— Денніс! Де ти був?
— У боулінгу, — сказав я.
— Слухай, я сьогодні ходив до Дарнелла. І вгадай що! Деннісе, це так круто! Він вигнав Реппертона! Реппертона вже нема, і я можу лишитися!
Знову в животі заворушилося те відчуття несформованого жаху. Я поклав сендвіч на стіл. Їсти раптом розхотілося.
— Арні, ти думаєш, повертати її в той гараж — така вже вдала думка?
— Ти про що? Реппертона виперли. Ти вважаєш, що це погана ідея?
Я згадав, як Дарнелл наказав Арні заглушити двигун, поки його машина не зачмихала весь простір його бруднющого гаража, і як Дарнелл сказав Арні, що не терпітиме херні від такого малого, як він. Я згадав, як присоромлено Арні відвів очі, коли розказував, що йому виділили час на підйомнику, щоб поміняти масло, за те, що він виконав «кілька доручень» для Дарнелла. Я здогадувався, що для Дарнелла перетворити Арні на свою ручну морську свинку — неабияка розвага. Інші завсідники й друзяки з покеру животи собі понадривають від сміху. Арні, збігай по каву, Арні, принеси пончиків, Арні, занеси туалетний папір у нужник і заклади паперових рушників у пристрій «Ніброк». «Гей, Вілле, а що то за чотириокий у туалеті шурує?» — «А, той? Та то Канніґем. Його предки — учителі в коледжі. А він тут післядипломну гімнячу підготовку проходить». І всі зарегочуть. Арні стане місцевим блазнем у гаражі Дарнелла на Гемптон-стрит.
Про все це я подумав, але вголос не сказав. Подумав, що Арні й сам може визначитися, у що вступає: у воду чи в лайно. Так не могло тривати вічно — Арні був занадто розумним. В усякому разі, я на це сподівався. Він був негарним, але не дурним.
— Вигнання Реппертона — це якраз хороша ідея, — сказав я. — Просто я думав, що перекантуватися в Дарнелла — то типу тимчасово. Арні, двадцятка на тиждень — це дуже жирно, там же ще за інструменти платити треба, за підйомник і всі ті фіґлі-міґлі.
— Тому я й подумав, що орендувати гараж у пана Лебея було б дуже класно, — відповів Арні. — Навіть за двадцять п’ять на тиждень — і то мені було б не так скрутно.
— Ну от, власне. Якщо даси в газету оголошення, що тобі потрібен гараж, то неодмінно щось…
— Ні, ні, дай договорити, — Арні все ще був на підйомі. — Коли я прийшов туди сьогодні вдень, Дарнелл одразу відвів мене вбік. Попросив вибачення за знущання, які мені довелося терпіти від Реппертона. Сказав, що недооцінював мене.
— Він таке сказав? — повірити я ще міг, а от довіряти цим словам би не став.
— Ага. Він спитав, чи не хочу я підзаробити в нього — десять чи, може, двадцять годин на тиждень після школи. Ховати деталі на зберігання, змащувати підйомники — усяке таке. І місце для машини він мені виділить за десятку на тиждень, за інструменти й підйомник платитиму половину вартості. Як тобі таке?
Я подумав, що, по-моєму, це занадто, бля, привабливо, аби бути правдою.
— Арні, обережніше там, бережи свій зад.
— Що?
— Тато каже, Дарнелл — шахрай.
— Я нічого такого не бачив. Деннісе, я думаю, то все балачки. Він просто галасливий, і більш нічого, така моя думка.
— Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от і все, — я переклав телефонну слухавку до іншого вуха і відсьорбнув гавайського пуншу. — Тримай очі широко розплющеними й бігом вшивайся за перших ознак халепи.
— Ти зараз говориш про щось конкретне?
Я згадав про темні історії з наркотиками й ще конкретніші — про крадені тачки.
— Та ні, — сказав я. — Просто я йому не довіряю.
— Ну… — із сумнівом протягнув він, потім трохи помовчав, а далі перескочив на вихідну тему — Крістіну. Про що б не була розмова, він завжди повертався до Крістіни. — Але, Деннісе, для мене це прорив, справжній прорив. Якщо все вдасться. Крістіна… на неї боляче дивитися. Я вже трохи її підрихтував, але таке враження, що на кожну відремонтовану деталь виникає чотири невідремонтовані. Є такі, що я навіть не знаю, як до них братися, але я навчуся.
