Роб знайшов під перекинутою коробкою з бинтами ампулу епінефрину і дав Джейсонові. Тоді захряснув задні двері, бухнувся на водійське сидіння і почав заводити мотор. Хто перший прибув на місце — той перший буде в лікарні. Тож слабенький шанс цієї жіночки трохи посилюється. Але попереду все-таки п’ятнадцять хвилин їзди ранковою дорогою; Роб гадав, що вона навряд чи доживе до лікарні імені Ральфа М. Кайнера. З огляду на такі страшні ушкодження, може, їй так буде й краще…

Але вона дожила.

О третій годині наступного дня — їхня зміна вже давно закінчилася, але обидва були занадто рознервовані, щоб навіть думати про повернення додому, — Роб і Джейсон сиділи в кімнаті персоналу й дивилися ESPN[5] з вимкненим звуком. Всього вони зробили вісім ходок, але та жінка була в найгіршому стані.

— Мартіна Стовер її звали… — нарешті промовив Джейсон. — Вона досі в операційній. Я їм телефонував, поки ти до сортиру ходив.

— І що кажуть — є в неї шанси?

— Ні, але ж вони не залишили її просто так, а це дещо означає. Напевне, вона туди ходила по місце виконавчого секретаря. Я зазирнув у її сумку, документи шукав, щоб групу крові у водійських правах побачити, а там отакий оберемок характеристик. Схоже, гарна була секретарка. Останнє місце роботи — в Американському банку. Скоротили.

— А якщо жива буде, як ти гадаєш — що? Тільки ноги?

Джейсон втупився в екран: баскетболісти прудко бігали майданчиком — і довго мовчав. Тоді промовив:

— Якщо виживе, буде паралізована на всі чотири.

— Точно?

— Дев’яносто п’ять відсотків.

Почалася реклама пива. Молоді люди шалено танцюють у якомусь барі. Усі весело гуляють. А Мартіні Стовер тепер буде не до гульок. Роб спробував уявити, що чекає на цю жінку, коли вона все переживе. Життя в моторизованому візку, який рухається від дмухання в трубочку. Годівля перетертими пюре — або через внутрішньовенну систему. Дихання з респіратором. Справляння потреб у кульочок. Життя в медичній зоні сутінків…

— Крістофер Рів[6] не так уже й погано влаштувався… — промовив Джейсон, неначе читаючи думки Роба. — Тримався молодцем. Гідний приклад для наслідування. Голову тримав високо. Навіть, здається, кіно знімав…

— Атож, голову тримав, — зітхнув Роб. — Бо хомут не знімав із шиї. Та й помер він уже…

— Вона вдяглася в найкращий одяг, — міркував Джейсон. — Гарні штани, дорогий светр, пальто красиве. Хотіла знову стати на ноги. І тут якась сука приїжджає — і забирає в неї все!..

— А того вже взяли?

— Поки що не чув, щоб взяли. Сподіваюся, коли візьмуть, за яйця повісять.

Наступної ночі, привізши до лікарні інфарктиста, колеги пішли спитати про Мартіну Стовер. Жінка лежала вже в інтенсивній терапії і подавала такі ознаки посилення мозкових функцій, які свідчили: до неї однозначно повертається свідомість. Коли жінка опритомніє, хтось розповість їй погану новину: вона тепер паралізована від грудей і нижче.

Роб Мартін був радий, що роль такого вістуна випаде не йому.

А чоловік, якого в газетах називали «Мерседес-кілер», досі гуляв на свободі.

Шибка розбивається у задній кишені штанів Білла Ходжеса, після чого лунає радісний хор хлоп’ячих голосів: «Гоооол!!»

Ходжес здригається і підскакує на сидінні. Доктор Стамос — один з чотирьох обов’язкових лікарів, і зранку в понеділок у нього в приймальні не протовпитися. На Ходжеса всі озираються. Він відчуває, як у нього горять щоки.

— Перепрошую, — звертається він до всіх навколо. — Текстове повідомлення.

— І гучне ж! — відзначає літня пані з рідкуватим сивим волоссям і обвислою, наче в бігля, шиєю. Від такого зауваження Ходжес знічується, як хлопчисько, — а йому вже під сімдесят… Ну а дама, однак, у курсі мобільного етикету. — Слід зменшувати звук у громадських місцях або взагалі його вимикати.

