— Роллі, якщо для тебе це питання грошей, — сказав я, — тоді хтось украв рештки твого серця й натомість поклав каменюку. Ти хочеш, щоб твоя жінка щодня на неї дивилася? Їздила в ній? Брате, побійся Бога!

Той вираз не змінився. Не змінився, поки він не глянув на машину, що стояла, купаючись у променях сонця… стояла позаду катафалка. Тільки тоді, одного-єдиного разу, його обличчя пом’якшало. Пам’ятаю, як промайнула думка, чи дивився він хоч колись так на Риту. Сумніваюся. Думаю, то було йому невластиво.

Лебей на кілька секунд замовк, а тоді продовжив.

— Марсія йому те саме сказала. Вона завжди боялася Роллі, але того дня була більше сердита, ніж налякана — не забувай, що вона отримувала від Вероніки листи й знала, як та обожнювала свою донечку. Марсія сказала йому, що коли хтось помирає, то спалюють матрац, на якому ця людина спала, віддають її одяг Армії спасіння і таке інше, ставлять крапку з тим життям у будь-який прийнятний спосіб, щоб живі могли жити далі. Вона сказала йому, що його дружина ніколи не зможе жити далі, поки машина, у якій померла її донька, стоятиме в гаражі.

Роллі у своїй неповторній гидкій і саркастичній манері поцікавився в неї, чи не хоче вона, щоб він облив свою машину бензином і підніс до неї сірника тільки тому, що в ній подавилася й померла його донька. Моя сестра розплакалася й відповіла, що, на її думку, це чудова ідея. Зрештою я взяв її за лікоть і відвів подалі. Розмовляти з Роллі (тоді чи будь-коли) сенсу не було. Машина належала йому, і він скільки завгодно міг розводитися про те, що невигідно її обмінювати, поки ще нема трьох років, міг до посиніння чесати язиком про пробіг у милях, але насправді все було просто — він збирався її залишити, бо хотів її залишити.

Марсія з сім’єю повернулися в Денвер на автобусі «Ґрейхаунд», і наскільки мені відомо, вона більше ніколи не бачилася з Роллі й навіть записки йому жодного разу не написала. На похорон Вероніки вона не приїхала.

Його дружина. Спочатку дитя, а потім і дружина. Але я чомусь знав, що так і буде. Бах-бах. Угору по ногах поповзло і провалилося в живіт якесь заціпеніння.

— Вона померла через півроку. У січні п’ятдесят дев’ятого.

— Але з машиною це пов’язано не було, — уточнив я. — З машиною це не було пов’язано, адже так?

— Ще й як це було пов’язано з машиною, — тихо і м’яко відповів він.

«Я не хочу цього слухати», — подумав я. Але, звичайно, слухав би. Тому, що власником тієї машини тепер став мій друг, а ще тому, що вона тепер займала в його житті занадто багато місця, її важливість розрослася до непропорційно великих розмірів.

— Після смерті Рити у Вероніки почалася депресія. І вона так ніколи з неї й не вийшла. У Лібертівіллі вона знайшла собі кількох друзів, вони намагалися їй допомогти… віднайти сенс життя — так, мабуть, можна сказати. Але вона не зуміла його віднайти. Більше ніколи.

В усьому іншому справи йшли непогано. Уперше в житті мого брата грошей було більш ніж удосталь. Він отримував свою пенсію військовослужбовця, пенсію по інвалідності, а ще влаштувався на роботу нічним сторожем на фабрику покришок на західному боці міста. Я їздив туди після похорону, але фабрики на тому місці вже нема.

— Вона збанкрутувала дванадцять років тому, — сказав я. — Я був ще зовсім малим. Там тепер фастфуд стоїть з китайською їжею.

— Вони швидко виплачували кредит на будинок, по два платежі за місяць. І, авжеж, маленької дівчинки, про яку треба було піклуватися, вони вже не мали. Але у Вероніки більше не було ні світла попереду, ні стимулів одужувати.

До вчинення самогубства вона підійшла з усією холоднокровністю, на яку була здатна, — судячи з того, що мені вдалося взнати. Якби існували підручники для суїцидників, то її самогубство могли б у них розглядати як взірець для наслідування. Вона сходила в магазин «Вестерн Авто», тут, у місті — це в ньому я багато-багато років тому отримав свій перший велосипед — і купила двадцять футів[59] гумового шланга. Один кінець вона приєднала до вихлопної труби Крістіни, а інший вставила в заднє вікно. Водійських прав у неї зроду не було, але вона знала, як завести машину. А більше нічого їй і не треба було знати.