— Ага, — сказав я і відкусив шматок сендвіча. Після розмови з Джорджем Лебеєм мій ентузіазм щодо Крістіни, коханої дівчини Арні, пробив позначку нуль градусів і попрямував у від’ємні регіони.
— Їй потрібно відрегулювати кути встановлення передніх коліс… чорт, їй і передні колеса потрібні, і нові гальмівні колодки… з кільцями ще повозитися… я можу спробувати відполірувати поршні… але всього цього я не зможу зробити зі своїм набором інструментів за сорок чотири бакси. Деннісе, ти розумієш, що я маю на увазі?
Він говорив так, наче благав у мене схвалення. Відчуваючи, як шлунок каменем опускається в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фредді Дарлінгтон, так він звався. Фредді не був запальним і веселим заводіякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалі був нормальним хлопцем. А тоді стрів якусь простигосподи з Пенн-Гілл — реальну простигосподи, таку, що радісно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибір. Пика в неї була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажівки «Мак», а ще вона вічно жувала жуйку. Навколо неї вічно незнищенною хмарою висів сморід «Джусі Фрут». Вона завагітніла десь приблизно під ту саму пору, як на неї запав Фредді. Я завжди здогадувався, що його на ній повело тому, що вона була першою дівчиною, з якою він дійшов до кінця, бо вона йому дозволила. І от що відбувається: він кидає школу, знаходить собі роботу на складі, принцеса розроджується немовлям і він приходить із нею на вечірку після випускного в передостанньому класі, і хоче, щоб усе було по-старому, тоді як усе зовсім не по-старому; вона своїми дохлими презирливими очиськами задивляється на нас, усіх хлопців, її щелепи ходять ходором, наче в корови, яка надибала особливо смачну пережовану жуйку, і всі ми чуємо новини: вона знову ходить у боулінг, знов ходить у спортзал, на піцу до Джино, катається на машині, поки Фредді гне спину на роботі; вона знов пропускає через себе футбольні команди й роти солдат, гарує дуже тяжко. Я знаю, кажуть, що стоячий прутень совісті не має, але зараз я вже можу вам сказати, що деякі пизди мають зуби, і коли я дивився на Фредді, ззовні старішого на десять років за свій вік, мені плакати хотілося. І коли він говорив про неї, то в його голосі лунали ті самі благальні нотки, як оце зараз в Арні — «Пацани, правда ж, вона нічого така? Правда ж, вона хороша, пацани, скажіть? Я ж не сильно все проїбав? Тобто це ж, мабуть, просто сон, нічне жахіття, і я скоро прокинусь, адже так? Так? Так?»
— Авжеж, — сказав я в трубку. Ціла та тупа й бридка історія з Фредді Дарлінгтоном промчала перед моїм внутрішнім зором приблизно за дві секунди. — Я розумію, що ти маєш на увазі, Арні.
— Добре, — з полегкістю видихнув він.
— Просто бережи свій зад. А коли повернешся в школу, бережи вдвічі сильніше. Тримайся подалі від Бадді Реппертона.
— Угу. Ясний пень.
— Арні…
— Що?
Я замовк. Хотілося спитати в нього, чи не згадував Дарнелл, бува, про те, що Крістіна вже бувала в його майстерні, якщо він її впізнав. А ще більше кортіло розказати, що сталося з пані Лебей та її маленькою донечкою Ритою. Але я не міг. Він би одразу викупив, звідки в мене інформація. А у своєму вразливому стані через ту срану машину він би ще, чого доброго, подумав, що я в нього за спиною щось мутив — і загалом, так воно й було. Та сказати йому про це означало поставити хрест на нашій дружбі.
Крістіни з мене було більш ніж досить, але я любив Арні. А це значило, що ці двері потрібно зачинити назавжди. Більше жодних розпитувань тихцем. І жодних нотацій.
— Нічого, — відповів я. — Просто хотів сказати, що ти знайшов дім для своєї іржавої бляшанки. Вітання.
— Деннісе, ти там щось їси?
— Ага, сендвіч з курятиною. А що?
— Ти жуєш мені у вухо. Такі гидкі звуки.
Я став плямкати, та так гучно, як тільки міг. Арні вдав, що ригає. Ми обидва розсміялися, і це було весело — як у старі добрі часи, до того, як він одружився з тією тупою йобаною тачкою.
— Деннісе, ти засранець.
— Точно. У тебе навчився.