Він знову обернувся й вирячився на мене очима, у яких палахкотіла суміш ненависті та страху.

— Ми будемо розказувати, і багато хто з нас сміятиметься, тут я не сумніваюся. Але в мене є два шматки гіпсу з підписом Арні на кожному. Один з підписів — не його. Він твій. Я покажу їх копам і діставатиму їх доти, доки вони не звернуться до графолога, щоб підтвердив. Люди вже придивляються до Арні. Люди придивляються і до Крістіни. Уловлюєш картину?

— Синку, та насрати мені на все, що ти кажеш.

Але його очі говорили інше. Так, я потроху пробивався до нього.

— Так і буде, — тиснув далі я. — Люди лише на поверхні раціональні. Та все одно кидають пучку солі через ліве плече, коли перевернуть сільничку; не ходять попід драбинами; вірять у загробне життя. І рано чи пізно — ставлю на «рано», бо ми з Лі ротів не закриватимемо, — хтось-таки зробить із тієї твоєї машини бляшанку для сардин. І готовий поставити на те, що разом з нею підеш у небуття й ти.

— Та ти навіть і не мрій! — глумливо посміхнувся він.

— Сьогодні ми будемо в Дарнелла. Якщо ти такий крутий, зможеш спекатися нас обох. Кінець все одно не настане, але хоч зітхнеш трохи легше… рівно настільки, щоб устигнути забратися з міста. Але я думаю, ти, приятелю, зовсім не крутий. Усе це затягнулося. Ми від тебе позбудемося.

Я подибав до свого «дастера» й сів на сидіння водія. Милицями користувався незграбніше, ніж міг, намагався прибрати інваліднішого вигляду, ніж було насправді. Я розхитав його, згадавши про підписи; час було забиратися геть, поки не переграв. Але був ще один момент. І цей момент гарантовано мав довести Лебея до шалу.

Я втягнув ліву ногу руками, грюкнув дверцятами й вихилився у вікно.

Подивився йому у вічі й посміхнувся.

— Вона класна в ліжку, — сказав я. — Шкода, що ти так ніколи й не дізнаєшся.

З лютим вереском він кинувся на мене. Я підняв вікно, пристукнув донизу замок дверцят. А потім неквапливо завів двигун, дивлячись, як він гатить кулаками в рукавичках по склу. Його спотворене скажене обличчя було страшним. Арні в ньому вже не було. Ні сліду Арні. Мій друг зник. Я відчув, як мене охоплює темна скорбота, глибша за сльози чи страх, але не переставав посміхатися — єхидно, глузливо, розпусно. А тоді поволі підніс до скла середній палець.

— Пішов ти нахуй, Лебей, — сказав я і рушив, залишаючи його стояти на паркувальному майданчику й трястися від тієї примітивної непохитної люті, про яку розповідав його брат. Саме на неї передусім я й розраховував. Лють повинна була привести його до мене ввечері.

Побачимо.

Я проїхав квартали з чотири, коли почалася реакція, і тоді довелося зупинити авто. Мене били дрижаки, сильно били. Навіть пічка, увімкнена на повну потужність, не могла їх вгамувати. Дихання виривалося хрипко, нерівно. Я огорнув себе руками, щоб зігрітися, але почувався так, наче до кінця життя мені вже ніколи не буде тепло. Те обличчя, те страшне обличчя, і Арні, живцем похований десь усередині, «Він завжди тут», сказав Арні, от тільки крім випадків, коли… коли? Коли Крістіна каталася сама, звичайно. Лебей не міг одночасно бути у двох місцях. Це було не під силу навіть йому.

Урешті я відчув, що можу знову вести автомобіль, але навіть не усвідомлював, що плачу, аж поки глянув у дзеркало заднього виду й побачив під очима мокрі кола.

До будинку Джонні Помбертона я дістався за чверть десята. Мене зустрів високий широкоплечий чолов’яга в зелених гумових чоботах і важкій мисливській куртці в червоно-чорну клітинку. Старий кашкет на лисуватій голові він підняв догори за потемнілий засалений козирок, вивчаючи сіре небо поглядом.

— По радіо кажуть, знов сніг буде. Не знав, малий, приїдеш ти чи нє, та все рівно її вивіз. Диви. Що про неї скажеш?

