До того ж гарний лікар зараз йому дуже знадобиться.

Маючи це на думці, Брейді занурюється вглиб і знаходить те, що залишилося від ядра свідомості Фелікса Бабіно — мозку всередині мозку. Ця свідомість уже пошрамована й пошматована за всі попередні відвідини Брейді, але він ще там є, і це ще Бабіно, і він може (хоча б теоретично) перехопити контроль над ситуацією. Але він усе ж тут безпорадний, наче якийсь молюск без мушлі. Тільки ця свідомість нагадує не тіло, а радше густе плетиво світляних дротів.

Не без жалю Брейді хапає їх фантомною рукою і рве.

Ходжес проводить вечір, поволі сьорбаючи йогурт і дивлячись погодний канал. Зимова буря, якій мудрагелі-погодники дали дурнувате ім’я Ежені, продовжує насуватися і очікується в місті колись протягом завтрашнього вечора.

— Важко точніше сказати на цей момент, — каже лисуватий погодник в окулярах до красулі-білявки — погодниці в червоній сукні. — Але на наших дорогах він дасть нове значення виразу «стартостопний рух».

Білявка регоче так, наче колега по метеорологічній справі сказав щось надзвичайно дотепне, — і Ходжес пультом вимикає їх.

От клацалка, думає він, дивлячись на пульт. Запперами їх іще називають. Цілком собі винахід, якщо замислитися. Можна отримати доступ до сотень каналів дистанційно. Навіть не встаючи. Наче сидиш не у власному кріслі, а просто в телевізорі. Чи і там, і там водночас. Просто диво — справді.

Коли він іде до ванни чистити зуби, у нього дзвонить мобільний. Він дивиться на екран і не втримується від сміху, хоча це йому боляче. Зараз він спокійно сидить у власному домі, де текстове повідомлення нікого не стривожить, — а старий колега вирішив зателефонувати.

— Привіт, Піте, приємно знати, що ти мій номер не забув!

Пітові не до жартів.

— Я тобі зараз дещо скажу, Керміте, і якщо ти вирішиш щось із тим робити, то я буду як сержант Шульц в «Героях Хоґана»[41]. Пам’ятаєш такого?

— Ну звичайно. — Ходжес відчуває, що тепер у його животі панує не біль, а хвилювання. Дивно, наскільки вони подібні. — Я ж нічого не знаю.

— Отож. Так має бути, бо, на думку відділення, справу про вбивство Мартіни Стовер і самогубство її матері офіційно закрито. Звичайно, заново її відкривати з огляду на такий збіг обставин ми не будемо — це лежить на поверхні. Тут усе зрозуміло?

— Як Божий день, — погоджується Ходжес. — А який збіг?

— Старша медсестра в мозковій травматології Кайнера минулої ночі вчинила самогубство. Рут Скапеллі.

— Чув, — каже Ходжес.

— Мабуть, під час паломництва до пречудового містера Хартсфілда.

— Атож, — немає необхідності розповідати Пітові, що до пречудового містера Хартсфілда він потрапити не зміг.

— У Скапеллі був такий ігровий ґаджет. «Заппіт». Вочевидь, вона його викинула в смітник перед тим, як спливла кров’ю. Його один експерт знайшов.

— Гм. — Ходжес вертається до вітальні й сідає, скривившись, коли згинається в поясі. — І це ти подумав про збіг?

— Не обов’язково я, — з притиском відповідає Піт.

— Але?..

— Але я просто хочу вийти на пенсію спокійно, хай йому всячина! Якщо там є, що робити, то за це далі відповідатиме Іззі.

— Але ж Іззі не бажає такої смердючої відповідальності.

— Не бажає. І капітан не бажає, і комісар.

Чуючи це, Ходжес мимоволі змушений переглянути свою думку про колегу, що той уже людина кінчена.

— Що, ти справді говорив із ними? Намагався зберегти цю штуку в діючому стані?

— З капітаном. Незважаючи на протести Іззі Джейнз, дозволь додати. Її різкі протести. Капітан побалакав із комісаром. Пізно ввечері мені переказали, щоб я це облишив, і ти розумієш чому.

— Ага. Бо це двояко пов’язано з Брейді. Мартіна Стовер була однією з жертв Брейді в центрі. Рут Скапеллі — його медсестрою. Репортер середнього розуму за шість хвилин міг би скласти це все докупи й заварити гарну жахалочку. Тобі це сказав капітан Педерсен?

— Таке мені сказали. Ніхто в поліцейській адміністрації не хоче повертатися назад до Хартсфілда, коли він усе ще лишається не здатним себе захистити і, отже, постати перед судом. Чорт, та ніхто в мерії цього не хоче.

