— Говориш про неї як про живу.

Я кивнув, не випускаючи її рук.

— Ага. Я знаю. Важко перестроїтися. Річ у тому, що Арні захотів її мати… чи його, це авто… з першої ж секунди, як побачив. І зараз я думаю… тоді не думав, але тепер — так… що так само сильно Лебей хотів, щоб Арні її забрав, що він би й безплатно її віддав, якби до цього дійшло. Так, наче Арні побачив Крістіну й усе зрозумів, а Лебей побачив Арні й зрозумів те саме.

Лі забрала в мене свої руки й знову нервово стала терти лікті.

— Арні казав, що він заплатив…

— Так, авжеж, заплатив. І досі розплачується. Якщо від Арні там взагалі щось залишилось.

— Не розумію, про що ти.

— Я тобі покажу, — сказав я, — за кілька хвилин. Спочатку тільки в курс історії введу.

— Добре.

— У Лебея були дружина й донька. Давно ще, у п’ятдесяті. Його донька померла на узбіччі дороги. Удавилася. Гамбургером.

Обличчя Лі побіліло, потім стало крейдяним; якусь мить її шкіра здавалася молочною і прозорою, як матове скло.

— Лі! — вигукнув я. — Що з тобою?

— Нічого, — відповіла вона з незворушністю, від якої кров холонула в жилах. Колір обличчя не покращав. Рот викривила моторошна гримаса, що, напевно, мала зображати заспокійливу усмішку. — Я в нормі. — Вона підвелася. — А де у вас туалет?

— У кінці коридору, — відповів я. — Лі, у тебе таке обличчя…

— Я зараз блюватиму, — відповіла вона тим самим незворушним голосом і попрямувала в коридор. Ішла, сіпаючись, немов лялька; де й поділася вся танцювальна грація, яку я споглядав у рухах її тіні. Вона поволі вийшла з вітальні, та коли зникла з-перед очей, ритм її ходи відновився. Я чув, як відчиняються двері туалету, а потім ті звуки. Я відкинувся на спинку дивана й затулив очі долонями.

Повернулася Лі ще блідою, але щоки вже трохи порожевішали. Вона вмивалася, і на щоках досі не висохло кілька крапель води.

— Вибач, — сказав я.

— Усе нормально. Просто я… злякалася, — кволо всміхнулась вона. — Хоча це ще м’яко сказано, мабуть. — Вона спіймала мій погляд. — Деннісе, скажи мені тільки одне. Те, що ти сказав, правда? Це справді було?

— Так, — кивнув я. — Правда. І то ще не вся історія. Але чи хочеш ти її слухати до кінця?

— Ні. Але ти все одно розкажи.

— Можемо не піднімати цю тему, — сказав я, сам не надто в це вірячи.

Серйозний погляд її засмучених очей не полишав моїх.

— Можливо… безпечніше буде… її обговорити, — промовила вона.

— Невдовзі після смерті доньки його дружина наклала на себе руки.

— Машина…

— …була причетна.

— Як?

— Лі…

— Як?

Тож я їй розповів — не лише про маленьку дівчинку та її матір, але й про самого Лебея, усе, що почув від його брата Джорджа. Про бездонне вмістилище гніву. Про дітей, які кпили з його одягу й смішної зачіски. Про його втечу в армію, де одяг і зачіски в усіх були однакові. Про автопарк. Постійні нарікання на гівнярів, а особливо тих гівнярів, які привозили йому свої великі дорогезні тачки на ремонт за державний рахунок. Про Другу світову війну. Брата Дрю, який загинув у Франції. Старий «шевроле». Старий «гадзон-горнет». І крізь усе це незмінним фоновим ритмом пульсував гнів.

— Те слівце, — пробурмотіла Лі.

— Яке слівце?

— Гівнярі, — Лі немовби вичавила його з себе, наморщивши носа від майже підсвідомого несхвалення й огиди. — Він його вживає. Арні.

— Я знаю.

Ми перезирнулися, і її руки знову знайшли мої.

— Ти змерзла, — сказав я. Ще одна глибокодумна ремарка від фонтану мудрості Денніса Ґілдера. У мене їх мільйон.

— Так. Здається, я вже ніколи не зігріюся.

Я хотів її обійняти, але не став. Боявся. Занадто вже все було зав’язано на Арні. А найжахливіше (і це справді було дуже страшно) — складалося таке враження, що він мертвий… мертвий або зачаклований, перебуває під дією якихось злих чарів.

— Його брат більше нічого не казав?

