Секунду-дві повагавшись, я рушив за ним. Цікавість ще нікого, здається, не довела до добра.

Контору було оздоблено в ранньоамериканському карбюраторному стилі — один із тих незліченних зашмарованих кабінетів, розкиданих від узбережжя до узбережжя по всій країні, що працює на гумі й бурштиновому золоті. На стіні висів засалений календар з пін-апом — білява богиня в шортиках і дуже відкритій блузці перелазить через сільський парканчик. Пластинки з назвами півдюжини компаній, що продавали автозапчастини. Стоси бухгалтерських книг. Старезний арифмометр. Була ще фотографія, Господи, помилуй нас усіх, Вілла Дарнелла у фесці шрайнерів[76] на мацюпусінькому мотоциклику, який мав такий вигляд, неначе під його тушею от-от розвалиться. У повітрі витав запах давно викурених сигар і старого поту.

Дарнелл сів у поворотне крісло з дерев’яними бильцями. Подушка під ним зі свистом зітхнула, стомлено, але покірно. Він відкинувся на спинку. З порожньої голови керамічного негра-жокея взяв сірника. Чиркнув голівкою об смугу шмергелевого паперу, прикріплену до краю стола, і підпалив мокрий недопалок сигари. Зайшовся довгим нападом кашлю, від якого здіймалися й опадали великі об’ємні груди. Одразу за ним до стіни була приліплена картинка з котом Ґарфілдом. «Хочеш на екскурсію до Міста Розхитаних Зубів?» — запитував котяра, здійнявши лапу. То було неначе ідеальне втілення Вілла Дарнелла, падлюки-за-місцем-прописки.

— Малий, хо’ «пепсі»?

— Ні, дякую, — я сів на простий стілець навпроти нього.

Дарнелл подивився на мене — знову той холодний оцінювальний погляд — і кивнув.

— Як там тато, Деннісе? Серце в порядку?

— З ним усе добре. Коли я йому розказав, що Арні тримає тут машину, він одразу вас згадав. Каже, що зараз для вас підбиває баланс Біллі Апшо.

— Так. Тямущий хлопець. Тямущий. Не такий, як твій тато, але тямущий.

Я кивнув. Між нами запала мовчанка, і мені стало трохи ніяково. Зате Віллу Дарнеллу ніяково не було; з вигляду судячи, йому було ніяк. І той холодний оцінювальний погляд нікуди не подівся.

— Твій друзяка підіслав тебе глянути, чи Реппертона дійсно нема? — спитав він, та так несподівано, що я ледь не підскочив.

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.

— Ну то перекажи, що його нема, — продовжував Дарнелл, не звертаючи уваги на те, що я тільки-но сказав. — Розумака малий хитрозадий. Я їм кажу, коли свій брухт сюди притягують: мирися чи звалюй. Він працював на мене, потроху то те, то те робив, і, мабуть, надумав собі, що в нього вже є золотий ключик од сральника. Мала хитрозада смердючка.

Він знову розкашлявся, і цього разу напад тривав значно довше. Звучало це лячно, мене почало в тій конторі накривати клаустрофобією, хоч там і було вікно, яке виходило в гараж.

— Арні — хороший хлопчак, — через хвилину озвався Дарнелл, усе ще змірюючи мене своїм поглядом. Навіть коли він кашляв, той вираз не змінювався. — Він нормально підхопив естафету.

«І що робить?» — крутилося в мене на язиці, та спитати я просто не наважився.

Але Дарнелл усе одно розказав. Попри холодний погляд, у нього вочевидь було товариське бажання побазікати.

— Замітає підлогу, прибирає мотлох із гаражних боксів у кінці дня, веде облік інструментів, разом із Джиммі Сайксом їх інвентаризує. Тут у нас, Деннісе, з інструментами треба бути насторожі. Бо як тільки спиною до них повернешся, у них чогось виростають ноги, — він розсміявся, і кашель миттю переріс у свист. — Я ще йому загадав деталі чистити на задньому дворі. У нього вмілі руки. Умілі руки й поганий смак у виборі машин. Я такого чудовиська, як цей п’ятдесят восьмий, уже хтозна-скільки років не бачив.

— Ну, я думаю, для нього це хобі, — сказав я.

— Та ясна ж річ! — палко підтвердив Дарнелл. — Ясна річ, хобі. Головне, щоб він тут мені не роздовбав нею все навколо, як того босяка, того Реппертона. Але такого ще довго можна не ждати, скажи?

— Мабуть, ні. Вигляд у неї, скажімо так, пошарпаний.

