— Нижнє місто — то такий район, де пиво вип’ють, а пляшкою закусять, — якось казав їй Джером. — Такій дівчинці, як ти, там не місце.

Такій дівчинці, як я, думає вона. Такій хорошій дівчинці з верхнього середнього класу, яка ходить до хорошої приватної школи, дружить із хорошими білими дівчатками і має купу гарного шкільного одягу й кишенькових грошей. Та навіть банківська картка в мене є! Я можу зняти з банкомата шістдесят доларів, коли тільки захочу! Офігіти!

Вона йде немовби уві сні, і це дійсно скидається на сон: усе таке химерне, а при тому менш ніж у двох милях — так уже склалися обставини — стоїть затишний будинок у стилі Кейп-коду, при якому гараж на дві машини і весь кредит за який уже сплачено. Вона йде повз дешеві крамниці й ломбарди, завалені гітарами, радіо і небезпечними бритвами з блискучими перламутровими ручками. Вона йшла повз бари, звідки пахне пивом навіть із-за зачинених у січневий холод дверей. Вона йде повз віконечка-закусочні, звідки тхне жиром. Тут продають піцу шматками, там китайське. В одному віконці напис: «Кукурудзяники й листова капуста, як готувала ваша мама».

Ну, не моя мама точно, думає Барбара. Навіть не знаю, що це за страва — кукурудзяники. Млинці? Пончики?

На розі — та на кожному розі, як видається, — зависають якісь хлопці в довгих шортах і мішкуватих джинсах. Дехто з них гріється коло іржавих бочок, у яких горить вогонь, дехто підкидає ногою шкарпетку з горохом, а хтось просто пританцьовує у своїх величезних кросівках, не застібаючи куртку попри холоднечу. Вони кричать «Йо!» своїм друзякам і махають машинам, які проїжджають повз. Коли якась із машин зупиняється, хлопець засовує у відчинене вікно маленький конверт із кальки. Барбара йде МЛК, проминаючи квартал за кварталом (дев’ять, десять, може, дванадцять — вона збилася з ліку), і на кожному розі купують наркотики, не виходячи з машини, як гамбургери чи тако.

Барбара проходить повз жінок у міні-шортах, коротких курточках зі штучного хутра і блискучих черевиках, їхні голови прикрашають дивовижні різнокольорові перуки. Проходить вона і повз порожні будинки з вікнами, забитими дошками. Повз машину, з якої знято колеса, вкриту підписами різних банд. Повз жінку з перев’язаним брудною ганчіркою оком. Вона тягне за руку малюка років двох-трьох, який верещить і впирається. Повз чоловіка, який сидить на ковдрі, п’є вино просто з пляшки і показує їй сірий язик. Які тут злидні, яка безнадія — і це було тут весь час, а вона нічого не зробила, щоб їм допомогти. Нічого не зробила? Та вона навіть не думала про це. Вона тільки й робила, що домашнє завдання. Тільки й робила, що балакала по телефону і ввечері слала есемески найліпшим подружкам. Тільки й робила, що оновлювала статус на Фейсбуку й переймалася, чи гарний у неї колір обличчя. Вона — типовий підліток-паразит, вона харчується в гарних ресторанах з мамою і татом, а тим часом її брати і сестри — ось просто тут, у двох милях від її чудового приміського будиночку, за алкоголем і наркотиками намагаються забутися, відпочити від свого жахливого життя. Їй соромно через те, як рівно спадає на плечі її волосся. Соромно за чистенькі білі гольфи. Соромно за свій колір шкіри — бо він такий самий, як у них.

— Агов, чорнувата! — кричить їй хтось із другого боку вулиці. — Що ти тут робиш? Тут нема чого тобі робити!

Чорнувата.

Серіал з такою назвою вони вдома дивляться й сміються — але оце вона така і є. Не чорна — лише чорнувата. Живе в білому районі життям білої людини. Вона може так, бо її батьки заробляють великі гроші й мають будинок у районі, де люди настільки політкоректні, що сваряться, коли їхня дитина назве іншу тупоголовою. Вона може жити отаким чудовим життям, бо вона нікому не загрожує, не розхитує човна. Просто ходить у своїх справах, базікає з подружками про хлопців і музику, про хлопців і одяг, про хлопців і телепрограми, які вони всі люблять, і про те, кого з ким бачили в торговельному центрі «Березовий пагорб».