— З доречного — нічого. — Але тут зринув спогад: як бульбашка в стоячій воді, напухирився й луснув. «Він був одержимий і злющий, але не чудовисько, — сказав мені Джордж Лебей. — Принаймні… я так вважаю». Тоді було таке враження, що він, розчинившись у спогадах, поривався сказати ще щось… та потім згадав, де він і що розмовляє з незнайомцем. Що ж він збирався сказати?

Раптом, зовсім несподівано, у мене виникла реально потворна ідея. Я відштовхнув її від себе… але це було важко, відштовхувати ту ідею. Як штовхати піаніно. І я однаково бачив, як вона бовваніє там, у напівтемряві.

Я зрозумів, що Лі дуже уважно на мене дивиться, і подумав, чи багато моїх думок могло відбитися в мене на обличчі.

— А ти взяв у містера Лебея адресу? — спитала вона.

— Ні. — На якусь хвилину я поринув у задуму, а потім згадав той похорон, який тепер видавався неможливо далекою в часі подією. — Але вона має бути в «Американському легіоні Лібертівілля». Це вони ховали Лебея і зв’язувалися з його братом. А що?

Але Лі тільки головою похитала й підійшла до вікна, біля якого застигла нерухомо, дивлячись на сліпучий день. «Охвістя року», — не в тему подумав я.

Лі обернулася, і знову мене вразила її краса, яку можна було б назвати спокійною й невибагливою, якби не ті високі пихаті вилиці — від жінки з такими вилицями можна очікувати, що вона носить на поясі ніж.

— Ти обіцяв мені щось показати, — нагадала вона. — Що?

Я кивнув. Вороття вже не було. Розпочалася ланцюгова реакція, і спинити її не було жодної можливості.

— Піднімайся нагору, — сказав я. — Моя кімната — другі двері ліворуч. Подивися в третій шухляді мого комода. Доведеться покопатися в моїх трусах, але вони не кусаються.

Вона всміхнулася — ледь-ледь, але й це вже було покращенням.

— А що я знайду? Пакетик наркотиків?

— З цим я торік зав’язав, — з усмішкою запевнив я. — Цього року тільки таблетки. А гроші на свою згубну звичку я заробляю, продаючи героїн у середніх класах.

— А якщо серйозно? Що там?

— Автограф Арні. Увічнений на гіпсі.

— Його автограф?

Я кивнув.

— У двох примірниках.

Лі все знайшла, і за п’ять хвилин ми знову сиділи на канапі, роздивляючись два квадрати гіпсу. Вони лежали поряд на кавовому столику зі скляною стільницею, трохи зазублені по боках, трохи обстріпані. На одному з них витанцьовували й зникали в порожнечі інші імена та прізвища. Я зберіг ці гіпси, навіть давав вказівки медсестричці, як їх краще розрізати. Пізніше я вирізав з них два квадрати: один з правої ноги, один — з лівої.

Ми мовчки їх роздивлялися:

Лі поглянула на мене, запитально й збентежено.

— Це шматки твого…

— Мого гіпсу, так.

— Це що… жарт якийсь?

— Не жарт. Я бачив, як він розписувався на обох.

Тепер, коли ці слова зірвалися, мене охопило відчуття полегкості, розслаблення. Добре було мати змогу поділитися тим, що вже давно не давало мені спокою, свербіло і з’їдало зсередини.

— Але вони схожі, як небо і земля.

— Ти мені це розказуєш? Але й Арні тепер уже не такий, яким був колись. А все через ту прокляту машину. — Я сердито вдарив кулаком у той квадрат гіпсу, що лежав ліворуч. — Це не його підпис. Я Арні знаю майже все своє життя. Я бачив його домашку, я бачив, як він виписував собі різні речі, я дивився, як він переводить у готівку чеки. Це не його підпис. Той, що зліва, — його. А цей — ні. Лі, ти б не могла завтра дещо для мене зробити?

— Що?

Я розповів. Вона повільно кивнула.

— Для нас.

— Га?

— Я зроблю це для нас. Бо ми маємо діяти, правда ж?

— Так, — сказав я. — Мабуть. А ти не проти, як я щось особисте спитаю?

Не зводячи з мене погляду своїх неймовірних синіх очей, вона хитнула головою.

— Ти хоч трохи спиш останнім часом?

— Не дуже добре. Жахіття мучать. А ти?

— Теж. Не дуже.

А далі вже несила було стримуватись: я поклав руки їй на плечі й поцілував. Була між нами мить вагання, коли я думав, що вона відсторониться… але потім вона підняла підборіддя й відповіла на мій поцілунок, твердо і з усією повнотою. Може, воно й на краще, що я тоді був майже знерухомлений.