На Вейл-роуд снігу вже на добрі три пальці і слизько. «Малібу» кілька разів ковзається, один раз мало не падає в кювет. Він сильно пітніє, і від мертвої хватки за кермо артритні пальці пульсують болем.

Урешті він бачить високі червоні стовпи — останній орієнтир. Брейді тисне на гальма і переходить на швидкість пішохода.

Останні дві милі[57] проїжджає безіменною односмуговою табірною дорогою, але завдяки навислим гілкам дерев тут їхати найлегше за всю останню годину. Місцями шлях досі голий. Це протриває доти, доки налетить основна частина заметілі — а це очікується близько восьмої вечора, якщо вірити радіо.

Він під’їжджає до роздоріжжя, де дві дерев’яні стрілки на стовпі показують у різні боки. Праворуч — «Табірліг Великого Боба», ліворуч — «Голови і шкури». Футах десь у десяти[58] над вказівниками вниз дивиться камера стеження у високій сніговій шапці.

Брейді завертає ліворуч і розслабляє руки. Він майже на місці.

У місті снігу ще небагато. Вулиці чисті, машини їздять добре, але усі троє про всяк випадок залізли у Джеромів «джип ранглер». Будинок номер 448 по Мерітайм-драйв виявляється одним з таких кондомініумів, які у бадьорі вісімдесяті повилазили на південному березі озера, як гриби. Тоді це було круте місце. Нині будинки майже наполовину порожні. У вестибюлі Джером знаходить табличку «Ф. Лінклаттер — 6-а». Тягнеться до дзвінка, але Ходжес його зупиняє.

— Що таке? — дивується Джером.

Холлі суворо каже:

— Дивися і вчись, Джероме. Так воно робиться.

Ходжес тисне абиякі кнопки, і з четвертої спроби йому відповідає чоловічий голос:

— Хто там?

— Служба доставки «FedEx»! — каже Ходжес.

— Хто ж це мені посилку надсилає? — дивується чоловік.

— Не можу сказати, друже. Новини не роблю, я їх приношу.

Двері до коридору неприємно торохтять. Ходжес відчиняє і пропускає всіх решту. У будинку два ліфти, на одному приліплений напис «Не працює». На тому, що працює, приклеєна записка: «Хазяїне гавкучого собаки на 5 поверсі, я до тебе доберуся!»

— Доволі зловісно, — каже Джером.

Ліфт відчиняється, вони заходять, Холлі риється в сумочці. Знаходить пачку «нікоретте» і витягає одну пастилку. Коли ліфт приходить на шостий поверх, Ходжес каже:

— Якщо вона там, говоритиму з нею я.

Квартира 6-А саме навпроти ліфта. Ходжес стукає. Коли немає відповіді, стукає гучніше. Знову не отримуючи відповіді, гатить у двері кулаком.

— Ідіть геть, — чути слабкий голос по той бік.

Голос дівчинки, хворої на грип, думає Ходжес.

Стукає знову:

— Міс Лінклаттер, відчиняйте!

— Ви з поліції?

Він би міг сказати «так», не вперше від виходу на пенсію вдаватиме офіцера, але інстинкт підказує йому цього не робити.

— Ні. Я Білл Ходжес. Ми колись бачилися, недовго, у 2010 році. Коли ви працювали в…

— Так, пам’ятаю.

Чути, як відмикається один замок, другий. Відчіпляється ланцюжок. Відчиняються двері — і в коридор різко тягне димом. Жінка у дверях тримає між великим і вказівним пальцями лівої руки наполовину скурений жирний косяк. Вона худа — на межі виснаження — і бліда, як сметана. На ній смугаста футболка з написом: «ВИКУП ДЛЯ ПОГАНИХ ХЛОПЦІВ, БРЕЙДЕНТОН, ФЛОРИДА». Нижче додано «ПОСАДИЛИ ВАС? ЗАСТАВА З НАС!», але ці слова погано читаються, бо на них кривава пляма.

— Треба мені було вам зателефонувати, — каже Фредді. Хоча вона й не дивиться на Ходжеса, він розуміє, до кого насправді вона звертається. — Треба ж було, я про вас думала. Ви ж його той раз зупинили, так?

— Боже мій, міс, що сталося?! — питає Джером.

— Мабуть, я забагато речей зібрала. — Фредді показує на дві валізи за спиною, у вітальні. — Треба було мамку слухати. Вона казала: ніколи не бери в дорогу забагато!

— Та ні, він, певне, не про валізи, — пояснює Ходжес, показуючи на свіжу криваву пляму на футболці Фредді.

