— Здорово! — каже Ходжес. — І ти молодчина — жінка з прихованими талантами!

Перед Холлі лежать рядочком косяки. Із тим, який щойно скрутила вона, виходить рівно дванадцять.

— Ух вона й швидка! — захоплюється Фредді. — А акуратні ж які! Наче машиною робилися!

Холлі виклично дивиться на Ходжеса:

— Мій терапевт каже, що вряди-годи викурити цигарку з марихуаною цілком можна. Якщо не зловживати. Як дехто. — Погляд Холлі повзе в бік Фредді, потім до Ходжеса. — Ну і це не мені. Це для тебе, Білле. Тобі треба.

Ходжес дякує і на мить замислюється, скільки вони разом і яка добра загалом була ця спільна життєва подорож. Тільки закоротка. Дуже коротка… І тут у нього дзвонить телефон. Це Беккі.

— Місце називається «Голови і шкури». Казала ж, що воно так по-випендрьожному називається. Вона не пам’ятає, як туди їхати: мабуть, перебрала трохи дорогою, щоб розігрітися, — але пам’ятає, що вони їхали на північ до роздоріжжя доволі довгенько і зупинялися дорогою на заправці під назвою «Гараж Тьорстона». Допоможе?

— Так, страшенно. Дякую, Беккі. — Він завершує розмову. — Холлі, мені треба знайти «Гараж Тьорстона» на північ від міста. Потім — щоб ти зателефонувала Герцу в аеропорт і попросила найбільше, що в них є на чотирьох колесах. Зараз будемо мандрувати.

— А мій «джип»… — починає Джером.

— Він маленький, легенький і старенький, — перепиняє Ходжес. Хоча це не єдина причина взяти іншу машину, пристосовану до снігу. — А от до аеропорту на ньому дуже добре доїхати.

— А я? — питає Фредді.

— Федеральна програма захисту свідків! — каже Ходжес. — Як домовлялися. Це буде просто мрія наяву.

Джейн Еллсбері була цілком нормальним немовлям — шість фунтів дев’ять унцій[61], — власне, трошки недобирала ваги; а от у сім років важила вже дев’яносто фунтів[62] і була знайома із дражнилкою, яка переслідує її досі: «Жирна-жирна, скотобаза, провалила унітаза!» У червні 2010 року, коли мама взяла її на концерт «Довколишніх» на честь п’ятнадцятиріччя, дівчинка важила двісті десять фунтів[63]. Унітаз під нею усе-таки не провалювався, а от шнурки зав’язувати було важко. Тепер Джейн дев’ятнадцять, і важить вона вже триста двадцять[64], і коли до неї з безкоштовного «заппіта» лунає голос, усе стає їй цілком зрозуміло. Цей голос тихий, спокійний і розсудливий. Він каже: ніхто тебе не любить, усі з тебе сміються. Відзначає, що вона не може припинити їсти — навіть зараз, коли по її обличчю течуть сльози, вона наминає шоколадне печиво-коліщатка з пакета, оте, де всередині багато драґлистої зефірної начинки. Як добріший брат Духа Майбутнього Різдва, який нагадав Ебензеру Скруджу деякі вічні істини, він у двох словах накреслює її майбутнє: товста, товща, найтовща… Сміх на Карбін-стрит Рогульського раю, де вона живе з батьками в будинку без ліфта. Гидливі погляди. Прикрі дотепи: «Онде дирижопль летить!», «Бережися, щоб вона на тебе не впала!» Голос розумно й логічно пояснює, що її ніхто не запросить на побачення, не візьме на нормальну роботу, бо через політичну коректність амплуа циркової товстухи більше не існує, що в сорок років вона буде змушена спати сидячи, бо величезні груди занадто давитимуть на легені, а помре вона в п’ятдесят від серцевого нападу, а до того буде вичищати бруд з-поміж своїх жирових складок за допомогою пилососа. Коли вона намагається сказати голосу, що могла б трохи схуднути — може, до якоїсь клініки звернутися, — голос не сміється. Він лише питає її, лагідно й співчутливо, звідки вона візьме на це гроші, коли батьки разом заробляють хіба на те, щоб втамувати її ненаситний апетит. Коли голос каже, що їм краще взагалі без неї, Джейн може тільки погодитися.

Джейн — котру на Карбін-стрит усі знають як Жирну Джейн — бреде у ванну і бере пляшечку з таблетками оксиконтіну, які тато п’є проти болю в спині. Лічить. Їх тридцять — напевне, більш ніж достатньо. Вона п’є їх по п’ять штук, запиваючи молоком, заїдаючи шоколадним печивом із зефіром. У голові паморочиться. Я сідаю на дієту, думає Джейн. На довгу-довгу дієту.

