Додому, я їду додому…

Тільки от є одна закавика: він злегковажив і не взяв ножа. Можна було б узяти його в домі, але тут у нього є інша справа, а двічі їздити не хочеться. Доки він ляже спати, йому ще треба намотати не одну милю, і йому не терпиться все розпочати. Він відкриває середнє відділення і порпається там. Звичайно, такий денді, як Бабіно, триматиме про запас якісь косметичні інструменти, навіть кусачки для нігтів згодилися б… але немає нічого. Він перевіряє бардачок і в теці з документами на машину (шкіряній, звичайно!) знаходить страхову карту «Allstate», заламіновану в пластик. Оце йому стане в пригоді. Врешті-решт, як каже реклама, вони — «надійна рука допомоги».

Брейді відкочує рукав кашемірового пальта Бабіно і сорочки, потім проводить по руці кутком ламінованої карти. Виходить лише червона смужка. Він повторює, давить сильніше, стиснувши в гримасі губи. Цього разу шкіра рветься і тече кров. Він виходить з машини, піднявши руку, потім нахиляється всередину. Намагається наляпати крові на сидіння й на нижню частину керма. Це дрібниця, але не завадить. Особливо в поєднанні з простреленим склом.

Він підіймається на ґанок, і кожен пружний крок — як маленький оргазм. Кора лежить під вішаками — така сама мертва, як і була. Бібліотечний Ел дрімає на канапі. Брейді трусить його і, почувши нерозбірливе бурмотіння, хапає двома руками і скочує на підлогу. Той розплющує очі.

— Га? Що?

Погляд у нього затуманений, але не зовсім порожній. Може, в цій пограбованій голові вже не залишилося Ела Брукса, але все-таки є трохи того другого «я», котре створив Брейді. Цілком досить.

— Агов, Z-Бою! — звертається до нього Брейді, присідаючи поряд.

— Агов! — хрипить Ел, тяжко намагаючись сісти. — Привіт, докторе Z. Я далі стережу будинок, як ти мені сказав. Жінка — та, яка ще може ходити, — весь час користується «заппітом». Я стежу за нею з гаража через дорогу.

— Тобі більше не треба цим займатися.

— Ні? Скажіть, де ми?

— У мене вдома, — каже Брейді. — Ти вбив мою жінку.

Z-Бой дивиться на сивого чоловіка в пальті, і в нього відвисає щелепа. З рота в нього жахливо тхне, але Брейді не відхиляється. Повільно лице Z-Боя береться складками. Це нагадує автокатастрофу, показану в уповільненому темпі.

— Убив?! Ні!

— Убив.

— Ні! Та я б ніколи…

— Але таки вбив. Проте лише тому, що я тобі так сказав.

— Ви точно знаєте? Я не пам’ятаю.

Брейді бере його за плече.

— Ти в цьому не винен. Ти був під гіпнозом.

Лице Z-Боя яснішає:

— Від «Риболовлі»!

— Так, від «Риболовлі». А коли ти був під гіпнозом, я наказав тобі вбити місіс Бабіно.

Z-Бой дивиться на нього поглядом, сповненим сумніву й горя.

— Якщо я це зробив, то була не моя вина. Я перебував під гіпнозом і нічого не пам’ятаю.

— Тримай.

Брейді дає Z-Бою свій пістолет. Z-Бой тримає його й, насупивши брови, дивиться на зброю, немов на якийсь екзотичний витвір.

— Клади це в кишеню, а мені давай ключі від машини.

Z-Бой з відсутнім виглядом засовує 32-каліберний у кишеню штанів; Брейді кривиться від думки, що буде, якщо зброя вистрілить і всадить бідолашному дурню кулю в ногу. Нарешті Z-Бой простягає йому ключі. Брейді кладе їх у кишеню, встає і проходить через вітальню.

— Ви куди, Докторе Z?

— Я ненадовго. Може, посидиш на канапі, доки я вернуся?

— Я посиджу на канапі, доки ви вернетеся, — відказує Z-Бой.

— Гарна думка!

Брейді йде в кабінет доктора Бабіно. У ньому є стіна марнославства, завішана фотографіями в рамках — серед них і така, де молодший Бабіно тисне руку другому президентові Бушу; обидва шкіряться, як намахані. Брейді уваги на фотографії не звертає: він уже багато разів їх бачив — протягом тих місяців, коли вчився перебувати в тілі іншої людини, цей час він подумки сприймає як водійську школу. Не цікавить його й комп’ютер на столі. Зараз йому потрібен ноут — «Macbook Air», що стоїть на креденсі. Він відкриває його, вмикає і вводить пароль Бабіно, який, так уже вийшло, — «ЦЕРЕБЕЛІН».