— Так, звичайно, звичайно…

Пані повертається до книжки в м’якій обкладинці (це «П’ятдесят відтінків сірого», добряче потерта — схоже, перечитується не вперше). Ходжес витягає з кишені смартфон. Повідомлення прийшло від Піта Гантлі, старого колеги з часів служби в поліції. Піт уже теж скоро полишить цю справу — неймовірно, але правда. Кінець зміни — так у них це називається, але сам Ходжес був не в силах остаточно здати свою зміну й перестати наглядати за порядком. Він зараз керує маленькою, на дві особи, фірмочкою під назвою «Що впало, те пропало». Він називає себе незалежним агентом з вистежування боржників, бо кілька років тому в нього вийшла халепа, після якої ліцензію детективної агенції йому видати не можуть. У цьому місті треба мати зв’язки. Але ж він — приватний детектив, принаймні частину часу ним є.

«Зателефонуй мені, Керміте. Якншвш. Важливо»

Власне, Керміт — це перше ім’я Ходжеса, але для більшості людей він користується другим; від цього його менше порівнюють з жабеням із «Маппет-шоу». А от Піт має за правило називати його Кермітом. Йому це видається кумедним.

Ходжес уже міркує, чи не сунути телефон назад у кишеню (вимкнувши звук, якщо відшукає в меню опцію «не турбувати»). До Стамоса його ось-ось викличуть, і він волів би відбути консультацію. Як і більшість немолодих чоловіків, він не любить лікарські кабінети. Йому завжди страшно — а раптом там виявиться: щось не просто не так, а справді погано. До того ж знає він, про що хоче поговорити колишній колега: наступного місяця обмиватимуть його вихід на пенсію. Відбуватиметься все в «Raintree Inn», отам, аж біля аеропорту. Там і Ходжес відзначав свою пенсію, тільки тепер він питиме значно менше. А може, взагалі не питиме. Коли він працював у поліції, в нього були деякі проблеми зі спиртним, частково через це розпався його шлюб, але зараз його смак до алкоголю послабився. І стало легше. Колись він читав такий науково-фантастичний роман — «Місяць — суворий господар». Щодо місяця важко сказати, але Ходжес готовий під присягою свідчити, що віскі — ото справді суворий господар, і в космос літати не треба.

Він замислюється над цим, гадає, чи не відписати Пітові, але відкидає цю думку і встає. Велика сила — старі звички.

Жінку на рецепції, судячи з бейджика, звати Марлі. На вигляд їй років із сімнадцять, і вона осяває його бадьорою спортивною усмішкою:

— Він скоро вас викличе, містере Ходжесе, обіцяю. Ми зараз просто трошечки затримуємося. Такий оце понеділок.

— Понеділок — день важкий, — відказує Ходжес.

Вона дивиться немов крізь нього.

— Я на секундочку вийду, добре? Треба зателефонувати.

— Добре, — каже вона. — Тільки далеко від дверей не відходьте. Я вам махну, якщо вас викликатимуть.

— Домовилися. — Ходжес зупиняється коло дами з книжкою. — Що, гарний роман?

Пані підводить очі:

— Ні, але дуже енергійний.

— От і мені казали. А кіно ви бачили?

Вона змірює його здивованим і зацікавленим поглядом:

— А що, є й кіно?

— Так. Вам варто пошукати.

Не те що Ходжес сам його дивився, але Холлі Джібні — раніше асистентка, а тепер повноцінний партнер, пристрасна кіноманка від часів свого важкого дитинства, — намагалася затягти його на сеанс. Двічі. Саме Холлі поставила йому на телефон рингтон із розбиванням скла. Їй це видавалося прикольним. Ходжесові теж… попервах. Тепер цей звук його дратує. Він пошукає в Інтернеті, як воно замінюється. Як він виявив, в Інтернеті можна знайти що захочеш. І корисне. І цікаве. І смішне.

А є жахливе лайно.

Мобільник Піта дзвонить двічі, і ось уже старий колега на зв’язку.

— Гантлі слухає.

Ходжес каже:

— Слухай уважно, бо тебе, мабуть, потім про це все питатимуть. Так, я на вечірку приїду. Так, після їжі я зроблю кілька зауваг, смішних, але не вульгарних, і скажу перший тост. Так, я розумію, там будуть і твоя колишня жінка, і нинішня пасія, але, наскільки мені відомо, стриптиз ніхто не замовляв. Якщо хтось на таке здатний, то це Гел Корлі, бо він дебіл, то питати треба йо…