— У мене є лише півгодини, — каже Ходжес. — Потім біжу до лікаря.

Піт нахиляється до нього, вигляд у нього стурбований:

— Маю надію, нічого серйозного?

— Та ні, я добре почуваюся. — І справді, цього ранку так і є, йому наче знову сорок п’ять. Повідомлення на комп’ютері, хоч яке загадкове й зловісне, виявилося кращими ліками, аніж гелюсил. — Перейдімо до наших знахідок. Холлі, їм потрібні об’єкт А й об’єкт Б. Передай-но їх.

Холлі принесла на зустріч свій маленький картатий портфель. Звідти (без надто великого бажання) вона видобуває «Zappit Commander» і кришечку від лінзи, знайдену в гаражі будинку 1588. Обидві — у поліетиленових пакетах, хоча кришечка й досі загорнута в серветки.

— Що це ви таке замислили? — дивується Піт. Поліцейський щосили намагається тримати жартівливий тон, але Ходжес чує в його словах і звинувачувальні нотки.

— Розслідування, — каже Холлі і, хоча зазвичай вона не схильна дивитися людям в очі, швидко зиркає на Іззі Джейнз, немовби кажучи: «Що, зрозуміла?»

— Поясніть, — говорить Іззі.

Ходжес так і чинить, а Холлі сидить поряд, опустивши очі, безкофеїнова кава (вона п’є лише таку) стоїть неторкана. Жінка рухає щелепами, і Ходжес розуміє: вона знову повертається до «нікоретте».

— Неймовірно! — каже Іззі, коли Ходжес закінчує свою оповідь. Вона показує на торбу із «заппітом». — Ви це просто взяли. Загорнули в газетку, як рибу на базарі, і винесли з дому!

Холлі немов зменшується на своєму стільці. Її руки складені на колінах у настільки тугий замок, що кісточки побіліли.

Ходжесові зазвичай Ізабель подобається, хоч одного разу вона мало не збила його з пантелику запитаннями в кімнаті для допитів (то було під час справи містера Мерседеса, коли він по самий зад був у розслідуваннях за межами закону), а от зараз вона йому не надто до вподоби. Він не може добре ставитися до того, хто змушує Холлі настільки зменшуватися.

— Із, дивись на речі розумно. От поміркуй. Якби Холлі не знайшла цю штуку — і то суто випадково, — вона б там так і залишилася. Ви ж, друзі мої, не збиралися обшукувати будинок.

— Ви б, мабуть, економці також телефонувати не стали, — каже Холлі, і, хоча вона ще не підводить очей, у її голосі з’являється метал.

Ходжесові приємно це чути.

— Ми б у свій час відшукали б ту Елдерсон, — каже Іззі, але погляд її оксамитових сірих очей рухається вгору й ліворуч. Класична ознака брехні — і Ходжес одразу бачить: вони з Пітом навіть не говорили ще про економку, хоча, мабуть, колись би й заговорили. Піт Гантлі, можливо, й сумлінний робітничок, а такі зазвичай є ретельними, цього в них не відняти. — Якщо на цьому ґаджеті колись і були відбитки пальців, — каже Іззі, — то їх уже там нема. Можна з ними попрощатися.

Холлі щось ледь чутно шепоче, і Ходжес згадує, що коли вони вперше зустрілися (він тоді абсолютно недооцінював її), то думав про неї як про бурмотливу Холлі.

Іззі нахиляється, очі в неї стають зовсім не оксамитовими:

— Що ти сказала?

— Вона сказала, що це — дурниці, — відповідає Ходжес, добре зрозумівши, що колега вжила слово «ідіотизм». — І вона має рацію. Ця штука була між бильцем крісла Еллертон і подушкою. То будь-які відбитки там вже розмазалися б, ви це розумієте. А ви збиралися обшукати весь будинок?

— Мабуть, — дещо кислим тоном відповідає Іззі. — Залежно від результатів експертизи.

Крім спальні Мартіни Стовер і ванної, ніяких свідчень для судово-медичної експертизи ніде не бралося. Усі, Іззі в тому числі, це знають, і Ходжесові немає чого пояснювати чи уточнювати з цього приводу.

— Розслабся, — звертається Піт до Ізабель. — Я запросив Керміта і Холлі туди, ти погодилася.

— Ну я ж не знала, що вони звідти винесуть…

Вона замислюється. Ходжес із цікавістю чекає, чим же вона закінчить. Невже скаже: «…речовий доказ»? Речовий доказ чого? Згубної пристрасті до комп’ютерних пасьянсів, «сердитих пташок» і «жабок»?

— … Власність місіс Еллертон, — незграбно завершує вона.

