Тож після того, як гараж зачиняють, Джанкінс привозить найкращих експертів і лаборантів, яких тільки може витягти. Вони прочісують усю Крістіну від краю до краю, шукаючи речових доказів. Міркуючи так, як мислив би Джанкінс (принаймні намагаючись), я подумав, що докази повинні були знайтися. Збити людину — це вам не пір’яну подушку збити. І врізатися в шлагбаум в Сквонтик-Гіллз — теж не подушку збити.

То що ж вони знайшли, ці експерти зі смерті внаслідок ДТП?

А нічого.

Вони не знаходять ні вм’ятин, ні точкового перефарбування, ні плям фарби. Нема пластівців коричневої фарби з поламаного шлагбаума в Сквонтик-Гіллз. Якщо коротко, то Джанкінс не знаходить ані найменших доказів того, що Крістіну використали, щоб скоїти той чи той злочин. А тепер перескочимо до вбивства Дарнелла. Чи прибіг Джанкінс притьмом наступного дня, щоб оглянути Крістіну? Я б на його місці прибіг. Стіна будинку — теж не подушка з пір’ям, а машина, яка щойно пробила одну з них, повинна була зазнати серйозних ушкоджень, поломок, яких просто не усунути за одну ніч. І що ж він бачить, коли приходить у гараж?

Лише Крістіну, без жодної подряпини на крилі.

Слідом за цим напрошувався ще один дедуктивний висновок — і він пояснював, чому Джанкінс не виставив стеження за машиною. Цього я зрозуміти не міг, бо детектив повинен був підозрювати, що Крістіна якось причетна. Але зрештою логіка його переконала. І доконала, імовірно, також. Джанкінс не виставив за нею стеження тому, що Крістінине алібі, хай і неявне, було достоту таким самим залізним, як і в її власника. Якщо він обстежив Крістіну одразу ж після вбивства Вілла Дарнелла, то міг дійти висновку, що машина не замішана, і байдуже, якими переконливими були докази протилежного.

Жодної подряпини на ній. Просто річ була в тому, що Джанкінс мав не всі факти на руках. Я згадав одометр, який крутився назад, і те, як Арні сказав: «Та то просто глюк». Згадав клубок тріщин на вітровому склі, які неначе зменшувалися в розмірах і їх втягувало всередину — мовби вони теж скручувалися назад. Подумав про довільну заміну частин, абсолютно нелогічну й нерозумну. І зрештою мені згадалася кошмарна поїздка додому недільної ночі — старі машини, що здавалися новими, купчилися біля тротуарів перед будинками, де гуляли вечірки; театр «Стренд», знову цілий, що неначе застиг у своїй непорушності з жовтої цегли, район недобудов, які було здано в експлуатацію й заселено жителями передмістя Лібертівілля двадцять років тому.

Просто глюк.

Я подумав, що незнання про той глюк — от що насправді вбило Рудольфа Джанкінса.

Бо дивіться: якщо ви досить довгий час володієте машиною, її деталі зношуються, хай там як ретельно ви її доглядаєте, і зазвичай поломки відбуваються раптово. З конвеєра машина сходить такою, як новонароджене немовля, і подібно до немовляти, вирушає у свою путь крізь випробування роками. Камені й стріли жорстокої долі влучають то в акумулятор, то в з’єднувальний стрижень, десь застопорить підшипник. Поплавок карбюратора застрягає, спускає шину, десь дроти закоротить, протирається оббивка.

Це як кіно. А якщо ви можете прокручувати кіно назад…

— Ще щось цікавить, сер? — спитала працівниця архіву, і з переляку я мало не закричав.

Мама чекала мене у вестибюлі й дорогою додому без угаву базікала про свою писанину й нове захоплення — уроки диско-танців. Кивав і відповідав я майже завжди безпомильно. А сам думав, що коли Джанкінс своїх експертів, потужних знавців автомобілів, привозив з Гаррісбурга, то вони, скоріше за все, не помітили слона, шукаючи голку. Але я міг їх зрозуміти. Машини не відновлююся, прокручуючи самі себе назад у часі, як фільм на зворотному перемотуванні. І не існує таких явищ, як привиди, вихідці з того світу чи демони, що зберігаються в моторному маслі «Квакер Стейт».

«Повіриш в одне, то й у все повіриш», — подумав я. І здригнувся.

— Денні, увімкнути пічку? — радісно спитала мама.

— Так, мам, будь ласка.

