Трохи сльозливі очі Лебея зловили мій погляд, на мить затрималися, а потім він знову подивився на Арні.

— З часом, — повторив старий.

— Так, сер, я певен, що так і буде, — розсіяно відповів Арні. До гаража він підійшов, наче сновида, і зупинився, роздивляючись свою машину.

— Ключі в ній, — сказав Лебей. — Сам будеш її виводити. Ти ж розумієш, правда?

— А вона заведеться?

— У мене вчора ввечері завелась, — сказав Лебей, але очі відвів кудись у бік обрію. А потім тоном людини, яка вмила руки, додав: — Я ж думаю, у твого друзяки знайдеться в багажнику кілька стартових кабелів.

Ну, узагалі стартові кабелі в моєму багажнику були, але від цієї Лебеєвої пропозиції я був не в захваті. А не в захваті я був, тому що… і тут я тихо зітхнув. Тому що не хотів ніяким боком бути причетним до майбутніх стосунків Арні зі старою розвалюхою, яку він купив на свою голову, але я бачив, що, попри моє небажання, мене в ці стосунки втягують, крок за кроком.

Арні повністю втратив цікавість до розмови. Він пішов у гараж і сів у машину. Навскісні промені вечірнього сонця тепер зазирали в гараж нахабніше, і я побачив, як здійнялася догори хмарка пилюки, коли всівся Арні, і рука машинально потяглася обтрусити зад моїх власних штанів. Секунду-дві він просто сидів за кермом, неміцно тримаючись за нього руками, і мене знову охопив неспокій. Бо здалося, що машина його проковтнула. Я намагався позбутися цих думок, казав собі, що поводжуся, мов дурнувата семикласниця, хоча для цього немає жодних підстав.

А тоді Арні злегка нахилився вперед. Двигун почав обертатися. Я кинув на Лебея сердитий обвинувачувальний погляд, але він знову уважно вивчав очима небо, мовби цікавлячись, чи буде дощ.

Заводитись вона не збиралась; нізащо у світі не збиралась. Мій «дастер» був у непоганій формі, але дві тачки перед ним були драндулетами (підрихтованими драндулетами; Крістіна і близько не стояла); і я дуже добре знав той звук, з холодних зимових ранків, те повільне втомлене прокручування, яке означало, що акумулятор шкребе дно циліндра.

Рурр-рурр-рурр…рурр…руррр……руррр……рурр…

— Арні, не мучся даремно, — сказав я. — Вона нізащо не стартоне.

Він навіть голови не підняв. Повернув ключ, вимикаючи запалення, потім знов увімкнув. Двигун крутнувся повільно й болісно.

Я підійшов до Лебея.

— Ви не могли її завести навіть ненадовго, щоб заряд набрати, правда? — спитав я.

Лебей зиркнув на мене своїми жовтуватими сльозистими очима, нічого не відповів і знову пошукав поглядом у небі дощу.

— А може, вона й не заводилася. Може, ви попросили кількох друзів допомогти відтягнути її в гараж. Якщо в такого старого гівнюка, як ви, узагалі є друзі.

Лебей презирливо зміряв мене поглядом.

— Синку, — сказав він. — Не корч із себе всезнайка. У тебе ще й молоко на губах не обсохло. От поживеш із моє, парочку воєн пройдеш, як я…

— До сраки вашу парочку воєн, — відрізав я і пішов до гаража, де Арні досі намагався завести свою машину. «З таким самим успіхом можна спробувати осушити Атлантичний океан через соломинку чи полетіти на повітряній кулі на Марс», — подумав я.

Рурр………рурр…………рурр.

Зовсім скоро останній ом та ерг буде висмоктано з того старого поіржавілого акумулятора «Сірз», і тоді не буде нічого, крім найзловіснішого з усіх автомобільних звуків, який водії найчастіше чують на дощових путівцях і порожніх автострадах: глухе безрадісне клацання соленоїда, а слідом за ним — жахливий, як передсмертне хрипіння, тріск.

Я відчинив дверцята водія.

— Принесу кабелі, «прикуримо», — запропонував я.

Арні подивився на мене знизу вгору.

— Я думаю, заради мене вона заведеться, — сказав він.

Я відчув, як мої губи розтягуються в широкій непереконливій посмішці.

— Ну, я все одно їх принесу, про всяк випадок.

— Звісно, якщо хочеш, — з відсутнім виразом обличчя відповів він, а потім майже нечутно проказав: — Ну ж бо, Крістіно. Що скажеш?