— Якого хуя він з нею робить? — Дарнелл несподівано нахилився вперед, і його широчезні плечі піднялися до лінії росту волосся. Брови зійшлися на переніссі, й очі зникли, замість них лишилися хіба що два маленькі проблиски. — Якого хуя він виробляє? Я все життя в цьому бізнесі, але ніколи не бачив, щоб хтось отак по-чудернацькому ремонтував машину. Це якийсь жарт? Гра?

— Я вас не розумію, — сказав я, хоча насправді розумів. Я чудово його розумів.

— То я тобі намалюю картинку. Він привозить її сюди — і спершу робить усе, чого можна чекати. Та якого хріна, у нього ж зі сраки гроші не сиплються, правда? Якби сипались, він би сюди не приперся. Він міняє масло. Міняє фільтр. Змащування, лубрикація, а одного дня він притягує два нові «Фаєстоуни» на передні колеса, щоб доповнити ті два, що на задніх.

«Два на задніх?» — здивувався я, а потім подумав, що він просто купив три нові шини на додачу до тієї нової оригінальної, яку я купив того вечора, коли ми везли сюди машину.

— А тоді якось я приходжу, гля — а він поміняв «двірники», — вів далі Дарнелл. — Не те щоб дуже дивно, просто машина ще довго нікуди не поїде, ні під дощ, ні на сонце. Потім з’являється нова антена для радіо, і я думаю: «Він слухатиме радіо, поки буде тут вовтузитися з нею, і садитиме акумулятор». Тепер у нього одне сидіння накрите й піврешітки є. То що це таке? Гра?

— Не знаю, — сказав я. — А запчастини він купує у вас?

— Ні, — трохи роздратовано відповів Дарнелл. — Я не знаю, де він їх роздобуває. Та решітка… на ній ані цятки іржі нема. Він, мабуть, звідкись її замовив. У «Кастом Крайслер» у Нью-Джерсі чи ще в якомусь такому місці. Але де інша половина? У сраку запхав? Я ніколи не чув, щоб решітку продавали двома шматками.

— Я не знаю. Чесно.

Різким рухом він загасив сигару.

— Але не кажи мені, що тобі самому це не цікаво. Я бачив, якими очима ти дивився на машину.

Я знизав плечима.

— Арні не надто багато про неї говорить, — відповів я Дарнеллу.

— Не говорить, ще б пак. Він неговіркий сучий син. Але боєць. Той Реппертон не ту струну зачепив, коли поліз до малого Каннінґема. Якщо цієї осені він покаже себе з найкращого боку, то я, може, і знайду для нього постійну роботу. Джиммі Сайкс — добрий хлопчина, але в голові в нього тирса. — Очі Дарнелла міряли мене холодним поглядом. — Деннісе, як ти думаєш, з нього хороший робітник?

— Він нормальний.

— У мене тут клопоту вище даху, — сказав він. — Повно клопоту. Я даю в оренду вантажівки без бортів хлопцям, які хочуть перевезти свої гоночні авта у Філадельфію. Після перегонів я вивожу розбите на брухт. Помічники мені не завадять ніколи. Добрі надійні помічники.

І тут у мене виникла страшна підозра, що мене запрошують до танцю. Я квапливо підвівся, ледь не перекинувши стілець.

— Мені вже час іти, — сказав я. — А ще… містере Дарнелл… я був би вам дуже вдячний, якби ви не казали Арні, що я сюди приходив. Він… трохи болісно сприймає все, що стосується машини. Правду кажучи, це його батько просив подивитись, як у нього справи просуваються.

— Довелося йому трохи лайна вигребти на домашньому фронті, га? — повіки правого ока Дарнелла хитро зімкнулися, хоча до підморгування це не дотягувало. — Предки зжерли кілька фунтів проносного й поставали над ним, широко розставивши ноги?

— Ну таке, ви ж знаєте.

— Ще й як знаю, не сумнівайся, — одним спритним рухом він підвівся й поплескав мене долонею по спині, та так сильно, що я ледве на ногах утримався. Попри свистяче дихання й кашель, він був сильним. — Я б і так йому не сказав. — Він провів мене до дверей, не знімаючи руки з мого плеча, і це мене теж нервувало — і було трохи бридко.

— Мене ще от що турбує, — мовив він. — Я в цьому гаражі бачу сто тисяч машин за рік. Ну, може, не стільки багато, але ти ж розумієш, про що я. І я в них трохи тямлю. Знаєш, я міг би поклястися, що вже бачив цю тачку. Коли вона ще не була така вбита. Де він її взяв?