— Нехилу штучку ти мені колов, — зауважує Брейді, поки завантажується основний екран. Власне, він цього не дуже певен, але обирає вірити в силу тих ліків.

Його пальці стукотять по клавіатурі з напрацьованою швидкістю, не властивою Бабіно, і вискакує прихована програма, яку Брейді встановив сам під час попереднього візиту до голови доброго лікаря. Вона називається «Риболовля». Він знову береться до клавіатури, і програма йде на репітер у комп’ютерному прихистку Фредді Лінклаттер.

«ПРАЦЮЄ…» — повідомляє екран ноутбука, а потім: «3 ЗНАЙДЕНО».

Три знайдено! Уже три!

Брейді радий, але не надто дивується, хоча й відбувається це в мертвий передранковий час. У кожній юрбі є кілька людей, що страждають на безсоння, зокрема й у тій юрбі, яка отримала «заппіти» з сайту badconcert.com. Хіба є кращий спосіб збавити безсонні години, як над зручним ігровим пристроєм? А перед тим, як розкласти пасьянс чи поганяти сердитих пташок, — чом би не перевірити отих рожевих рибок на демо-екрані й не подивитися, чи почали вони вже перетворюватися на цифри, коли їх зловити? За правильну комбінацію дають призи, але о четвертій ранку це навряд чи буде основною мотивацією. Зазвичай о четвертій ранку особливо печально не спати. Саме в цей час накочуються песимістичні й неприємні думки, а відео з рибками так заспокоює. І на нього легко залипнути. Ел Брукс зрозумів це до того, як став Z-Боєм; Брейді зрозумів, щойно побачив. Просто щасливий збіг обставин, але те, що після того зробив Брейді — що він підготував, — це вже ніякий не збіг. Це результат довгого й уважного планування, поки він перебував в ув’язненні — у палаті й у зруйнованому тілі.

Він закриває ноутбук, бере його під пахву і виходить із кабінету. У дверях він щось згадує — і повертається до письмового столу Бабіно. Висуває середню шухляду і знаходить саме те, чого хоче, навіть довго ритися не треба. Коли щастить, так уже щастить.

Брейді повертається до вітальні. Z-Бой сидить на канапі, його голова похилена, плечі зсутулені, руки звисають між розсунутими колінами. Вигляд у нього невимовно виснажений.

— Мені час іти, — каже Брейді.

— Куди?

— Не твоє діло.

— Не моє діло.

— Точно. Тобі треба спати далі.

— Тут, на канапі?

— Або нагорі в будь-якій спальні. Але перед тим тобі треба ще дещо зробити. — Він вручає Z-Боєві фломастер, знайдений у шухляді Бабіно. — Постав свій знак, Z-Бою, як тоді, в домі місіс Еллертон.

— Вони були живі, коли я дивився на них із гаражу, я знаю, а зараз, вони, мабуть, мертві.

— Напевне, так.

— Я ж їх не вбивав, ні? Бо мені здається, що я був принаймні в ванній. І написав там «Z».

— Ні, нічого такого не бу…

— Я шукав той «заппіт», як ви мене просили, це точно. Дуже добре шукав, але ніде не знайшов. Думаю, вона його викинула.

— Це вже не важливо. Просто постав тут знак, добре? Постав його хоча б у десяти місцях. — Раптом у нього виникає думка. — А ти ще вмієш до десяти рахувати?

— Раз… два… три…

Брейді дивиться на «ролекс» Бабіно. Чверть по четвертій. Ранкові обходи у «Відрі» починаються о п’ятій. Час летить, мов на крилах.

— Молодець! Постав свій знак хоча б у десяти місцях. Потім можеш лягати спати.

— Добре, я поставлю свій знак хоча б у десяти місцях. Потім ляжу спати. Потім поїду до того будинку, за яким ви хочете, щоб я стежив. Чи мені зараз уже не треба, якщо вони померли?

— Гадаю, зараз уже туди не треба. Повторимо, гаразд? Хто вбив мою жінку?

— Я, але я не винуватий. Я був під гіпнозом, я навіть не пам’ятаю. — Z-Бой плаче. — Ви повернетеся, Докторе Z?

Брейді посміхається, демонструючи тонку роботу дантистів:

— Звісно.

Його очі роблять рух угору і ліворуч.

Він дивиться, як старий човгає до здоровенного телевізора формату «Боже, який я багатий!», що висить на стіні, і малює на його екрані велике Z. Необхідності в тому, щоб обписати місце злочину буквами Z, немає, але Брейді вважає, що це буде тонкий хід, особливо коли поліція спитає колишнього Бібліотечного Ела, як його звати, і він назветься Z-Боєм. Трохи додаткового полірування для вже готового ювелірного витвору.