Я згадав Лі, яка мала повернутися наступного дня. Лі з її миловидим личком (і тими виразними високими вилицями, у яких було щось замалим не жорстоке), молодою і солодко-звабливою фігуркою, яку ще не спотворили сили часу й тяжіння; як і той давній «плімут», який виїхав з Детройта на вантажівці 1957 року, вона в певному розумінні ще й досі була на гарантії. А потім я подумав про Лебея, мертвого і не-мертвого одночасно, і про його розпусність (а чи була то розпусність? чи просто потреба все псувати?). Я згадав, як Арні спокійно й упевнено казав, що вони одружаться. А потім, з безпорадною чіткістю, уявив їхню першу шлюбну ніч. Я побачив, як вона вдивляється вгору, у темряву номера в якомусь мотелі, і бачить над собою зогнилий вишкірений труп. І почув її нестямні крики, поки Крістіна — Крістіна, прикрашена серпантином і намиленими табличками «МОЛОДЯТА», — віддано очікувала під зачиненими й замкненими дверима. Крістіна — чи та лячна жіноча сутність, що її населяла, — знатиме, що Лі довго не проживе… а коли Лі не стане, вона, Крістіна, буде поряд.

Я заплющив очі, щоб відігнати від себе непрохані образи, але це тільки їх підсилило.

Це почалося з того, що Лі захотіла Арні, і тепер мало логічне продовження — Арні хотів її повернути. Але на цьому все не скінчилося, чи не так? Бо тепер в Арні вселився Лебей… і Лебей хотів Лі.

Але вона йому не дістанеться. Я не міг цього дозволити.

Того вечора я зателефонував Джорджеві Лебею.

— Так, містере Ґілдер, — відповів Лебей. Голос у нього звучав старіше, ще стомленіше. — Я дуже добре вас пам’ятаю. Я вам усі вуха продзижчав перед своїм мотельним номером, і то був найдепресивніший мотель у цілому всесвіті. Чим я можу вам допомогти? — спитав він таким тоном, наче сподівався, що я багато не попрошу.

Я завагався. Розповідати йому, що його брат постав з мертвих? Що навіть могила не спроможна була покласти край його ненависті до гівнярів? Розповідати йому, що він вселився в мого друга, вибрав його так само безпомильно, як Арні вибрав Крістіну? Чи розмовляти нам про смертність, час і тухле кохання?

— Містере Ґілдер? Ви там?

— Містере Лебей, у мене проблема. І я не знаю, як вам про неї розказати. Це пов’язано з вашим братом.

Якісь нові нотки з’явилися в голосі Лебея після цих моїх слів. Нотки настороженості й контрольованості.

— Не знаю, яка у вас може бути проблема з ним пов’язана. Роллі помер.

— Якраз у цьому й річ, — я вже не здатен був контролювати власний голос. Він затремтів на високій октаві, а потім знову впав. — Здається, це не так.

— Про що ви говорите? — голос у нього звучав натягнуто, обвинувально… і перелякано. — Якщо це у вас жарти такі, то запевняю, ви маєте дуже поганий смак.

— Ніяких жартів. Просто дозвольте, я розкажу вам про деякі події, які сталися, відколи помер ваш брат.

— Містере Ґілдер, мені тут кілька стосів рефератів перевірити треба, і роман хочу дочитати, тому в мене зовсім немає часу на забаганки…

— Будь ласка, — попросив я. — Будь ласка, містере Лебей, будь ласка, допоможіть мені. І моєму другові.

Запала довга-довга мовчанка, після якої Лебей зітхнув.

— Розказуй свою історію. — А після короткої паузи додав: — Бодай нечиста тебе взяла.

Моя історія полетіла до нього по сучасних дротах міжміського телефонного зв’язку; я уявляв, як мій голос проходить через комп’ютеризовані АТС, де повно мініатюризованих мікросхем, під укритими снігом пшеничними полями, і нарешті досягає вуха цього чоловіка.

Я розповів йому про негаразди Арні з Реппертоном, відрахування Бадді зі школи й помсту; розповів про смерть Канючі Велча; про те, що сталося в Сквонтик-Гіллз; про події під час різдвяної бурі. Розповів про тріщинки на лобовому склі, які неначе збігалися назад, і одометр, який назад крутився напевно. Не оминув увагою й радіо, що, здавалося, приймало тільки одну хвилю — WDIL, станцію олдових хітів, хоч ти як його налаштуй (зачувши це, Лебей тихо щось буркнув від подиву). Я розповів також і про підписи на моєму гіпсі, а ще про те, що підпис, який Арні поставив у вечір Дня подяки, збігався з підписом його брата на оригінальній реєстраційній формі Крістіни. Розказав, як Арні постійно лається словом «гівнярі». Про те, що він почав зачісувати волосся, як Фабіан[155] та інші бріолінові ідоли підлітків п’ятдесятих. Фактично я виклав йому все, крім того, що сталося зі мною під час поїздки додому в новорічну ніч. Я збирався, але просто не зміг. Це все я тримав у собі, аж поки не надумався через чотири роки вилити на папір.