Вона чорнувата — це те саме, що нікчемна, і вона не заслуговує на життя.

«Може, тобі просто варто його закінчити. Оцим ти все скажеш».

Думка говорить до неї — у цьому голосі звучить логіка одкровення. Емілі Дікінсон казала, що її вірш — то її послання світові, який ніколи їй не писав, — вони читали це в школі, а Барбара сама ніколи нікому не писала листів. Гору дурних творів, переказів книжок, емейлів — але все це насправді ні до чого, нічого не означає.

«Може, настав тобі час щось зробити».

Не її голос, але голос друга.

Вона зупиняється коло закладу, де складають гороскопи й ворожать на картах таро. У брудному віконечку ворожки вона бачить своє відображення — і ще когось у себе за спиною: білого з усміхненим дитячим обличчям і білявим чубом, що спадає на лоб. Вона роззирається, але нікого не бачить. То їй тільки уявилося. Барбара знову опускає погляд до гри. У тіні навісу ворожчиного закладу рибки знову стають яскравими й виразними. Плавають туди й сюди, раз у раз їх поглинає ясно-блакитний спалах. Барбара озирається туди, звідки прийшла, і бачить: бульваром у її бік мчить блискуча чорна вантажівка — швидко, кидаючись зі смуги на смугу. У машини дуже великі колеса: на такі хлопці в школі кажуть «біґфут» чи «гангстерські».

«Коли вже зібралася, то давай!»

Неначе хтось і правда стоїть поряд. Той, хто розуміє. Голос має рацію. Барбара ще ніколи не думала про самогубство, але зараз ця ідея видається їй цілком слушною.

«Тобі не треба залишати ніяких записок, — каже друг. Вона знову бачить його відображення у вікні. Примарне. — Уже сам факт, що ти зробиш це тут, стане твоїм посланням до світу».

Так і є.

«Ти забагато знаєш про себе, щоб жити далі, — зазначає друг, а погляд Барбари знову зосереджується на рибках, які плавають. — Ти забагато знаєш — і все це погане! — І тоді поспіхом додає: — Що, звичайно, не означає, що ти жахлива людина».

Вона думає: «Ні, не жахлива, просто нікчемна».

Чорнувата.

Вантажівка наближається. На «гангстерських» колесах. Сестра Джерома Робінсона робить крок до бордюру, і її обличчя осяває радісна усмішка.

Доктор Фелікс Бабіно вбраний у костюм, що коштує тисячу доларів. Халат, одягнений поверх костюму, розвівається за ним, мов плащ, коли головний лікар крокує коридором «Відра». Тільки от нині він більш, ніж завжди, потребує гоління, а його зазвичай елегантна сива шевелюра розкуйовджена. Він не звертає уваги на групку медсестер, які зібралися коло столу чергової і про щось розмовляють збудженим шепотом.

Сестра Вілмер підходить до лікаря.

— Докторе Бабіно, чи ви чули…

Він навіть не дивиться на неї, і Норма змушена відскочити, щоб він не збив її з ніг. Вона проводжає його здивованим поглядом.

Бабіно дістає з кишені халату червону табличку «Не турбувати», яку завжди має із собою, вішає на ручку дверей палати номер 217 і заходить туди. Брейді Хартсфілд не підводить очей. Уся його увага зосереджена на ігровому пристрої, що лежить у нього на колінах, там плавають кольорові рибки. Музики немає: він вимкнув звук.

Часто, заходячи до цієї палати, доктор Бабіно зникає і поступається місцем доктору Z. Але не сьогодні. Доктор Z, урешті, — просто інша версія Брейді, проекція, а нині Брейді не до проекцій, він надто зайнятий.

Спогад про те, як він намагався підірвати глядацьку залу «Мінго» під час концерту «Довколишніх», іще дуже плутаний, але, відколи отямився, він точно пам’ятав одне: останнє обличчя, яке побачив перед тим, як світло згасло. То була Барбара Робінсон, сестра нігера, який косив газони в Ходжеса. Вона сиділа практично навпроти Брейді, через прохід. Ось вона тепер тут, плаває з рибками, спільними для двох їхніх екранів. Брейді порішив Скапеллі, цю пизду-садистку, яка викручувала йому сосок. А тепер він займеться оцією сучкою, сестрою Робінсона. Її смерть допече її старшому братові, але це навіть не найголовніше. Це буде ніж у серце старому детективові. Ось що найважливіше.