Я знову взявся за милиці й вийшов з машини.

Під гумовими наконечниками костурів похрускувала сіль, але йти було не страшно. Перед дровітнею Джонні Помбертона стояв один з найдивацькіших транспортних засобів, які мені тільки доводилося бачити в житті. До того місця, на якому ми стояли, від неї линув слабкий різкуватий запах, не надто приємний.

Колись давно, ще на початках своєї кар’єри, то був продукт «Дженерал Моторз» — принаймні так стверджував логотип на гігантському носі. А тепер у ньому стало потрошку від усього. Одне можна було сказати напевно: машина здоровенна. Верхівка решітки сягала б високому чоловікові по маківку. Угорі великим квадратним шоломом височіла кабіна. А за нею, на опорах з двох рядів подвійних коліс обабіч, тягнулася довжелезна туба корпусу, схожа на бензовоз.

От тільки дотепер я ніколи не бачив бензовоза, пофарбованого в гламурно-рожевий колір. На його борті готичним шрифтом зо два фути заввишки було написано «ПЕТУНІЯ».

— Я не знаю, що про неї сказати, — чесно зізнався я. — А що воно таке?

Помбертон тицьнув до рота «кемел» і підпалив, чиркнувши кінчиком сірника об зроговілий ніготь.

— Какахосмоктун, — відповів він.

— Що?

Джонні розплився в усмішці.

— Двадцять тисяч галонів у ній, — пояснив він. — Вона казкова, моя Петунія.

— Я вас не розумію. — Але мені потроху розвиднювалося. Була в цьому якась абсурдна чорнушна іронія, яку Арні (колишній Арні) напевно оцінив би.

По телефону я питав у Помбертона, чи можна взяти в нього на прокат великий, важкий ваговоз, і цей виявився найбільшим у його парку. Усі чотири самоскиди були в роботі: два в Лібертівіллі, ще два — у Філадельфії, у районі Гілл. Ще в нього був ґрейдер, пояснив він мені, але одразу після Різдва з ним стався нервовий облом. За словами Джонні, відколи прикрили гараж Дарнелла, йому пекельно тяжко тримати свої ваговози на ходу.

Петунія за своєю природою була танкером, не більше і не менше. Її роботою було викачувати каналізаційні ями.

— Скільки вона важить? — спитав я в Помбертона.

Він викинув недокурок.

— Суха чи гівном наллята?

Я глитнув слину.

— А зараз як?

Закинувши голову назад, Джонні розсміявся.

— Думав, я тобі повну здам на прокат? Ні, ні — вона суха, суха, як кістка, і вся вимита зі шланга. Звісно, суха. Але тако трошки підсмерджує, ге?

Я потягнув носом повітря. Підсмерджувала вона й не трошки.

— Але могло бути гірше, — сказав я. — Мабуть.

— Звісно, — кивнув Помбертон. — Оригінальну родословну Петунія давно загубила, але в її нинішніх мукументах значиться вісімнадцять тисяч фунтів ПМА.

— А це що?

— Повна маса автомобіля. Як тебе спинять на трасі й ти будеш важити більш, ніж вісімнадцять тисяч, копи розсердяться. Суха, вона десь, я не знаю, на вісім-дев’ять тисяч фунтів тягне. У неї п’ятишвидкісна трансмісія з двошвидкісним диференціалом, і це вкупі дає тобі десять швидкостей руху вперед… коли можеш витискати зчеплення.

Він сумнівним поглядом окинув мої милиці й прикурив ще одну цигарку.

— А ти зможеш його витискати?

— Звісно, — тримаючи незворушне обличчя, сказав я. — Якщо педаль не дуже туга.

Але чи довго? Ось у чім було питання.

— Ну, то твоє діло, я не мішаюся. — Джонні подивився на мене жвавими очима. — Я дам тобі десять відсотків знижки, бо про оборудки з готівкою я своєму улюбленому дядечку не звітую.

Я зазирнув у гаманець і знайшов там три двадцятки та три десятки.

— Скільки, ви кажете, за один день?

— Двадцять баксів тобі як?

Я простягнув йому гроші. Бо готувався заплатити сто двадцять.

— А з «дастером» своїм ти що робитимеш?

Досі в мене навіть і думки про це не було.

— А можна, я його тут залишу? Тільки на сьогодні?