Ходжес міркує над цим, і бажання сміятися повертається. Стримати сміх він може, але не усмішку. Усміхається широко й приємно:

— Може, й треба — а раптом у нього в баку лишилося тільки два галони[23] пального!

Коли Рут Скапеллі мала двадцять три роки і ще не починала нарощувати навколо себе той панцир, який є навколо неї зараз, у неї стався короткий і незграбний роман із не зовсім чесним чоловіком — господарем кегельбану. Рут завагітніла й народила дочку, яку назвала Сінтія. Це відбувалося в Дейвенпорті, штат Айова, де вона здобувала диплом медсестри в університеті Каплан. Вона зі здивуванням виявила, що стала матір’ю, а ще більше дивувалася, що батько Сінтії — сорокарічний чолов’яга з висячим пузом і наколкою «ЛЮБИТИ ЩОБ ЖИТИ І ЖИТИ ЩОБ ЛЮБИТИ» на волохатій лапі. Коли б він зробив їй пропозицію (він не зробив), то вона б із внутрішнім здриганням відмовилася. Дбати про дочку їй допомагала тітка Ванда.

Сінтія Скапеллі-Робінсон нині живе в Сан- Франциско, має чудового чоловіка (без наколок) і двох діточок, старший з яких — відмінник і скоро закінчить школу. У її домі панують тепло і затишок. Сінтія дуже дбає, щоб підтримувати таку атмосферу, адже в домі її тітки, де вона в основному зростала (тоді як мати почала вже нарощувати свій міцний панцир), було завжди емоційно холодно, багато звинувачень і зауважень, які зазвичай починалися словами: «Ти забула…» Емоційна температура здебільшого перевищувала точку замерзання, але вище за +7 підіймалася нечасто. Коли Сінтія ходила в школу, вона вже називала матір на ім’я. Рут Скапеллі нічого не мала проти цього; власне, це стало для неї навіть трохи полегшенням. Через роботу доччине весілля пройшло повз неї, але Рут надіслала молодятам подарунок — радіо з годинником. Нині Сінтія з матір’ю розмовляють раз чи двічі на місяць, вряди-годи обмінюються електронними листами. На розповідь: «Джош гарно вчиться в школі, потрапив до футбольної команди», — прийшла лаконічна відповідь: «Молодець». Сінтія ніколи не скучала за матір’ю, бо не дуже й було за чим скучати.

Того ранку молода жінка встає о сьомій годині, готує снідати чоловікові й синам, проводжає Хенка на роботу, а хлопців — до школи, споліскує посуд і кладе його в посудомийну машину. Йде до кімнати-пральні, складає одяг у машинку й запускає її теж. Ці ранкові справи вона виконує, ані разу не подумавши: «Не забудь…», тільки от десь у глибині ця думка в неї все ж думається, і так буде завжди. Посіяне в далекому дитинстві пустило глибоке коріння.

О дев’ятій тридцять вона запарює собі другу каву, вмикає телевізор (поглядає вона туди нечасто, але все ж яке-не-яке товариство) і ноутбук — перевірити, чи немає якихось електронних листів, крім регулярних розсилок з «Амазону» й «Urban Outfitters». Зранку є лист від матері, відісланий учора о 10:44 вечора, — отже, за часом Західного берега, о 8:44. Дивиться на тему листа — це одне слово: «Пробач».

Сінтія відкриває лист. Її серце починає шалено калатати.

Я жахлива. Я жахлива нікчемна сука. Ніхто мене не захищатиме. Я мушу це зробити. Я тебе люблю.

Я тебе люблю. Коли ж мати востаннє казала їй це? Сінтія, яка говорить синам ці слова по чотири рази на день, чесно не може згадати. Хапає зі столу телефон, який заряджався, і телефонує мамі на мобільний, потім на стаціонарний. Чує короткі ділові слова її голосом: «Залишіть голосове повідомлення. Я зателефоную, якщо це буде доцільно». Сінтія просить матір зателефонувати негайно, але їй дуже страшно, що та, можливо, вже не буде в змозі це зробити. Ні зараз, ні, може, навіть потім — і взагалі ніколи.

Вона двічі обходить по периметру свою сонячну кухню, кусаючи губи, потім хапає телефон і набирає номер лікарні імені Кайнера. Поки її з’єднують із мозковою травматологією, вона далі ходить колами по кухні. Нарешті слухавку бере медбрат, який називається Стівом Галперном. Ні, каже їй Галперн, сестра Скапеллі не прийшла, і це дивно. Її зміна починається о восьмій, а на Середньому Заході вже двадцять хвилин на першу.