— Ну так, зараз ви зрозуміли, — каже Ходжес. — Можемо рухатися далі? Може, поговоримо про чоловіка, який вручив покійній цю штуку в супермаркеті, стверджуючи, що йому потрібні відгуки користувача про ґаджет, який уже знято з виробництва?

— А також про чоловіка, який за ними стежив, — додала Холлі, не підводячи очей. — У бінокль із другого боку вулиці.

Старий колега Ходжеса показує на пакет із кришечкою від лінзи:

— Я спробую зняти відбитки пальців, але особливої надії не маю, Керм. Ти ж знаєш, як такі кришечки чіпляють і знімають.

— Атож, — каже Ходжес, — за краї. І там у гаражі був такий зусман, пару з рота видно. Той, напевне, й рукавичок не знімав.

— Той, який у супермаркеті, скоріш за все, за якоюсь схемою працював, — мовила Іззі. — Пахне цим. Мабуть, прийшов через тиждень, спробував переконати її, що, взявши застарілий ігровий пристрій, вона зобов’язана купити новий, а вона сказала йому, щоб ішов своїми папірцями займатися. А може, він використав її інформацію з анкети для хакерської атаки на комп’ютер.

— На такий комп’ютер! — не втрималася Холлі. — Та він старий, як світ!

— А ви добре роздивилися, чи не так? — промовила Іззі. — Аптечку ви теж переглянули?

Це вже було занадто для Ходжеса.

— Вона зробила те, що мали зробити ви, Ізабель. І ви самі це знаєте.

До щік Іззі почала приливати кров.

— Ми вийшли на зв’язок із ввічливості, та й усе. І краще б я ніколи цього не робила. З вами двома постійно морока!

— Припини, — каже Піт.

Але Іззі нахиляється до співрозмовників, її погляд кидається від обличчя Ходжеса до опущеної голови Холлі:

— Ті ваші два таємничі незнайомці — якщо вони взагалі існували! — не мають ніякого стосунку до того, що відбулося в тому домі! Один, очевидно, простий шахрай, а другий — звичайний вуаєрист!

Ходжес розуміє, що дружній тон він зберігати мусить — хай збільшується мир і таке інше, — але він просто не може.

— Авжеж, збоченець, який пускає слину від думки про те, як вісімдесятирічна жінка роздягається, а паралізовану обмивають мочалкою? Ну так, звичайно, в цьому є сенс.

— Читай по губах, — відказує Іззі. — Мати вбила дочку, потім себе. Навіть своєрідну передсмертну записку залишила: Z — кінець. Куди вже зрозуміліше!

Z-Бой, думає Ходжес. Хоч хто там чекав на нього під блакитною парасолькою, але називає він себе Z-Бой.

Холлі підводить голову.

— У гаражі теж є позначка Z. Вирізана на дошках між дверми. Білл бачив. І «заппіт» також на цю літеру починається.

— Так, — каже Іззі. — А в прізвищах Кеннеді й Лінкольна однакова кількість літер[19], і це свідчить про те, що їхній убивця — той самий чоловік!

Ходжес тихцем позирає на годинник і бачить, що йому скоро час іти, і це добре. Крім того, що Холлі засмутилася, а Іззі розізлилася, зустріч нічого не дала. І, певне, не дасть, бо він не збирається казати ні Пітові, ні Ізабель про те, що під ранок побачив на власному комп’ютері. Ця інформація мала б пожвавити процес розслідування, але він його не квапитиме, доки не розвідає дещо сам. Він не хотів би, щоб Піт із нею возився і щось наплутав, але…

Але ж він може. Бо ретельність — погана заміна вдумливості. А Іззі? Вона зовсім не хоче відкривати банку з черв’яками — оцими всіма загадковими листами й незнайомцями з дешевого детективу. Принаймні не тоді, коли смерть у будинку Еллертон — уже на першій сторінці сьогоднішньої газети, разом із повною ретроспективою того, як Мартіна Стовер стала паралізованою. Не тоді, коли Іззі чекає наступного кроку кар’єрними сходами щойно після того, як її напарник вийде на пенсію.

— Підіб’ємо підсумок, — каже Піт. — Сприймаймо це як убивство із самогубством. А ми рухаємося далі. Ми повинні рухатися далі, Керміте. Я йду на пенсію. Із залишиться з купою справ і на якийсь час без напарника, дякуючи цим ідіотським скороченням бюджету. Оце-о, — він показує на два пакети, — воно доволі цікаве, але не впливає на зрозумілість того, що сталося. Хіба що ви вважаєте, що це все підлаштував якийсь майстерний злочинець? Отой, на старій машинці й у куртці, заклеєній маскувальною стрічкою?