Ходжес мовчки замислюється — може, найглибше в житті. Він у старших класах дізнався вираз «перейти Рубікон» і здогадався, що він означає, навіть без пояснення місіс Бредлі — прийняти рішення, після якого вороття не буде. Пізніше він дізнався, що — часто на свій жаль — людина до більшості своїх Рубіконів приходить не готовою до такого. Якщо він скаже Пітові, що Барбара Робінсон також мала «заппіт» і пішла з метою вчинити самогубство в Нижнє місто, Піт буде майже змушений піти назад до Педерсена. Від двох самогубств, пов’язаних із «заппітами», ще можна відмахнутися як від збігу обставин, але від трьох? І, гаразд, Барбарі, слава Богу, це не вдалося — але вона є ще однією людиною, пов’язаною з Брейді. Вона ж і була на отому концерті «Довколишніх». Разом із Гільдою Карвер і Діною Скотт, які теж отримали «заппіти». Але чи здатна поліція повірити в те, у що починає вірити він? Це важливе питання, бо Ходжес любить Барбару Робінсон і не хоче, щоб у її особисте життя втручалися, але без жодного конкретного результату.

— Керміте? Ти тут?

— Ага. Просто я думаю. А до Скапеллі вчора ввечері хтось приходив?

— Не можу сказати, бо сусідів не питали. Це ж самогубство, а не вбивство.

— Олівія Трелоні також вчинила самогубство, — каже Ходжес. — Пам’ятаєш?

Тепер замовкає Піт. Звичайно, він пам’ятає, як пам’ятає і те, що до самогубства її підштовхнули. Хартсфілд запустив їй у комп’ютер погану програму-черва, яка змусила жінку думати, що її переслідує привид молодої матері, убитої в центрі. Також посприяло й те, що більшість людей вважали, буцімто безвідповідально забутий нею в запаленні ключ частково спричинив ту криваву подію.

— Брейді завжди подобалися…

— Та знаю я, що йому подобалося! — зупиняє його Піт. — Нема необхідності про це просторікувати. У мене для тебе ще один кавалок є, якщо хочеш.

— Давай!

— Я говорив з Ненсі Елдерсон сьогодні десь о п’ятій вечора.

Молодець, Піте, думає Ходжес. Ти не просто номер відбуваєш останні кілька тижнів.

— Вона сказала, що місіс Еллертон уже купила дочці новий комп’ютер. Для занять онлайн. Він стоїть під сходами в підвал, іще в коробці. Еллертон збиралася за місяць подарувати його Мартіні на день народження.

— Іншими словами, вона планувала майбутнє. Не схоже на самогубцю, чи не так?

— Ні, я б не сказав. Мені час іти, Керме. М’яч на твоєму полі. Чи грай, чи так лишай. Як собі знаєш.

— Дякую, Піте. Спасибі за подачу.

— Коли б то було, як за старих часів, — промовляє Піт. — Ми б за це так взялися, що тільки тріски б полетіли!

— Тільки не вернеш тих часів. — Ходжес знову потирає бік.

— Отож. Не вернеш, блін. Ти й собою займися. Поправся трохи.

— Докладу всіх можливих, — каже Ходжес, але вже ні до кого. Піт уже закінчив розмову.

Він чистить зуби, п’є знеболювальне і поволі залазить у піжаму. Потім лягає в ліжко й дивиться в темряву, чекаючи чи то сну, чи ранку — того, що настане швидше.

Брейді не забув взяти ідентифікаційний бейдж Бабіно з верхньої шухляди письмового столу, коли вбирався в його одяг, адже магнітна стрічка на зворотному боці перетворювала цей бейдж на універсальну перепустку. О 10:30 того вечора, приблизно тоді, коли Ходжес нарешті наївся програм про погоду, Брейді вперше користується цією перепусткою, щоб потрапити на територію парковки, призначеної для співробітників лікарні, коло головного корпусу. Удень тут не протовпитися, зате о цій порі є великий вибір місць. Він зупиняється на ділянці якнайдалі від проникливого світла натрієвих ламп. Відхиляє сидіння розкішної машини доктора Б. і вимикає двигун.

Він поринає в сон і відчуває, як пливе в легкому тумані незв’язних спогадів — усього, що залишилося від Фелікса Бабіно. Відчуває смак м’ятної помади дівчинки, з якою той уперше поцілувався, — Марджорі Паттерсон у старшій школі Іст-Джуніор у Джопліні (штат Міссурі). Бачить баскетбольний м’яч із потертим написом «VOIT». Відчуває тепло в спортивних штанцях, коли він впісявся, розмальовуючи картинки за бабусиним диваном, великого м’якого динозавра з полинялого зеленого велюру.