливають рибки. Туди й сюди. Сельма відводить погляд, але їй це важко.

— Зайдете пізніше, — пауза. — Коли я закінчу, — пауза. — Дивитися.

Сельма робить, як їй сказано, і, щойно вийшовши в коридор, вона нарешті почувається собою. Він звернувся до неї — щось у лісі здохло. А що, коли він любить дивитися те відео від «Риболовлі» так, як деякі чоловіки — на те, як дівчата в бікіні грають у волейбол? Знов-таки, щось дійсно велике в лісі здохло. А от чому дітям дають такі штуки гратися — ось питання. Для їхнього незрілого мозку це не може бути корисно, правда ж? А з другого боку, діти ж граються весь час у комп’ютерні ігри, то, може, в них імунітет. Ну а зараз у неї повно справ. Хай Хартсфілд сидить скільки хоче й на свою цяцьку витріщається.

Він же нікому тим не шкодить.

Фелікс Бабіно згинається в поясі якось неприродно, немов андроїд у науково-фантастичному фільмі. Запускає руку до валізи й виймає звідти плаский рожевий ґаджет, схожий на електронну книжку. Екран сірий і порожній.

— Тут є один номер, який я б хотів знайти, — промовляє він. — Дев’ятизначний. Якщо ви зможете його знайти, сестро Скапеллі, сьогоднішній інцидент залишиться між нами.

Перше, що їй спадає на думку: «Докторе, ви збожеволіли», але сказати такого старша медсестра не може в момент, коли її життя в його руках.

— Ну як я це зможу? Я про ці електронні штуки взагалі нічого не знаю! Я телефоном ледве вмію користуватися!

— Це дурниці. Як хірургічну медсестру, вас часто викликали допомагати. Бо ви спритна.

Так, це доволі близько до істини — але в хірургії в Кайнера вона працювала років із десять тому: подавала ножиці, ретрактори, вату. Вона проходила шеститижневі курси з мікрохірургії — сімдесят відсотків за неї сплатила лікарня, — але їй було не дуже цікаво. Чи просто вона так казала: насправді їй було страшно не скласти. Але лікар має рацію: за кращих своїх часів вона була дуже швидка.

Бабіно натискає кнопку у верхній частині пристрою. Медсестра витягає шию і дивиться. Екран загоряється, на ньому висвічуються слова: «Вас вітає Zappit!» Далі на екрані з’являються всілякі іконки. Мабуть, ігри, думає вона. Він проводить по екрану пальцем раз, другий, а тоді наказує медсестрі стати поряд. Вона вагається; він посміхається. Може, це він хотів по-доброму запросити її, але жінка злякалася. Бо в очах його зовсім нічого немає — взагалі якийсь нелюдський вираз.

— Підходьте, сестро. Я не кусаюся.

Кусатись не кусається. А якщо все-таки?..

Усе ж вона робить крок до нього, щоб бачити екран, де туди-сюди плавають екзотичні рибки. Коли вони ворушать хвостиками, вгору йдуть бульбашки. Грає якась наче знайома мелодійка.

— Бачите? Оце називається «Риболовля».

— Т-так…

А подумки: «Він справді з глузду з’їхав. У нього від надміру роботи якийсь нервовий зрив…»

— Якщо ви торкнетеся екрану внизу, почнеться гра і зміниться музика, але мені потрібно від вас не це. Вам потрібно тільки демо. Видивляйтеся рожевих рибок. Вони з’являються нечасто, але плавають швидко, то будьте уважні. Не зводьте очей з екрану.

— Докторе Бабіно, чи з вами все гаразд?

Це її голос, тільки звучить він немовби зовсім здалеку. Він не відповідає, просто дивиться на екран. Скапеллі теж дивиться. Рибки цікаві. І музика наче гіпнотизує. Раптом екран зблискує синім. Вона моргає, і ось уже рибки повернулися. Плавають туди-сюди. Ворушать хвостиками й здіймають хмари бульбашок.

— Щойно побачите рожеву рибку, тицніть у неї пальцем, і з’явиться цифра. Дев’ять рибок, дев’ять цифр. Тоді у вас буде все, що треба, — і це залишиться між нами. Розумієте?

Вона думає спитати його, чи треба ті цифри записувати — чи просто запам’ятовувати, але це видається занадто складним, і вона просто каже: «Так».

— Добре. — Він дає їй ґаджет. — Дев’ять рибок, дев’ять цифр. Але тільки рожеві, не забудьте.

Скапеллі дивиться на екран, де плавають рибки: червоні й зелені, зелені й сині, сині й жовті. Вони пливуть у ліву частину прямокутного екрану, а потім у праву. У праву, а потім у ліву.

Ліворуч, праворуч.

Праворуч, ліворуч.

Одні вище, другі нижче.

А де ж рожеві? Їй потрібно ловити рожевих, і, коли вона торкнеться дев’ятьох таких, усе залишиться позаду.

Краєм ока вона помічає, що Бабіно застібає свою валізу. Бере її й виходить із кімнати. Іде геть. Це не важливо. Її справа: зловити тих рожевих рибок — і все залишиться позаду. Екран загоряється синім світлом — і знову з’являються рибки. Плавають зліва направо, справа наліво. Грає пісенька: «Де море, де море красиве, де море, де море красиве, ми будем з тобою щасливі…»

Рожева! Вона торкається її пальцем! Число — 11! Іще вісім залишається.

Другу рибку вона ловить тоді, коли вхідні двері тихо зачиняються, а третю — коли надворі заводиться машина Фелікса Бабіно. Жінка стоїть посеред вітальні, розтуливши губи, немов для поцілунку, і не зводить погляду з екрана. Кольорові відблиски ходять її щоками й лобом. Її очі широко розплющені й не моргають. Випливає на видноту четверта рибка, ця повільна, немов проситься, щоб її зловили, але жінка стоїть і не рухається.

— Вітаю вас, сестро Скапеллі.

Вона роззирається і бачить у своєму кріслі Брейді Хартсфілда. Він трохи розпливається по краях, він примарний, але це він як є. Вбраний він у те саме, в чому вона його бачила тоді, коли заходила до нього ввечері: джинси й сорочка в клітинку. На сорочці значок із написом «Мене поголила медсестра Барбара!» Але звичний всім у «Відрі» порожній погляд Брейді зник. Він дивиться на медсестру із живою цікавістю. Вона пам’ятає: її брат так само спостерігав за своєю мурашиною фермою, коли вони обоє були дітьми в Герші, штат Пенсильванія.

Мабуть, він — привид: у його очах плавають рибки.

— Він розкаже, — говорить Хартсфілд. — І то будуть не просто слова, розумієте, в чому штука? У нього там є маленька така камера в моїй палаті, щоб за мною стежити. Вивчати мене. Широкий об’єктив, видно всю палату. Така лінза зветься «риб’яче око».