Правильно, каже їй голос із «заппіта», і тут у тебе все буде по-чесному, так, Джейн?

Дівчина п’є останні п’ять штук. Намагається взяти «заппіт», але пальці вже не можуть втримати тонкий прилад. Та й яка різниця? Вона в такому стані все одно не зловить жодної швидкої рожевої рибки. Краще подивитися у вікно, де сніг кутає землю в білий саван.

Все, годі, ніякої «жирної скотобази», думає вона — і коли вона непритомніє, то відчуває полегшення.

Перш ніж їхати до Герца, Ходжес різко завертає на «джипі» Джерома на повороті перед «Гілтоном» коло аеропорту.

— Це що, місце, де тримають свідків? Оце?

Ходжес каже:

— Оскільки в моєму розпорядженні безпечного помешкання нема, то хай буде оце. Зареєструю тебе під своїм прізвищем. Заходиш, замикаєшся і перед телевізором чекаєш, доки все скінчиться.

— І пов’язку поміняй! — нагадує Холлі.

Фредді не звертає на ці слова уваги. Вона зосереджена на Ходжесі.

— А я в наскільки великій халепі буду, коли все скінчиться?

— Не знаю, і зараз мені немає коли з тобою це обговорювати.

— Ну хоч у номер щось замовити можна? — Червоні очі Фредді злегка зблискують. — Мені майже не болить, але щось різко на хавчик пробиває.

— Призволяйся, — відказує Ходжес.

Джером додає:

— Тільки у вічко не забудь подивитися — а то раптом там не офіціант, а підісланий Брейді чоловік у чорному!

— Жартуєш? — каже Фредді. — Еге ж?

Цього сніжного вечора у вестибюлі порожньо. Ходжес, який почувається так, ніби прокинувся від дзвінка Піта років зо три тому, усе влаштовує, потім повертається туди, де сидять усі решта. Холлі щось робить в айпаді й не підводить очей. Фредді простягає руку по ключ, але Ходжес вручає його Джерому.

— Номер 522. Проведеш її, добре? Я хочу поговорити з Холлі.

Джером зводить брови догори. Ходжес нічого не додає, то він знизує плечима й бере Фредді за руку.

— Джон Шафт проведе вас до вашого люксу.

Вона відштовхує його руку:

— Та добре, коли там є хоча б міні-бар…

Але встає і йде з ним до ліфтів.

— Я знайшла «Гараж Тьорстона», — каже Холлі. — Це п’ятдесят шість миль на північ трасою І-47: буря суне звідти. Далі внутрішньоштатна траса 79. Погода не…

— Усе буде добре, — каже Ходжес. — Герц має для нас «форд експедішен». Гарний важкий автомобіль. А ти мені потім дорогу показуватимеш. Я про інше хочу поговорити.

Він лагідно бере з її рук айпад і вимикає.

Холлі чекально дивиться на нього, склавши руки на колінах.

Брейді вертається з Карбін-стрит у Рогульському раю свіжим і піднесеним: із цією жирною Еллсбері було і весело, і легко. Цікаво, скільки ж людей потім будуть зносити її тіло з третього поверху. Четверо, напевне. А труна яка буде! Розміру XХL!

Коли він перевіряє сайт і бачить, що він недоступний, настрій моментально падає. Так, він очікував, що Ходжес знайде спосіб вивести його з ладу, але не чекав, що це станеться так швидко. І телефон цей його лютить так само, як оті нахабні повідомлення, які Ходжес залишив під «Блакитною парасолькою» тоді, під час їхнього першого протистояння. Це ж лінія запобігання самогубствам. Йому й перевіряти не треба. Він і так знає.

І, так, Ходжес приїде. У Кайнера багато людей про це місце знають: це така собі легенда. Але чи він просто сюди поїде? Брейді ні на мить у це не вірить. З одного боку, детектив-пенсіонер знає, що багато мисливців залишають зброю в таборі (хоча мало де її аж так багато, як у «Головах і шкурах»). А з іншого (що важливіше), цей старий коп — хитра гієна. Він став на шість років старший від того часу, коли Брейді з ним зустрівся: без сумніву, задишки й тремтіння в кінцівках йому додалося, але ж він і хитрий. Така тварюка скрадається, не підходить до тебе безпосередньо — а потім переріже тобі піджилки, коли ти дивитимешся в інший бік.