— Він її забрав? — поцікавився в мене тато. Мій тато працює податковим консультантом у «Ейч&Ар Блок», а ще позаштатно надає послуги, пов’язані з податками. Колись він був штатним бухгалтером найбільшої архітектурної фірми в Піттсбурзі, але потім у нього стався інфаркт, і він звільнився. Він добра людина.

— Ага, забрав.

— Таке ж страхопудало, як і спершу здалося?

— Гірше. А де мама?

— На занятті.

Тато зустрівся зі мною поглядом, і ми обидва ледве не захихотіли. Та одразу ж подивилися в різні боки, бо стало соромно — але навіть щирий сором допоміг не сильно. Мамі сорок три, працює гігієністом у стоматологічній клініці. Вона довго не працювала за фахом, та після татового інфаркту повернулася на роботу.

Чотири роки тому мама вирішила, що в ній загинула письменниця. І почала строчити вірші про квіти й оповідання про милих стареньких чоловіків у жовтні своїх літ. Час від часу з-під її пера виходила жорстка реалістична річ про юну дівчину, перед якою виникала спокуса «ризикнути», та потім вона вирішувала, що незрівнянно краще буде, якщо вона Збереже Її Для Шлюбного Ложа. Цього літа вона записалася на письменницький курс у Горліксі — а там, як ви пам’ятаєте, викладали Майкл і Реджина, — і записувала всі свої теми та історії в блокнот, який назвала книжкою «Нарисів про любов і прекрасне».

Так і чую, як ви зараз думаєте (і добре, коли так), що немає нічого смішного в жінці, яка примудряється і працювати, і про сім’ю піклуватися, коли вона вирішує спробувати щось нове, трошки розширити свої горизонти. Звісно, ви будете праві. А ще ви можете подумати, що в нас із батьком були всі причини соромитися самих себе, що ми просто дві шовіністичні свині чоловічої статі, які рохкають там щось у себе на кухні — і знову будете абсолютно праві. Я не сперечатимуся за жодним із цих пунктів, скажу лише, що якби вам так само часто читали вголос із «Нарисів про любов і прекрасне», як нам з татом (і Елейн), то ви б трохи краще зрозуміли, звідки ростуть ноги в наших підсміювань.

Ну, вона була і є класною мамою; здогадуюся, що й для тата вона класна дружина — принаймні я ніколи не чув, щоб він скаржився, а ще він ніколи не пиячив цілу ніч поза домом, і все, що я можу сказати на наш захист, — їй в обличчя ми не сміялися ніколи, жоден з нас цього не робив. Виправдання таке собі, я розумію, але в усякому разі, це краще, ніж нічого. Ніхто з нас нізащо у світі не завдав би їй такого болю.

Я затулив рота долонею й намагався задушити смішки. Тато моментально вдавився хлібом з коричневим цукром. Не знаю, про що подумав він, але в мене в пам’яті спливло порівняно свіже творіння під назвою «Чи був в Ісуса песик?»

Укупі з усіма пригодами дня то було трохи занадто.

Я підійшов до шафок над раковиною й витяг склянку для молока, а коли озирнувся, тато вже взяв себе в руки. Це допомогло мені теж опанувати собою.

— Ти, коли зайшов, був якийсь смутний, — сказав він. — Деннісе, з Арні все гаразд?

— Арні в ажурі, — відповів я, виливаючи суп у каструльку й ставлячи на плиту. — Він сьогодні купив собі машину, вона роздовбана, але Арні в порядку.

Звісно, Арні був не в порядку, але іноді ти просто не можеш зібратися з духом і сказати деякі речі своєму татові, не важливо, яких успіхів він досягнув у цій видатній американській діяльності — бути батьком.

— Іноді люди сліпі, поки самі не побачать, — сказав він.

— Ну, — відповів на це я, — сподіваюся, він дуже скоро сам побачить. Він поставив машину в Дарнелла за двадцятку на тиждень, бо його батьки не хотіли, аби він тримав її вдома.

— Двадцятка на тиждень? Лише за місце в гаражі? Чи за місце й інструменти?

— Лише за місце.

— Це грабунок на великій дорозі.

— Ага, — сказав я, відзначивши про себе, що після цієї констатації тато не запропонував, щоб Арні ставив її в нас.

— Хочеш зіграти в крибідж?

— Мабуть, так, — сказав я.

— Деннісе, вище носа. Ти не можеш робити за інших людей їхні помилки.

— Ага, точно.