Він заходить, Джером і Холлі теж. Холлі зачиняє за собою двері.

— Та я розумію, про що він, — каже Фредді. — Гівнюк у мене стріляв. А коли я почала тягати зі спальні валізи, знову кров пішла.

— Дозвольте подивитися, — каже Ходжес і робить крок у бік Фредді, але та теж відступає на крок і схрещує руки — зворушливо, точнісінько як Холлі.

— Ні. Я в ліфчику. Болить дуже.

Холлі виходить наперед, відсунувши Ходжеса.

— Покажіть, будь ласка, де ванна. Можна я подивлюся?

Для Ходжеса вона говорить цілком нормально — спокійно, — але жує свою нікотинову жуйку як скажена.

Фредді бере Холлі за зап’ястя і проводить повз валізи, на мить затримавшись, щоб затягтися. Випускає дим, як сигнали, в міру того, як говорить:

— Обладнання у вільній кімнаті. Праворуч. Ходіть, дивіться. — А потім уже звичайним голосом: — Коли б я стільки речей не зібрала, мене б тут уже не було.

Ходжес сумнівається. Він гадає, що Фредді зомліла б у ліфті.

«Голови і шкури» не такі великі, як «мак-будинок» Бабіно на Цукрових Гірках, але, хай їм всячина, майже такі. Вони довгі, низенькі й розляглися на всі боки. За ними, під засніженим схилом, — озеро Чарльз, яке від часу останнього приїзду Брейді замерзло.

Він паркується попереду і поволі йде в західну частину, і дорогі черевики Бабіно ковзають по снігу, який товщає і товщає. Мисливський кемпінг стоїть на відкритому місці, тож тут уже є де послизатися. Мерзнуть ноги. Брейді шкодує, що не взяв із собою чобіт, і знову нагадує собі: про все не подбаєш.

Він бере ключ від генераторного сарайчика з коробки електролічильника, а ключ від хатинки — в сараї. Генератор — новенький «Generac Guardian». Зараз він мовчить, але, мабуть, пізніше розкочегариться. Тут, у цих хащах, електрику вибиває майже в кожну бурю.

Брейді вертається в машину по ноутбук Бабіно. У таборі є вай-фай, і йому потрібен лише комп’ютер, щоб тримати зв’язок зі своїм проектом і бути в курсі всіх його новин. Ну і, звичайно, «заппіт».

Старий добрий «заппіт-нуль».

У хатинці темно й холодно, і спочатку він виконує цілком прозаїчні дії пожильця: вмикає світло, виставляє термостат. Головна кімната велика й оббита сосною, у ній люстра зроблена з полірованої кістки північного оленя — колись вони тут водилися. Посередині зяє місце для вогнища, обкладене диким каменем, — у такому можна смажити хоч носорога. Над головою хрест-навхрест — товсті, закурені за багато років балки. Біля стіни — буфет із вишневого дерева на всю довжину кімнати: у ньому стоїть шеренга з, мабуть, п’ятдесяти пляшок; деякі майже порожні, деякі з цілими печатками. М’які меблі старі, дібрані врізнобій, вони оббиті плюшем: глибокі крісла, гігантський диван, на якому за довгі роки виграно безліч дівок. Тут, крім мисливства й риболовлі, відбувалося чимало позашлюбного траху. Шкура перед вогнищем належала ведмедеві, добутому доктором Елтоном Маршаном: він уже має свою велику операційну на небесах. Голови тварин на стінах та опудала рибин — трофеї майже десятка інших лікарів, давніх і нинішніх. Зокрема, тут є гарний олень із шістнадцятьма плямами, що його Бабіно підстрелив сам, коли ще був собою. Не в сезон, ну й хрін з ним.

Брейді ставить ноут на старовинний письмовий стіл у глибині кімнати і вмикає, ще не знявши пальта. Спочатку перевіряє репітер і радіє, побачивши, що «243 ЗНАЙДЕНО».

Він вважав, що розуміє силу пастки для очей, і бачив, наскільки демо-екран притягує, ще до того, як надав йому додаткової сили, — але такий успіх був вищий над найсміливіші його сподівання. Значно вищий. Від сайту ніяких попереджальних сповіщень чути не було, але все одно він туди навідується: просто подивитися, як там справи. І знову всі його сподівання перевершено. Понад сім тисяч переглядів на цей момент — сім тисяч! — і кількість росте просто на очах.

Він скидає пальто і виконує жвавий танок на ведмежій шкурі. Від цього швидко втомлюється — наступного разу треба буде вселитися в когось років двадцяти-тридцяти, — але він добре зігрівся.