Я стиснув губи, зволожив їх язиком і почув свій голос, трохи гучніший за іржавий хрип.

— Піду візьму собі газованки.

— Може, будеш такий ласкавий і ще одну мені принесеш? — попросив Лебей. — Вона прожене сон, так завжди буває, але підозрюю, що я сьогодні навряд чи рано засну.

Я це саме підозрював щодо себе. Пішов, узяв прохолоджувальних напоїв в офісі мотелю, а дорогою назад зупинився на середині паркувального майданчика. Лебей був лише темною тінню перед своїм мотельним номером; його білі шкарпетки світилися, наче маленькі примари. Я подумав: «Може, та машина проклята. Може, уся штука в цьому. На страшилку з привидами дуже схоже. Там, попереду, стовп із вказівником… наступна зупинка — “Зона сутінків”!»

Але ж це просто смішно, правда?

Авжеж, то була правда. Я попростував паркувальним майданчиком далі. Машини носили в собі прокляття не більше за людей; то була туфта з фільмів жаху, таким можна розважитися в суботу ввечері, заїхавши в кінотеатр просто неба, але все це дуже далеко від буденних фактів, з суми яких складається реальність.

Я простягнув Лебею його бляшанку газованки й дослухав до кінця історію, яку можна підсумувати одним рядком: жив він довго й нещасливо. У єдиного й неповторного Роланда Д. Лебея залишився його типовий будиночок і його «плімут» 1958 року. У 1965 році він повісив свій кашкет нічного сторожа і свій годинник для визначення робочого часу. Десь приблизно тоді він облишив копіткі старання підтримувати Крістіну в бездоганному стані й вигляді, щоб була, як новенька, — він занедбав її так само, як людина дозволяє закінчитися заводу механічного годинника, коли перестає його накручувати.

— Ви маєте на увазі, що вона просто так стояла? — не повірив я. — З шістдесят п’ятого? Тринадцять років?

— Ні, він, звичайно, завів її в гараж, — відповів Лебей. — Сусіди б нізащо не стерпіли, щоб чиясь машина потроху розвалювалася на чиємусь газоні. У селі, може, таке б і пройшло, але ж не в нашому Передмісті, США.

— Але вона стояла на газоні, коли ми…

— Так, я знаю. Він виставив її з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» у вікні. Я спитав про це. Мені було цікаво, тому я спитав. У легіонерів. Більшість із них втратили зв’язок з Роллі, але один сказав, що йому здавалося, ніби він уперше побачив машину на газоні в травні цього року.

Я хотів було щось сказати, але так і замовк. У мене виникла жахлива думка, і була та думка до болю простою: «Це все надто зручно». Аж занадто зручно. Крістіна стояла в тому темному гаражі багато років — чотири, вісім, дванадцять, ще більше. А потім, за кілька місяців до того, як з’явилися ми з Арні й мій друг її побачив, Роланд Лебей зненацька витяг її й вліпив вивіску «ПРОДАЄТЬСЯ».

Уже згодом — значно пізніше — я передивився випуски піттсбурзьких газет і лібертівілльської «Кістоун». Він ніколи не давав оголошення про продаж «фурії», принаймні в тих газетах, де рекламують машини, які хочуть продати. Він просто виставив її на свою передміську вулицю — навіть не автомагістраль — і чекав, коли нагодиться покупець.

До кінця всю ту думку я тоді осягнути не зміг (бо не було жодної логічної інтелектуальної послідовності ланцюжка, за яку я міг би вхопитися), але зрозумів достатньо, щоб відчути, як повертається той холодний синій страх. Лебей наче знав, що покупець от-от прийде. Якщо не в травні, то в червні. Чи в липні. Або в серпні. Уже скоро.

Ні, цю думку мені підказала не логіка чи раціональне мислення. У мене виник цілковито підсвідомий образ: венерина мухоловка[60] на краю трясовини, її зелена пащека широко роззявлена, вона чекає, коли сяде комашина.

Підходяща комашина.

— Пам’ятаю, як я подумав, що він, напевно, її занедбав, бо не хоче провалитися на водійському іспиті, — зрештою промовив я. — Коли людина вже сильно постаріє, її щороку чи щодва роки змушують проходити такий тест. Поновлення прав перестає бути автоматичним.