— Спробуйте зателефонувати їй додому, — радить Стів. — Може, вона на лікарняному, хоча це на неї не схоже — залишитися вдома, не попередивши.

Ви навіть не уявляєте наскільки не схоже, думає Сінтія. Хіба що Галперн теж виріс у домі, де повсякчасним приспівом ідуть слова: «Ти забув…»

Вона дякує медбратові (про таке вона за жодного хвилювання не забуде!) і телефонує до поліцейського відділку за дві тисячі миль. Називається і якомога спокійніше намагається окреслити свою проблему.

— Моя мати живе в будинку 298 на вулиці Танненбаум. Її звати Рут Скапеллі. Вона старша медсестра у відділенні мозкової травматології лікарні імені Кайнера. Сьогодні зранку я отримала від неї електронного листа, який змушує мене думати…

Що в неї глибока депресія? Ні, таким поліцейських не докличешся. Та й не вважає вона так насправді. Жінка набирає повні груди повітря.

— …змушує мене думати, що вона могла замислити самогубство.

Поліцейська машина номер 54 під’їжджає до будинку номер 298 на вулиці Танненбаум. Офіцери Амаріліс Росаріо й Джейсон Лейверті — яких прозивають Туді і Малдун за те, що номер їхньої машини такий самий, як у героїв старої комедії про поліцейську академію, — виходять і йдуть до дверей.

Росаріо тисне на дзвоник. Відповіді немає, тож Лейверті стукає, гучно і сильно. Відповіді немає знову. Джейсон про всяк випадок перевіряє двері, і вони відчиняються. Офіцери перезираються. Райночик тут непоганий, але місто все-таки, а в місті більшість людей двері замикають.

Росаріо зазирає в дім:

— Місіс Скапеллі! Я офіцер поліції Росаріо. Чи не хочете відгукнутися?

Ніхто не відгукується.

Тепер подає голос напарник:

— Офіцер Лейверті, мем. За вас дочка хвилюється. У вас усе гаразд?

Мовчанка. Лейверті знизує плечима і махає рукою в бік дверей:

— Спочатку дами.

Росаріо заходить, машинально розстібаючи кобуру. За нею Лейверті. У вітальні нікого немає, але працює телевізор із вимкненим звуком.

— Туді, Туді, не подобається це мені, — хвилюється Росаріо. — Чуєш запах?

Лейверті чує. Пахне кров’ю. Джерело запаху вони виявляють на кухні — там Рут Скапеллі лежить на підлозі поряд із перекинутим стільцем. Руки її витягнуті так, ніби вона намагалася пом’якшити ними падіння. Поліцейські бачать глибокі порізи: довгі — по руці майже до самих ліктів, короткі — на зап’ястках. Плитка, яка легко миється, заплямована кров’ю, багато її на столі, за яким вона це й вчинила. Різницький ніж, вийнятий із дерев’яної підставки коло тостера, лежить на багатоповерховій таці, з гротескною акуратністю покладений між сільничкою і перечницею й керамічною серветницею. Кров темна, вона вже загусає. На думку Лейверті, жінка померла щонайменше дванадцять годин тому.

— Мабуть, по телевізору нічого хорошого не було… — каже він.

Росаріо суворо дивиться на нього чорними очима, потім опускається на коліно біля тіла, але так, щоб не замастити кров’ю тільки вчора випрану форму.

— Вона щось написала до того, як знепритомніла, — каже Росаріо. — Бачиш плитку біля її правої руки? Кров’ю. Як ти гадаєш, що це? Цифра 2?

Лейверті нахиляється, спершись руками в коліна:

— Важко сказати, — відповідає. — Чи то двійка, чи Z.

— Мій синочок — геній! — не раз казала подругам Дебора Хартсфілд. І додавала з переможною посмішкою: — Правда — це не вихваляння!

Було це до того, як вона запила, коли в неї ще були друзі. Колись у неї був іще один син, Френкі, але той генієм не був. У Френкі було важке порушення мозкової діяльності. Одного вечора, коли йому було чотири роки, Френкі впав у підвал, зламав шию і помер. Так, принаймні, розповідали Дебора і Брейді. Правда була дещо не така. Дещо складніша.