Ми зіграли три чи чотири партії в крибідж, і щоразу він мене перемагав — він майже завжди виграє, крім випадків, коли дуже втомлений чи трохи випив. Але мені нормально. Так ті рази, коли я його переграю, стають ціннішими. Ми грали в крибідж, і через якийсь час прийшла мама — на її щоках грав рум’янець, а книжку оповідань і нарисів вона притискала до грудей. Вона поцілувала тата — не звичайним побіжним торканням губ, а по- справжньому, так, що я раптом зніяковів і схотів опинитися десь в іншому місці.

У мене вона спитала все те саме про Арні та його машину, бо в нашому домі це швидко перетворилося на найбільшу тему для розмов відтоді, як збанкрутів мамин брат Сід і попросив у тата позику. Я повторив ту саму пісню, гарну й нову. Потім подався нагору спати. Я ледве тягнув ноги, та й у мами з татом, як мені здалося, були свої справи… хоча на цю тему я собі забагато думати не дозволяв, та ви, напевно, і самі це розумієте.

Елейн була в себе, лежала на ліжку й слухала найновішу добірку суперхітів. Я попросив її зробити звук тихіше, бо лягаю спати. Вона висолопила мені язика. Я такого не дозволяю. Тому зайшов у кімнату й лоскотав її, аж поки вона не пожалілася, що зараз виблює. Я сказав: «Ну, блюй, це твоє ліжко», — і ще трохи її полоскотав. Потім вона натягнула на лице свій коронний вираз «Деннісе, будь ласка, не смійся наді мною, бо це страшенно важливе питання», стала дуже серйозна й спитала, чи правда, що коли пердиш, гази можна підпалити. Так сказала одна її подружка, Керолін Шембліс, але Керолін майже завжди брехала.

Я сказав їй, щоб спитала у свого мудакуватого бойфренда, Мілтона Додда. Тоді Елейн сильно розлютилася, хотіла мене вдарити й спитала: «Деннісе, ну чому ти завжди такий придурок?» Тому я сказав їй, що гази можна підпалити, це правда, порадив ніколи не пробувати, а потім обійняв (хоча намагався цього уникати — відколи в неї почали рости груди, мені це було ніяково, і лоскотати теж, правду кажучи) і пішов спати.

А роздягаючись, подумав: «Не так уже й погано скінчився цей день. Навколо мене люди, які вважають мене людиною, і Арні таким вважають теж. Покличу його завтра в гості чи в неділю, позависаємо просто, подивимось гру «Філліз» по ящику чи в якусь дурну настільну гру пограємо, у «Кар’єри», чи «Життя», чи в те старе-добре «Клу», яке завжди напохваті, і позбудемося цього химерного відчуття. Знов усе буде нормально».

Отож, я ліг спати з повним порядком у голові й мав би одразу ж заснути, але не заснув. Бо порядку не було, і я це знав. Буває так, що все закрутиться, а що воно, у біса, таке, ти й не знаєш.

Двигуни. Це ще один момент буття підлітком. Навколо стільки двигунів, і часом у тебе в руках опиняються ключі запалювання до кількох із них, і ти їх заводиш, але не знаючи, що то, у сраці, за двигуни чи що вони мають робити. Ти маєш якесь уявлення, і більш нічого. З наркотиками все так, і з бухлом, і з сексом, і часом з іншими штуками — літня робота, завдяки якій у тебе з’являються нові інтереси, якась поїздка, навчальний курс у школі. Двигуни. Тобі дають ключі, кілька підказок і кажуть: «Заводь-но, побачиш, як піде», — і часом цей двигун везе тебе прямцем у кльове життя, сповнене сенсу, а іноді везе навпростець автострадою до пекла й викидає тебе, скаліченого і скривавленого, на узбіччя дороги.

Двигуни.

Великі. Як 382-і, які ставили в ті старі тачки. Як Крістіна.

Я лежав у темряві, перевертаючись із боку на бік, поки простирадло піді мною остаточно зібгалося жужмом, і згадував, як Лебей сказав: «Її звати Крістіна». І чомусь Арні за це вчепився. Коли ми були малими, у нас були самокати, потім з’явилися велики, і я своїм давав імена, але Арні — ніколи. Він вважав, що імена — це для собак, котів і рибок. Але то було тоді, а це — тепер. Тепер він називав той «плімут» Крістіною, а ще гірше те, що вона для нього була ніби жива істота, а не просто машина.

Мені це не подобалось, і я не знав, чому.

Та навіть мій батько говорив про неї так, наче Арні не старий шматок брухту купив, а одружився. Але все було не так. Зовсім ні. Правда?