Тієї ж миті той голос ожив у моїй голові й заговорив знову: «Їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося», — і я затремтів.

Арні знову повернув ключ. Я очікував глухого клацання соленоїда й передсмертного хрипу. Та натомість почув повільне запускання двигуна, що зненацька почало наростати. Двигун завівся, трохи попрацював і згас. Арні знову повернув ключ. Двигун заторохкотів швидше. Стрельнула віддача — у закритому просторі гаража це пролунало, ніби вибух феєрверка. Я аж підскочив. Але не Арні. Він нічого не бачив і не чув, загублений десь у своєму світі.

Я б уже не витримав і кілька разів вилаявся, просто щоб допомогти собі: «Та заводься ж ти, курво» завжди безпрограшний варіант; «Їдь уже, членососка» має свої переваги; а часом навіть простеньке «от гівно, ЗАВОДЬСЯ!» спересердя може запустити двигун. Більшість хлопців, яких я знаю, зробили б так само; здається, це те, що ми запозичуємо собі від батька.

Що залишає тобі мати, то це здебільшого добрі практичні поради. Якщо зрізатимеш двічі на місяць нігті на ногах, шкарпетки не так швидко рватимуться; поклади це, ти не знаєш, де воно побувало; їж моркву, вона корисна. Але магію, талісмани, слова сили ти перебираєш саме від батька. Коли машина не заводиться, виматюкай її… і обов’язково як жінку. От якби повернутися на сім поколінь тому, то, імовірно, ви б побачили, як один з ваших попередників лається на проклятущу віслючку, яка вперто спинилася посеред платного моста десь у Суссексі чи Празі.

Проте Арні її не лаяв. Тільки промимрив собі під носа:

— Ну давай, лялечко, що скажеш?

Він повернув ключ. Двигун двічі дав зворотний удар, знову стався зворотний спалах, а потім він завівся. Звук був жахливий, такий, наче чотири з восьми поршнів узяли вихідний, але Арні таки його запустив. Мені насилу в це вірилося, та стовбичити там і обговорювати це з ним мені не хотілося. Гараж швидко наповнювався синім димом і вихлопами. Я вийшов надвір.

— Таки все добре? — спитав Лебей. — І тобі своїм дорогоцінним акумулятором ділитися не доведеться.

Він сплюнув на землю.

Я не міг придумати, що відповісти. Правду кажучи, мені було трохи соромно.

Машина поволі виїхала з гаража, така абсурдно довжелезна, що хотілося сміятися чи плакати, чи ще щось. Мені аж не вірилось, яка вона довга. То була наче оптична ілюзія. А Арні за кермом здавався дуже маленьким.

Він опустив скло й жестом підкликав мене до себе. Нам довелося підвищувати голоси, щоб добре одне одного чути — то була ще одна риса Крістіни, улюбленої дівчинки Арні: голос у неї був звірячо голосний і буркотливий. Її доведеться терміново «мідасувати»[23]. Звісно, якщо від її вихлопної системи лишилося щось, окрім іржавого мережива, до чого можна причепити глушника. Відколи Арні сів за те кермо, маленький бухгалтер з автомобільного відділу мого мозку підсумував витрати й оцінив їх у шістсот доларів, без урахування тріснутого вітрового скла. Бог його знає, скільки грошей зжере його заміна.

— Я повезу її до Дарнелла! — закричав Арні. — У його газетній рекламі сказано, що за двадцять доларів на тиждень я можу тримати її в задньому відсіку їхнього гаража!

— Арні, двадцятка на тиждень за їхнє стійло — то забагато! — проревів у відповідь я.

То була ще одна обдирайлівка для юних і невинних. «Гараж» Дарнелла сусідив зі звалищем старих машин, що розкинулося на чотири акри й звалося фальшиво-радісно — «Уживані автозапчастини Дарнелла». Я бував там кілька разів: раз купував стартер для свого «дастера», іншим разом — шукав перероблений карбюратор для «форда-мерк’юрі», своєї першої машини. Вілл Дарнелл був великою жирною свинею, пиячив і курив довгі смердючі сигари, хоча й мав репутацію астматика, причому важкого. Він сповідував ненависть практично до кожного підлітка з авто в Лібертівіллі… хоч це й не заважало йому їх обслуговувати й обдирати, як липку.

— Я знаю! — прогорлав Арні, перекрикуючи рев двигуна. — Але це тільки на тиждень-два, поки не знайду дешевшого місця. Деннісе, я не можу везти її додому в такому стані, тата з мамою порве на клапті!